За браком доказів - Кріс Тведт

Сюсанне Саннторв, худорлява, цибата жінка, сиділа у фотелі з книжкою на колінах. Якби не неприродньо вивернена назад голова на першому фото, могло б здатися, що вона просто на мить відірвалася від читання. На другому фото такої ілюзії вже не виникало. Куля пробила одне скельце окулярів. В очній ямі блистіла червона кров і скалки скла.

У глибині кімнати лежала з випростаною рукою Марі Саннторв. Вона була трохи повнувата, більше вдалася в батька, ніж у матір. Довге темне волосся розсипалося віялом навколо голови і влипло в калюжу загуслої крові. З рапортів я знав, що їй вистрелили в спину та в потилицю, мабуть вона намагалася утекти. Але їй нікуди було втікати — вбивця стояв між нею і дверима. Остання куля знесла їй пів нижньої щелепи.

На жодному фото не було Маґнуса. Коли прибув фотограф, його вже відвезли до лікарні. Про місце, де він лежав, свідчила хіба лиш калюжа крові й рушниця неподалік.

Я згорнув теку. У ямці засмоктала нудота. І хоч найжахливіші великі плани я швидко перегортав, видовище врізалося у мозок. Згодом, за потреби, я ще до них повертатимуся, щоб з’ясувати певні деталі. Я завжди так працював — поступово призвичаювався до кривавих сцен.

Я почав стомлюватися, треба було зробити перерву і щось поїсти, хоча особливого голоду й не відчував. У крамничці на розі площі Торґалменнінген купив собі сосиску в булці й ледве її заковтнув. Аж коли повернувся в офіс, зрозумів, що, виходячи перекусити, забув мобільний. Телефон пронизливо деренчав на столі, та я не встиг відповісти, бо тієї миті ввімкнувся автовідповідач.

За десять-п’ятнадцять хвилин моєї відсутності в телефоні виявилося вісімнадцять пропущених дзвінків. Очевидно, новина, що я став адвокатом Маґнуса Саннторва, уже докотилася до преси. За кілька секунд мобільний знову задзеленчав, і напористий журналіст поставив перше з багатьох дурнуватих запитань. Я терпляче відповів на всі. Бо ж саме цього мені й треба було.

— Можна зробити кілька фото з вами? — запитав представник місцевого таблоїда.

— Де й коли?

— Було б чудово зняти вас у вашому кабінеті, як ви сидите, схилившись над паперами, а потім ще кілька фото на східцях окружного суду.

Ніякого розмаїття, завжди те саме, подумав я, однак уголос нічого не сказав.

Наступний дзвінок я скинув і зателефонував Сюнне.

— Привіт! Мені передали справу, і журналісти відразу почали обривати телефон. Просто хотів тебе попередити, щоб ти про це знала, перш ніж побачиш мої фото в інтернеті.

— А який задоволений…

— Так, справді, дуже задоволений, — відповів я, роздратований її саркастичним тоном. — Я дбаю про необхідну нам публічність і збільшення прибутків, щоб ти мала змогу плекати своє нечисте сумління.

— Іди до біса, Мікаелю! — тихо відповіла Сюнне й поклала слухавку.

Я зітхнув, злий і розгублений водночас. Це не вперше Сюнне поводилася так, ніби її не стосується реальність, у якій живе кожний адвокат: вічна гонитва за новими клієнтами, кримінальними справами та грошима. Цей бік адвокатської практики вона скинула на мої плечі. І все ж я подумував, чи не варто їй перетелефонувати й загладити прикре враження, коли почувся дзвінок домофона. Я відчинив і впустив до офісу фотокореспондента. Доки він розпаковував своє причандалля, я скоренько метнувся до туалету, помив обличчя, пригладив мокрими руками кучері й вишкірився у професійній усмішці своєму відображенню.

Перед лікарнею на мене чекали двоє слідчих. Один з них — Пер Івар Му, сивий чоловік, від якого тхнуло схололим цигарковим димом.

— Спізнюєшся, Бренне, — сказав він невдоволено.

Я проігнорував його слова, давно знав Пера Івара — така вже в нього манера спілкуватися. З його колегою знайомий не був. Високий, стрункий чоловік, з прямою поставою, суттєво молодший за Му. Він подав мені руку й відрекомендувався Туром Міккельсеном.

— Це я допитуватиму підозрюваного, — промовив він.

— Міккельсен — наш місцевий фахівець з ведення допитів. Прослухав курси в «Квантіко», — пояснив Пер Івар Му.

— «Квантіко»? — назва нічого мені не говорила, аж за мить я згадав. — ФБР?

— Саме так, — відповів Міккельсен, не зважаючи на саркастичний тон колеги. — Головний лікар відділення хоче поспілкуватися з нами перед допитом, — додав він.

— Моя присутність під час допиту необхідна, — категорично заявила Сільє Німуен.

Як на мене, надто юна для керівної посади, але доволі самовпевнена. Му відразу запротестував, але сперечатися з лікаркою було марно.

— Ви собі як хочете, панове, але без присутності медичного персоналу ніякого допиту не буде!

— У якому він стані? — поцікавився я.

Сільє Німуен стенула плечима.

— Пацієнта сильно вдарили по голові. У нього черепно-мозкова травма з субдуральною гематомою.

— Крововилив у мозок? — запитав я, трохи подумавши.

— Так, але незначний. Його вчасно прооперували, тож не думаю, що наслідки крововиливу будуть незворотними. Але впевнено стверджувати нічого не можу.

— Чому не можете?

— Переважно ми проводимо клінічні тести, перевіряємо рухливість кінцівок, мовлення, розуміння цифр і таке інше. Такі тести зазвичай дають вичерпну картину стану хворого, але в нашому випадку в пацієнта діагностовано параноїдальну шизофренію. Він майже не розмовляє. А це ускладнює обстеження.

— Ви хочете сказати, що він… зовсім не розмовляє? — запитав Міккельсен.

— Принаймні зі мною. Можливо, вам пощастить більше, — відповіла Сільє Німуен.

— Ми спробуємо! Проведіть нас, будь ласка, докторе!

Перед палатою Маґнуса Саннторва сидів на стільці охоронець у поліцейському однострої.

— Мені треба перекинутися кількома словами