Подаруй мені тата - Анна Дрімс

Я відчуваю, як його чіпляє останнє…

— Ну ось така я! — ображено випльовую. Він не сказав, звичайно, що я поводжуся як дівчина найдавнішої професії, але своїми словами наголосив саме на цьому. — Не подобаюся? — зло посміхаюся. — Викликаю огиду? Так от і не лізь у моє життя більше! Теж мені мораліст знайшовся.

— Ніка, — гарчить, йому явно не подобається ця розмова й те, куди вона йде.

— Що Ніка? — шиплю йому прямо в обличчя. — Тебе не було в моєму житті сім років, — ображено висловлюю, відчуваючи, що алкоголь пити сьогодні було не варто, в очах застигають сльози. — Ти сам із нього пішов. Пам'ятаєш? — відчуваю, як одна сльозинка таки скочується по обличчю. — І я пам'ятаю…

Наступної миті він міцно обіймає, притискаючи до себе. Намагаюся відштовхнути, але куди там – його обійми стають тільки сильнішими. Я заспокоююсь, вдихаючи аромат його впевненості та спокою.

Все-таки щось у ньому змінилося… Не пішов…

— Ігорю, відпусти... — прошу, відчуваючи, як від безсилля сльози котяться по моїх щоках.

— Я вже сьогодні казав, — спокійно вимовляє, мимохідь цілуючи мене у волосся. — Не можу…

Поруч із ним дуже добре, але не можна… не можна підпускати його до себе. Тому збираю всі свої сили та беземоційно говорю:

— Мене чекають, ти сам чудово усе чув, — відштовхую його, вириваючись із міцного капкана.

Швидким кроком йду до паркінгу, бачачи вільного таксиста. Їду, помічаючи, як Ігор пильно дивиться в мій бік.