Подаруй мені тата - Анна Дрімс

Ігор

— Не може бути... — поволі вимовляю, коли мій погляд чіпляється за барну стійку.

Вероніка. Дихання сповільнюється. Вона така ж красива, її точену фігурку облягає сукня насиченого темно-синього кольору. Досі пам'ятаю, що це її улюблений колір. Вона задумливо накручує на пальчик прядку свого шоколадного волосся, про щось розмовляючи з якоюсь дівчиною. Раніше думав, що це шампунь дає такий запах чи якісь парфуми, але виявилося, що ні. Коли вона залишалася у мене, чогось подібного із запахом солодощів у мене й близько не було, але навіть після мого гелю, коли я вдихав її аромат, можна було відчути запах шоколаду.

— Ти про що? — цікавиться Олег. — Згоден, ладна.

Повертаюся до нього.

— Навіть не думай, — карбую, помічаючи, як він дивиться на мою Ніку. — Слини підбери.

Він підіймає руки, капітулюючи. Повертається до нашого столика. Ми знаходимося на другому поверсі у vip-зоні. Тут музика не така гучна, можна нормально поспілкуватися та спокійно відпочити. І зараз я задоволений тим, що тут чудовий краєвид на перший поверх.

Олег — це відмінна права рука, добрий друг. Але Ніка для нього під забороною. Стоп. Ревнощі на разі — це зайве.

За пару хвилин до них підходять два мужики, і ось тут я напружуюся, особливо коли бачу, як моя шоколадка дарує свою посмішку одному з них. Помічаю, що їй незручно, вона скута, проте протягує йому свою долоню. Я готовий зірватися з місця та забрати її, але стримуюсь, галасливо видихаючи. Ніка тримається за його руку, протискаючись крізь натовп, він перехоплює її за талію, вона не пручається, але я вже хочу зламати йому цю руку.

Вони підіймаються на другий поверх, я повертаюся до своїх. Їхня компанія влаштовується за сусіднім столиком, а вона сідає прямо навпроти мене. У клубі тьмяне світло. Але я ловлю її шокований погляд та посміхаюся. Ніка показово закочує очі, впізнаю свою дівчинку, потім дивиться то на келих із коктейлем, то на свого недоробленого залицяльника.

— Стривай, — простежує за моїм поглядом Микита. — Це ж…

— Так, — обриваю. — Вона.

Микита свого часу працював ментом, допомагав мені, Даміру та Мішані, зараз у нього своя мережа адвокатських контор. Він був знайомий із Нікою, ставився до неї як до сестри та мало не прибив мене, коли дізнався, що я накоїв.

Помічаю, як вона усміхається, вітально киваючи Микиті.

— Це що зараз було? — гарчу. — Ти з нею…

— Бачився кілька років тому, — обриває. — Їй потрібна була допомога, я допоміг, — запитливо дивлюсь на друга, міцно стискаючи склянку в руках. Чекаю на продовження. Він видихає та неохоче розповідає. — Там була каламутна історія. Її на роботі підставили. Вона була керівником одного з напрямів. Проводила переговори з іноземними постачальниками. Вдома на неї тоді навалилася купа проблем… Ну ось вона, не дивлячись, і підписала один папірець. За кілька тижнів Ніку звинуватили у крадіжці великої суми. Вона прийшла в одне з моїх бюро, а я якраз був із перевіркою. Це там, де документи не сходилися. Пам'ятаєш? — киваю, Микита відкидається на спинку стільця. — Побачив її, плакала, одразу зрозумів, що щось трапилося.

— І ти мовчав? — похмуро кажу. Роблю ковток віскі, постійно поглядаючи на свою Ніку.

— Ви на той момент вже давно розійшлися. Вона мала своє життя, ти, — посміхається, — своє… До того ж вона дуже просила, щоб до тебе ця інформація не дійшла.

Я розумію, на що він натякає, справді, дівчат у мене тоді було чимало.

— То чим там усе скінчилося? — нетерпляче питаю.

— Я особисто зайнявся її справою. Пробив їхню контору через своїх знайомих зі старої роботи… Зрештою, з неї звинувачення зняли. Заступник сам у всьому зізнався, звичайно, довелося з ним попередньо провести розмову, пояснити, що так робити погано.

— А хто це був?

— Не лізь туди, — різко обриває Нік, хитаючи головою. — Він своє отримав і, повір, сповна. Ти ж знаєш, що Ніка для мене як сестра.

— Знаю, — на автоматі відповідаю, дивлячись на неї. Ніяк не можу надивитися. Хочу до неї підійти, торкнутися. Але ж вона пошле на всі чотири сторони, і матиме рацію.

Вероніка підіймає свої карі очі й так дивиться на мене, що всередині все перевертається. Тепер, якщо цей залицяльник зробить хоч один неправильний рух у її бік, я за себе не ручаюся.

— Ніко, ну підемо... — починає голосно вмовляти її подруга. — Ходімо, будь ласка... Подивись, — киває на неї. — Ти вся тремтиш, а там зігрієшся.

У результаті вона здається та йде слідом за подругою, насамкінець кидаючи короткий погляд у мій бік. Навіть не розглядаю варіанти, що вона подивилася на свого супутника – я чітко впіймав її погляд. Вона дивилася на мене.

Встаю, підходжу до скляної огорожі, не випускаючи з уваги свою ненаглядну. Подруга спочатку тягне її до бару, а потім після одного коктейлю вони йдуть танцювати.

— Так і не відпустило? — запитує Микита, підходячи до мене.

— Як бачиш... — знизую плечима.

— Бачу, — вторить. — Її теж…

Осікається, повертаюся до нього.

— Ти про що?

— Забудь, — втомлено видихає.

— Ну ні... — замовкаю, чуючи розмову залицяльників, які прийшли разом із дівчатами.

— Ну я ж тобі казав, що Ніка гарна, — слухаємо їхню розмову, не обертаючись.

— Так, гадаю, ніч буде така як треба, — відповідає другий задоволеним і таким неприємним голосом.

А в мене від думок, що він збирається посягнути на мою Ніку, все вибухає всередині, вже хочу розвернутися, але Микита плескає мене по плечу та застережливо каже:

— Не лізь. Все зіпсуєш.

Докладаю величезних зусиль, щоб взяти себе до рук. Але коли вони починають обговорювати, що зроблять із дівчатами сьогодні вночі, мені зриває дах, та й друг більше не намагається зупинити.

Пробач, Ніка, але обличчя твоєму залицяльнику доведеться підправити.

Микита тим часом встигає врізати другому, а Олег викликає охорону.