Смерть у Бреслау - Марек Краєвський

— Мені двадцять років, — Лея й далі уникала Моккового погляду. — А батько страждає на епілепсію. Сьогодні він забув прийняти ліки. Доза, яку я йому влила, дозволить йому нормально жити два дні.

Мокк обтрусив одяг.

— Де ваша мати?

— Померла чотири роки тому.

— У вас є брати й сестри?

— Ні.

— У вашого батька стався напад, коли я запитав, скільки вам років. Це випадковість?

— Власне кажучи, я вже відповіла на ваше запитання. Для мого батька я є усім. Коли мною цікавиться якийсь чоловік, батько починає нервувати. Якщо він забуває прийняти ліки, стається напад.

Лея підвела голову й уперше глянула Моккові у вічі. Той мимоволі розпочав шлюбний танок: точно розраховані рухи, млосний погляд, глибокий тембр голосу.

— Гадаю, батько зумисне викликає ці напади. — Дівчина не могла б пояснити, чому вона довіряла цьому чоловікові (Мабуть, через його чимале черевце).

Але радник зрозумів цей доказ довіри по-своєму. З вуст уже готові були зірватися запитання, чи має вона нареченого, запрошення пообідати або повечеряти разом, аж ураз він помітив темну пляму, що розпливалася на Фрідлендерових штанах.

— Це часто стається під час або після нападу, — Лея швидко підіткнула клейонку під стегна й сідниці батька. Бежева сукенка напнулася на стегнах, стрункі литки дозволяли уявити, наскільки чудовим є те, що знаходиться вище. Мокк ізнову глянув на сплячого торговця й пригадав, навіщо він сюди прийшов.

— Коли ваш батько прийде до тями? Мені треба поставити йому кілька запитань.

— За годину.

— А може, ви зумієте мені допомогти? Сторож сказав, що ви працюєте в батьковій крамниці. У вас можна купити скорпіона?

— Колись давно батько отримав кількох скорпіонів через посередництво однієї грецької фірми в Берліні.

— Що значить давно?

— Три чи чотири роки тому.

— Хто їх замовив?

— Не пам’ятаю. Треба перевірити за накладними.

— Ви не пригадуєте назви тієї фірми?

— Ні... Знаю лише, що це берлінська фірма.

Мокк увійшов за нею до конторки. Коли Лея переглядала масивні сині швидкозшивачі, він ізнову запитав:

— Чи останнім часом до вас не приходив ніхто з поліції, крім мене?

— Сторож Кемпський сказав, що вчора приходив хтось із поліції. Але нас не було вдома до обіду. Я водила батька на контрольне обстеження до єврейської лікарні на Менцель-штрасе.

— Як прізвище лікаря вашого батька?

— Доктор Германн Вайнсберґ. О, ось вона, ця накладна. Трьох скорпіонів для барона фон Кепперлінґа доставила у вересні тридцятого року берлінська фірма «Кекрідіс і сини». Дуже вас прошу, — вона кинула на Мокка благальний погляд. — Прийдіть за годину. Батько тоді прийде до тями...

До гарних жінок Мокк був поблажливим. Він підвівся й одяг капелюха.

— Спасибі, панно Фрідлендер. Мені прикро, що наше знайомство відбулося за таких сумних обставин, хоча, власне кажучи, жодні обставини не можуть бути невідповідними, коли знайомишся з такою вродливою дівчиною.

Таке вишукане прощання Мокка не справило на Лею найменшого враження. Вона важко сіла на диван. Минали хвилини, голосно цокав годинник. Вона почула шурхіт, що долинав із сусідньої кімнати, де лежав батько. Увійшла туди з вимушеною посмішкою.

— Ох, як швидко татко прокинулись. Це дуже добре. Можна мені піти до Реґіни Вайсс?

Ізидор Фрідлендер злякано глянув на дочку: «Благаю, не йди... Не залишай мене самого...»

Лея думала про хворого батька, про Реґіну Вайсс, з якою вони мали сьогодні йти до кінотеатру «Делі» на новий фільм із Кларком Ґейблом, про всіх чоловіків, які роздягали її поглядом, про безнадійно закоханого в неї доктора Вайнсберґа і про писк морських свинок у темній вологій крамниці.

Хтось сильно грюкав у двері. Фрідлендер вийшов до іншої кімнати, затуливши мокру пляму на штанах полами лапсердака. Він тремтів і заточувався. Лея обійняла його.

— Не бійтеся, татку, напевно, це сторож Кемпський.

Ізидор Фрідлендер глянув на неї з неспокоєм в очах: «Кемпський — справжній хам, але навіть він не грюкає так сильно».

Він мав рацію. То був не сторож.

Цього понеділкового ранку Ебергарда Мокка огортала не менша лють, аніж суботнього. Він проклинав свою власну дурість і пристрасть до чуттєвих єврейок. Якби він вчинив так, як того вимагала процедура, то викликав би когось із управління поліції, забрав би Фрідлендера до слідчої в’язниці на Нойе Ґраупнер-штрасе й допитав би його там. Але він цього не зробив. Він виконав прохання Леї Фрідлендер і погодився повернутися за годину. Замість того, аби діяти, як досвідчений поліцейський, він протягом години переглядав газети в шинку «Під Зеленим Поляком» на Ройшес-штрасе 64, цмулив пиво й насолоджувався тутешньою фірмовою закускою — чорним хлібом з посіченим і гостро присмаченим м’ясом. Повернувшись за годину, він застав виважені вхідні