Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко
— Шефе, невже ви перетворилися на божевільного мільйонера?
— Ні, Радочко, всього лише на ексцентричного ентузіаста. А тепер, — звернувся він до Бориса, котрий, спостерігаючи за цими швидкісними змінами, якось нервово жував цигарку, — гайда совати меблі.
Перший з моменту повернення Олега клієнт прийшов до агенції того ж дня по обіді, коли Сокіл з Борисом якраз закінчили перестановку в офісі. Про його появу сповістив дзвоник, якого Олег власноруч приладнав до вхідних дверей, аби жоден з відвідувачів більше не застав левів приватного розшуку із задертими ногами перед телевізором. Коли той дзенькнув, Лупибатько здивовано глянув на шефа:
— Це що... фен-шуй якийсь?
Сокіл лише хитро підморгнув і рушив до дверей, плануючи зустріти гостя на порозі. За мить той з’явився, і Олег виявив, що знає цю людину.
— Пане Ратушний?
— Привіт, Олеже, — кивнув платиново-сивий чоловік років п’ятдесяти, що увійшов до офісу і простягнув руку для вітання. Петро Антонович Ратушний, генеральний директор мережі львівських автосалонів. За чутками, один з найбагатших людей міста. Кого Сокіл найменше очікував тут побачити, то це його. — Ось, дізнався вчора, що ти повернувся.
— Так. — Сокіл міцно потиснув руку Ратушного, стараючись нічим не виказати своєї розгубленості. — Радий зустрічі.
— Навзаєм. — Петро Антонович окинув кабінет Олега яструбиним оком. — Бачу, справи в твоєї контори йдуть добре. Цвітеш.
Борис Лупибатько закашлявся, потім зиркнув на боса і непомітно вислизнув з кімнати.
— Та, власне, поки що лише готую ґрунт, — повів плечима Олег. — Оновлюю потрошку. А ви по справі, чи?..
— Так, Олеже. По справі. На жаль, по справі. Я можу сісти?
— Так, звичайно! Проходьте, сідайте. — Сокіл широким жестом вказав на одне з новопридбаних м’яких крісел, а сам виразною гримасою в бік кавоварки наказав Раді заварити кави і пройшов за свій стіл. — Чим можу допомогти?
— Читав сьогоднішню пресу? — похмуро поцікавився Ратушний.
— Власне, ні, ще не встиг.
Той витяг з кишені плаща згорнуту вчетверо ранкову газету й кинув на стіл.
— На першій сторінці. Продовження на третій.
Олег розгорнув газету й оглянув першу полосу. Проігнорувавши черговий політичний скандал, що займав більшу частину сторінки, зосередився на другій статті.
«ПІД ЛЬВОВОМ ЗНАЙДЕНО ТРЕТЮ ЖЕРТВУ
НЕВІДОМОГО ВБИВЦІ.
Схоже, околиці міста Лева стали улюбленим місцем полювання на людей таємничого маніяка. Вже втретє за останні чотири місяці молода жінка стає жертвою безіменного психопата, і втретє злочинець лишається невпійманим. Маємо надію, тимчасово.
За повідомленням прес-служби Головного управління МВС України у Львівській області, вчора, 15 вересня, на території Крукеницького лісництва було виявлено труп Доброхот Сніжани Олексіївни, 1982 р. н, непрацюючої. За висновками медекспертизи, причиною смерті стали численні рани, не сумісні з життям. Тіло дівчини спотворено, подібно до двох інших жертв — Ратушної Оксани Семенівни, 1962 р. н, що була знайдена вбитою у Львові 25 липня цього року, та Стецюк Мирослави Володимирівни, 1973 р. н., яка стала першою здобиччю вбивці й чиє тіло було виявлене 17 травня в парку «Шевченківський Гай». Уже не залишається сумнівів, що всі жінки загинули від рук серійного маніяка — на це також вказує...»
— Номером два була моя дружина, — раптом промовив Ратушний тремтячим голосом, а потім схлипнув і затулив обличчя долонями. Сокіл здивовано відірвав погляд від газети. Рада, що якраз несла на таці дві паруючі філіжанки кави, ніяково зупинилася в центрі офісу, й Олег зробив очима знак залишити все в нього на столі.
— Будь ласка, розкажіть мені все, що збиралися. — Він швидко продивився решту статті на третій сторінці, де репортери будували здогадки, а прокурор клятвено запевняв, що слідство вже вийшло на вірний шлях і вбивцю ось-ось вполюють. Нічого собі новини. Це ж учора... дівчину знайшли учора, рано-вранці. Лише за кілька годин до того, як він сидів у кав’ярні зі своєю новою знайомою Ніною. І можливо, того дня, коли повернувся до Львова, бідолашна Сніжана була ще жива. Прокрутивши це в голові, Сокіл нервово пересмикнувся. Тепер вже приїзд до рідного міста не видавався такою світлою подією. Так, дрібні злочини трапляються практично щодня... та не щодня з’являються серійні вбивці — особливо в тихому Львові. Відносно тихому, та все ж... І тим більш неприємно, що твоє повернення додому майже збігається в часі з чиєюсь смертю від рук такого психопата.
Трусонувши головою, Сокіл вийшов із задуми. Його власні відчуття зараз не грають ніякої ролі. Те, що дружина Ратушного стала однією із жертв, було куди більшим шоком. До того як полишити Львів, Олег двічі бачив цю жінку, з них один раз спілкувався наживо, і спогади про неї залишилися суто позитивні. Як таке могло статися?
І чому ж це мати, яка завжди все про всіх знає, нічого йому не сказала?
Ратушний між тим знову опанував себе. Голос більше не тремтів, а очі не блищали. Прочистивши горло, він сказав:
— Дідька лисого вони його впіймають, Олеже. В них досі немає ані мотивів, ані чиїхось свідчень, ані зачіпок — нічого. До цього дня мене вже нагодували обіцянками так, що блювати тягне. Тому я прийшов до тебе.
— Пане Ра...
— Зачекай. Ти просив розповісти — я розповім. Оксана, моя дружина, зникла двадцять третього липня, у понеділок. Не повернулася додому з роботи. Вона працювала в невеличкому бутіку, хоча могла, власне, й не працювати, грошей вистачало. Я казав їй, наполягав, та Оксані хотілося «роботи для душі», як вона це називала. Ось до чого це призвело... Так от. Вона часто засиджувалася там
