Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко
— Я не ображуся, — запевнив Олег. І Ніна йому повірила.
— Ви статурою схожі на боксера-важковаговика. І обличчям теж. Ви займалися боксом?
— В юності.
— Так. Добре. Я до чого веду... ви тримаєтесь, як лорд. У вас манери дворянина...
— І зовнішність вантажника.
Ніна пекуче почервоніла: він усе-таки образився!
— Я цього не казала.
— Зате настала моя черга казати «Браво!», і цього разу вам. Я лише тиждень, як повернувся з Оксфорда.
— Ух ти! — зовсім по-дитячому вигукнула Ніна. — З того самого Оксфорда? А що ж ви там робили?
— Викладав англійську студентам, для яких вона — нерідна. Також вів підготовчі курси з історії англійської літератури для студентів із СНД. Коротше кажучи, нічого цікавого.
— Ну так, авжеж. — Несподівано для самої себе Ніна страшенно засмутилася. — Звичайно. Цікаво — це коли ти у свої двадцять шість не була ніде далі Києва і навряд чи будеш. Цікаво — це бачити отой самий «закордон» лише на мапі, а самій ходити день у день до своєї контори, порпатися в паперах, рахувати та возити до банку чужі гроші, отримувати за це білі копійки, а потім повертатися додому, де... — Ніна затнулася. — Суцільні пригоди, стільки романтики! А усілякі там Англії, Оксфорди та Лондони — це така нудьга! Як ви там тільки пліснявою не вкрилися!
— Сам дивуюся. — Її візаві спробував прикрити долонею недоречну посмішку, проте запізно. Ніна справді була короткозорою, але не сліпою.
— Тішитесь? — гнівно спитала вона, краєчком свідомості все ж розуміючи, що обурюватися, сердитися та ображатися на Олега в неї немає жодних підстав, не згадуючи вже про права. — Що ж, тоді не буду заважати. Я й так вас затримала мимоволі, а у вас, напевно, справи. Детективні. Тільки час марнуєте.
— Ну, часу в мене вдосталь.
— А в мене — обмаль. Перепрошую, та я вже маю йти, — з цими словами Ніна підвелася і схопилася за свою сумочку, немов за рятувальний круг. — Хатні справи, знаєте... Накопичились. Ще раз дякую — за приємну бесіду та каву. На все добре.
І щойно промовивши це, Ніна з жахом зрозуміла, що їй зовсім не хочеться нікуди йти. Що їй подобається сидіти навпроти цього велетня, дивитися в його млосні, такі південні — чомусь на думку спадає саме ця асоціація — карі очі та слухати оповідки про Оксфорд. До того ж він насправді детектив! Хіба не дивовижний збіг обставин? А комизиться вона лише тому, що й собі хоче туди, де вже напевне побував Олег. Жабка душить, якщо вже зовсім чесно... І є від чого. Англія, Шотландія, Ірландія, а ще — Париж. І Рим... їй завжди хотілося до Рима. І до Флоренції. І ще вона віддавна мріяла побачити Венецію... А ще...
Доки Ніна мандрувала у своїй уяві всіма світами, що їх лише могла згадати, чемний Сокіл, що теж підвівся, щойно дама зірвалася на рівні ноги, отримав прекрасну можливість досхочу помилуватися нею в повний зріст. Дуже струнка, не надто висока, з тоненькою талією, до якої спадало темно-каштанове пряме волосся. Ще витончені, гарно окреслені вилиці, високе чоло, дві стрімкі стріли чорних брів, маленький прямий носик, рожеві й без помади, вишукано вигнуті вуста, шкіра, мов свіжі вершки, і очі... Таких очей Олег не бачив ніколи в житті. Ніколи і ні в кого. Він бачив темно-карі — сам такі мав, бачив світло-карі, зеленувато-карі, але ще жодного разу йому не траплялися чорні. Зовсім чорні. Як втілений морок. У них навіть зіниць не видно, сама безмежна ніч. Наразі — вкрай сердита, чимось розгнівана ніч. Але яке це має значення? Жінка без перцю, як медовик без меду. І вона вагається. Це чудово. Сокіл давно опанував мистецтво обертати всі коливання чарівних дівчат на свою користь. А тут користь могла б бути подвійною. Бо цілком очевидно, що Ніна — обліковець. Бухгалтер, касир чи економіст — байдуже. То все різні ярлики для однієї суті. А отже...
— Чи дозволите скласти вам компанію?
Ніна здригнулася, повернувшись до реальності прямо з Австралії. Точніше, із Сіднея. Кілька разів кліпнула повіками, наче із жалем проганяючи свій найсолодший сон.
— Прошу?
— Чи можу я провести вас додому?
— Я... так... ой, ні... краще не треба. — Доки вона вигадувала найбільш ввічливу причину відмовитися, Олег сам висунув версію.
— На вас чекає ревнивий чоловік?
— Хіба дедукція та відсутність на моєму пальці шлюбної обручки не сказали вам, що я не маю чоловіка? Просто я... волію прогулятися сама.
— Гаразд. Бажання пані — закон для мене. Але лишіть хоча б номер телефону, за яким вас можна знайти. Я наполягаю.
— А для чого вам мене шукати? — спитала Ніна дурне і зашарілася. Олег усміхнувся.
— Ще кави вип’ємо. То як?
— Як хочте, — Ніна порилася в сумочці, вивудила звідти візитку крамниці, де вона працювала, та ручку і написала на звороті ряд цифр. — Мобільний. По восьмій вечора вимикаю, щоби не турбувати маму, тому...
Сокіл явно здивувався, але обмежився тим, що кивнув і проказав:
— Зрозуміло. Тоді давайте я вас наберу прямо зараз, а ви збережіть мене в своїй пам’яті. Добре?
— Збережу, —
