Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко

— Тобто її вбив цей удар? — увірвав Пасків занурення в терміни.

— Ймовірно, що так. Хоча й не одразу. Але до того, як її почали чикрижити, жертва вже напевно була мертвою. Орієнтовний час смерті — між п’ятою й шостою учорашнього вечора. Ага, ще — судячи з отвору, вбивця правша.

— Ще щось спільне з попередніми жертвами є?

— Знаряддя вбивства, майоре. Я не скажу напевно, що це за штуки, але вони дуже гострі й орудували ними ідентично в усіх випадках. Очі вийняті чимось типу великого гачка — тобто це, ймовірно, була якась вигнута залізяка. Можливо, загострений медичний пластинчатий гачок, можливо, щось інше. Важко сказати. Може, вбивця сам винайшов цю хріновину.

— Далі.

— Із серцем простіше. Я це бачу так — спочатку на грудях жертви вирізали клапоть шкіри, щоб намітити місце для цієї... гм... операції. Потім, аби пробити ребра, до них приставляли щось на кшталт заточеної стамески, по якій вдаряли молотком. Так і виникла оця дірочка, — Гарберг для виразності провів по краях рани пальцем у гумовій рукавичці. — Тобто діяла людина, яка точно знає, чого хоче і як цього досягти.

— Стамеска, значить? — задумливо почухав підборіддя Пасків.

— Не виключено. Діставшись серця, вбивця вирізав його ножем або скальпелем. Так що в цього м’ясника непоганий інструментарій, як мінімум з трьох предметів. Шукайте серед медиків, слюсарів, електриків... одним словом, тих, хто працює із залізяччям.

— Це не надто звужує коло пошуків, — пробурмотів Пасків. Гарберг у відповідь скривив вуста в сардонічну гримасу.

— Ну, принаймні, можете не трусити бібліотекарів, письменників та бабусь — божих кульбабок.

— Щиро дякую, Саничу, саме так я і вчиню. Щось ще цікаве?

— Є дещо. — Гарберг знову посерйознішав. — На відміну від двох інших жертв ця була вагітна.

— Ва... що? — витріщився Пасків.

— Еге ж. На третьому місяці. Так що тут у нас виходить подвійне вбивство. Має це якесь відношення до мотивів чи ні — це вже ваша справа. Свою я зробив.

— Так, — машинально відказав Пасків і відчув, як промовлене фахівцем слово зав’язло в мозку, як доісторична муха в деревній смолі.

Вагітна.

«Це вже занадто», — рішуче подумав він.

Тепер це зайшло занадто далеко.

Ранок третього дня у Львові для Сокола почався з незвичної метушні. Олег, що завжди канонічно починав день не інакше як з філіжаночки запашної кави та свіжої преси, мусив забути про свої, як сказала мама Катя, «оксфордські замашки» і, зірвавшись на рівні ноги о пів на сьому, бігти до одного скаженого, проте досить відомого художника, свого доброго знайомця, що вже років двадцять малював вельми самобутні пейзажі — для душі, а для гаманця — вивіски, таблички та іншу рекламну продукцію для вибагливих клієнтів, які бажали отримати річ, створену людиною, а не бездушним механізмом. Причому всі замовлення майстер пензля приймав лише дві години на добу — з шостої до восьмої ранку, і з цього правила не було жодних винятків. Коли він малював, узагалі ніхто не бачив, та для Олега більше важив результат, а вивіски в Остапа завжди виходили оригінальними і, що називається, брали за живе. Принаймні, ніхто не залишався байдужим. Майстерня Остапа знаходилася на вулиці Вірменській, і сам він був на якусь частку вірменином, та найбільше — громадянином світу. Олегу він зрадів, від усієї душі намагався напоїти детектива розчинною кавою і відрадити від «тої авантюри». Обидві спроби зазнали фіаско. Сокіл вперто бажав замовити вивіску ручної роботи, яку до того ж можна було почепити на розі будинку.

— Тю, та зробимо. Усе, що забажаєш, — примовляв Остап, примруженим оком розглядаючи замацаний папірець, на якому значилося: «Охоронно-пошукова агенція «Деррік». Слід взято». — Зобразимо хоч лупу, хоч мікроскопа, а хоч самого Холмса разом із Ватсоном. Справа техніки. Тільки навіщо воно тобі, чоловіче? Дарма гроші марнуєш. Сам знаєш, скільки я беру, і то без жодних знижок. Але що воно за бізнес — пошукове бюро, га? Що ти в нім заробиш?

— Ти малюй, Остапчику. Дуже швидко. А решта — то мій клопіт.

Остап кивнув.

— Як знаєш. Та не забудь, що дуже швидко буде дуже дорого.

Підживлений цією оптимістичною заявою, мов електричним струмом, Сокіл поїхав до меблевого салону, хазяйкою якого була мамина старша сестра. Тітка Аля дуже любила небожа, а те, що мешкала вона у квартирі над салоном, дало їй змогу безболісно відкритися о сьомій ранку. Хоча вантажники, що снували за скляними вітринами магазину, стосовно цього мали іншу думку — ту, котра складалася з нецензурних слів і безпомилково читалася на їхніх зім’ятих та припухлих лицях. Олег згадав охайних, чистих, вбраних у сині фірмові комбінезони юнаків, які завозили меблі до його квартири в Оксфорді, і з несподіваною втіхою подумав, що деякі речі та явища ніколи не міняються.

— Що за поспіх з фотелями? Що в тебе горить? — Тьотя Аля, незважаючи на ранню годину, була вбрана, як до театру, і курила тонку дамську сигарету. — Так клієнти сунуть, жи не маєш, куди їх садовити?

— Ось наведу в агенції лад, і посунуть, — рішуче запевнив Олег. Тітка усміхнулася.

— Що ж, певність — половина успіху. Ти не думав шпалери переклеїти у своєму бюрі?

— Ще вчора зроблено, — посміхнувся й Сокіл, насолоджуючись тьотиною говіркою. Як же він скучив за цим львівським балаком! — Майстрів найняв. Донині мали просохнути. Шпалери, маю на увазі...

— Часу не гаєш, дотепнику. То добре, — тітка Аліна кивнула сама собі. — Що конкретно хочеш брати з умеблювання?

Сокіл поліз у нагрудну кишеню, і хвилин за сорок усі елементи із складеного ще вчора списку були вибрані, схвалені й викуплені. А ще за годину столи,