Кривава осінь в місті Лева - Олександр Шевченко

довше за всіх, працювала з документами, все таке, але максимум до десятої вечора. Та й то завжди мала звичку в таких випадках передзвонювати мені. Цього разу після десятої Оксани не було — ані її самої, ані дзвінка. Я спробував набрати її — безрезультатно. «Абонент не відповідає». Тоді почав обдзвонювати всіх її підлеглих, подруг і так далі. Дівчата з бутіка казали одне й те саме — вони пішли додому, вона залишалася в офісі, але начебто теж починала збиратися. Наші ж спільні знайомі взагалі її того дня не бачили. Що мені залишалося? Я поїхав до бутіка.

— Що з’ясувалося на місці? — Сокіл посунув тацю з кавою ближче до Ратушного і взяв одну філіжанку собі.

— Її там не було. Магазин зачинений, світло вимкнене, сигналізація працює. Одним словом, з бутіка вона вийшла. І зникла.

— Тобто?

— Її «хонда» була на місці. Стояла на парковці біля входу. Навіть якби машина не завелася — а з нею було все гаразд, — Оксана передзвонила б мені, щоб я її забрав, або ж сама дісталася б маршруткою, і в будь-якому випадку за півгодини була б удома. Ні того ні іншого не сталося. Вийшовши з магазину, вона просто зникла. Хтось її перехопив.

— Ви подзвонили в міліцію?

— Еге ж, подзвонив, трясця їм. Лише задля того, щоби почути анекдот про невірних дружин у супроводі дурного гигикання. Я таки заїхав у відділок, дав черговим чортів і написав заяву... але Оксані це вже не допомогло.

Її знайшли ранком двадцять п’ятого в одному з дворів-колодязів. Знайшли гицелі, що на світанку відловлюють бродячих псів. — Голос Ратушного знову здригнувся, і Олег побачив, як міцно той стиснув кулаки. — Там, у тому дворі, стояло старезне дране крісло, і от мою Оксану знайшли якраз у ньому. Вона сиділа там... гола... в неї вийняли очі, і...

Він не зміг продовжувати — зціпивши зуби, свердлив поглядом підлогу й боровся зі сльозами, що знову підкотили до очей. Олег мовчки чекав. Раптом відчувши біль у правій долоні, розтиснув пальці й побачив, що продавив нігтями шкіру ледь не до крові. Чомусь не здивувався.

— Олеже, — знову заговорив Ратушний, і цього разу дивився просто йому у вічі. — Я розумію, що вже ніщо її не поверне. Моєї дружини на цьому світі більше немає. Та цю тварюку треба викрити хоча б заради тих, хто ще може потрапити йому до рук. Ти єдиний, кому я довіряю й кого можу просити. Дізнайся, хто це. Знайди його, доки не пізно.

— Пане Ратушний... Петре. Я не можу офіційно розслідувати вбивства...

— Я не прошу тебе розслідувати вбивство, Олеже. — Очі Ратушного знову висохли, і тепер їх погляд був схожий на гостре лезо. — Я лише прошу тебе знайти людину... якщо її можна так назвати. Людину, яка інколи бавиться вирізанням сердець у жінок. Я навіть не буду вимагати затримувати її. Якщо ти дізнаєшся хоча б ім’я паскуди... просто подзвони мені.

— Я ...

— Цій дівчині було лише двадцять п’ять. Вона має стати останньою. Про гроші питання навіть не стоїть. Я відразу плачу аванс, ту суму, яку ти мені називаєш, і решту... скільки скажеш... а ти встановлюєш ім’я того, хто це зробив. Ми домовилися?

Йому допоміг зважитися випадково схоплений погляд Ради. Він неначе промовляв з іншого кінця кімнати: «Ні, шефе, не лізьте в це, не бавтеся з вогнем, то дуже небезпечна справа, ви ж це знаєте?

Але, окрім вас, її ніхто не зробить».

Глава 3

Ніна покрутила в руках гаманець, наче ілюзіоніст, що прагне привернути увагу глядачів, і зазирнула туди ще раз. Фокус не вдався — гроші не з’явилися. У відділенні для купюр соромливо червоніла самотня «десятка», а до зарплати лишився тиждень. Добре, хоч на роботу можна ходити пішки, усього двадцять хвилин, та ще й старими вуличками — їздити такими просто гріх. Однак про каву доведеться забути. Не кажучи вже про тістечка та цукерки. Прикро.

«...Та невже? — спитало щось єхидне всередині неї. — То поясни хоча б сама собі, на біса ти купила ту сріблясту міні-спідницю в тітки на Краківському ринку? Ще пожертвувала для цього обідньою перервою... кому це ти хочеш сподобатися?»

«Ніні Малишко», — сердито подумала дівчина і безжально обірвала цей внутрішній діалог. Може, й справді не варто було ось так викидати останні гроші, та з іншого боку... коли вона востаннє купувала щось для себе? Не тому, що потрібно, а тому, що кортить? Якщо не враховувати каву, то вже років зо два такого точно не було. Тому — нічого. Один раз можна.

Ніна кинула порожній гаманець у порожню ж сумку й підвелася. Час йти в те кубло, де вона живе. Ще раз приміряти обновку, заварити собі чаю, якщо заварка лишилася, і, гріючи об горнятко вічно холодні долоні, знову подумати про те, яка ти гарна і яка нікому не потрібна. Що ж, принаймні, у неї є...

— Нінчику, — збуджена до краю, продавщиця Галя зазирнула в комірчину, що була для їх книгарні бухгалтерією, — там тебе якийсь пан питає. Такий високий некрасивий здоровило. Вийдеш до нього?

— Так.

До нього, за нього... я вже на все згодна.

— Що за один? — Галина і не думала звільняти Ніні шлях, бовваніючи між одвірків, як сто кіло суцільної цікавості. — Давно знаєтесь?

— Уже десять літ. Я його з тюрми чекала. Учора відкинувся.

Галя зойкнула і притьмом кинулась до зали — мабуть, охороняти свій крам від зазіхань злодюги. Ніна ж трохи подумала, а потім, прикривши двері, рішуче стягнула стару спідницю і похапцем вбралася у своє придбання. «Хоч щось добре», — подумалось їй.

Коли Ніна підійшла до Сокола, той гортав тлустий англійський словник і не відразу помітив її. Вона кашлянула, привертаючи