Молодий місяць - Стефані Маєр
Едвард сидів на моєму ліжку, в самому центрі, граючись однією зі сріблястих коробочок.
— Привіт, — сказав він. Голос його був сумний. Я підійшла до ліжка, забрала у нього з рук подарунки й вилізла йому на коліна.
— Привіт, — я притулилася до його кам’яних грудей. — Тепер мені можна розгорнути свої подарунки?
— І звідки взялося таке завзяття? — поцікавився він.
— Ти робиш мене допитливою.
Я взяла довгу плоску коробочку — подарунок від Карлайла та Есме.
— Дозволь мені, — сказав Едвард. Він узяв коробку з моїх рук й одним плавним рухом зірвав із неї срібну обгортку. Потім віддав білу прямокутну коробочку назад мені.
— Як гадаєш, чи я впораюся й зніму кришку сама? — пожартувала я, але він, здається, проігнорував жарт.
У коробці був довгий твердий шматок паперу з великою кількістю різноманітних цифр. Мені знадобилася хвилина, щоб з’ясувати, що тут і до чого.
— Невже ми їдемо до Джексонвіля? — я була схвильована, хоч як мені цього не хотілося. Це був ваучер на квитки на літак — для мене й Едварда.
— Так було задумано.
— Просто не можу повірити своїм очам. Рене буде така рада! Ти ж не проти? Там сонячно, тобі доведеться сидіти весь день у хаті.
— Гадаю, що впораюся, — сказав він, а потім насупився. — Якби я знав, що ти відреагуєш на подарунок саме так, то змусив би тебе розгорнути його просто перед Карлайлом та Есме. Я думав, ти скаржитимешся.
— Звісно, це занадто. Але я збираюся взяти з собою тебе! Він засміявся.
— Тепер я жалкую, що не витратив грошей на твій подарунок. Я й не уявляв, що ти можеш бути розсудливою.
Я відклала квитки вбік і потягнулася по Едвардів подарунок. Мною оволоділа цікавість. Він узяв коробочку з моїх рук і розгорнув її, так само як і попередню. За якусь мить він дав мені прозору коробочку від СD зі срібним компакт-диском усередині.
— Що це? — запитала я спантеличено.
Він не сказав ані слова; він просто взяв диск і поставив його в програвач на нічному столику. Натиснув кнопку, й ми тихо чекали. Тоді заграла музика.
Я слухала мовчки, з широко розплющеними очима. Я знала, що Едвард очікує на мою реакцію, та не могла говорити. Сльози котилися одна по одній, і я витирала їх, перш ніж вони скочувалися вниз по щоках.
— Рука болить? — запитав він стурбовано.
— Ні, справа не в руці. Це так чудово, Едварде. Ти не міг подарувати мені нічого кращого. Мені просто не віриться, — я замовкла, щоб слухати далі. Це була Едвардова музика, його твори. Першою на СD була моя колискова.
— Я подумав, що ти не захочеш, аби я тягнув сюди рояль, а тепер я зможу грати тобі тут, — пояснив він.
— Так, зможеш.
— Як твоя рука?
— Добре. Власне, вона починала пекти під пов’язкою. Потрібен був лід.
Я б не відмовилася від Едвардової руки, але це б його відволікало.
— Я принесу тобі знеболювальне.
— Мені нічого не треба, — запротестувала я, але він ніжно зсадив мене з колін й подався до дверей.
— Чарлі, — зашипіла я. Насправді Чарлі не знав, що Едвард часто залишається в нас на ніч. Якби він довідався про це, то в нього би стався серцевий напад. Але я не почувалася винною. Ми не робили нічого такого. Едвард зі своїми правилами…
— Він не впіймає мене, — пообіцяв Едвард, безшумно зникаючи в дверях… І повернувся раніше, ніж двері захлопнулися. В одній руці він тримав склянку із ванни, в другій — пляшечку з пігулками.
Я взяла пігулки, які він мені подав, не сперечаючись, — я знала, що програю спір. А рука й справді починала турбувати. Колискова, ніжна й прекрасна, звучала далі.
— Уже пізно, — сказав Едвард. Він підняв мене однією рукою, другою витягнув покривало, потім поклав мене на подушку й підіпхав покривало зусібіч. Він ліг збоку — згори на покривало, щоб я бува не змерзла, — й обняв мене. Я поклала голову йому на плече й щасливо зітхнула.
— Дякую ще раз, — прошепотіла я.
— Будь ласка. Деякий час ми мовчали, я дослухала свою колискову до кінця.
Почалася наступна пісня. Я впізнала улюблену пісню Есме.
— Про що ти думаєш? — поцікавилася я пошепки. Перш ніж відповісти, він якусь мить вагався:
— Взагалі я думав про правду й кривду. Я відчула, як по спині пробіг холодок.
— Пам’ятаєш, я вирішила, що не хочу, аби ти ігнорував мій день народження? — запитала я поквапно, сподіваючись: було не дуже помітно, що я хочу відвернути його увагу.
— Так, — погодився він обережно.
— Ну, я подумала, що оскільки мій день народження досі триває, я хочу, щоб ти поцілував мене ще раз.
— Ти сьогодні ненажерлива.
— Так, я така — але, будь ласка, не роби нічого такого, чого сам не хочеш, — додала я ображено.
Він засміявся і зітхнув.
— Небеса не дозволяють мені робити те, чого я не хочу, — сказав він дивним відчайдушним тоном, простягнувши руку до мого підборіддя й повернувши моє обличчя до свого.
Поцілунок почався так, як завжди, — Едвард був дуже обережний, і моє серце почало шалено калатати, як завжди. А тоді щось змінилося. Раптом його губи стали наполегливіші, вільна рука заплуталася у моєму волоссі й дужче притисла моє обличчя до його лиця. І хоча мої пальці також блукали в його волоссі, хоча стало ясно, що я переступила дозволену межу, на цей раз він не зупинив мене. Його тіло було холодне, та я пристрасно притискалась до нього.
Він несподівано зупинився й відсторонив мене твердим, але ніжним рухом.
Задихаючись, я впала на подушку, голова йшла обертом. У пам’яті щось заворушилося, невиразно, десь насподі.
— Вибач, — сказав він, також зачаївши подих. — Я перетнув межу дозволеного.
— Я не маю нічого проти, — сказала я, задихаючись. Він спохмурнів і дивився на мене з темряви.
— Спробуй заснути, Белло.
— Ні, я хочу, щоб ти поцілував мене ще раз.
— Ти переоцінюєш мою витримку.
— Що спокушає тебе більше — моя кров чи моє тіло? — я кинула виклик.
— Поєднання першого з другим, — посміхнувся він сам до себе, а тоді знову зробився серйозним. — А тепер чому б тобі не припинити випробовувати своє везіння й не заснути?
— Гаразд, — погодилася я, присуваючись до нього ближче. Я й справді втомилася. Це був довгий день у всіх сенсах, і я не відчувала полегкості від того, що він завершувався. Немов завтра трапиться щось набагато гірше. Це було дурне передчуття — що могло статися гіршого, ніж сьогодні? Просто шок, ось і все.
