Молодий місяць - Стефані Маєр

Майк перервав мої фантазії.

— Як твій день народження?

— Ну, — пробурмотіла я. — Я рада, що він скінчився. Майк подивився на мене так, наче я збожеволіла.

Робота тягнулася повільно. Я хотіла знову побачити Едварда, молячись, щоб до того часу він здолав усе найгірше, що б то не було. Нічого страшного, казала я собі знову й знову. Все буде добре.

Полегшення, яке я відчула, повернувшись на свою вулицю й побачивши срібну машину Едварда, припарковану під моїм будинком, сп’янило мене. І це непокоїло мене більше, ніж будь-коли.

Я поспішила зайти в дім, гукнувши перед тим:

— Тату? Едварде?

Коли я говорила, то чула звук увімкненого телевізора, який долинав із вітальні.

— Ми тут, — гукнув Чарлі.

Я повісила дощовик на вішалку й зайшла до вітальні. Едвард сидів на кріслі, тато — на канапі. Обоє дивилися телевізор. Це було нормально… для мого тата. Але не для Едварда.

— Привіт, — сказала я тихо.

— Привіт, Белло, — відповів батько, не відриваючи очей від телевізора. — У нас є холодна піца. Думаю, що вона на столі.

— Гаразд.

Я чекала в коридорі. Едвард поглядав на мене, ввічливо усміхаючись.

— Я зараз наздожену, — пообіцяв він. Його очі знову прикипіли до телевізора.

Якусь мить я вражено дивилась на нього. Здається, ніхто цього не помітив. В моїх грудях заворушилося якесь дивне відчуття, можливо, це була паніка. Я миттю втекла на кухню.

Найменше мене цікавила піца. Я сіла на своє крісло, підтягнула коліна до підборіддя й обхопила їх руками. Відбувалося щось неправильне, можливо, навіть гірше, ніж я здатна була усвідомити.

Я спробувала заспокоїтися й узяти під контроль власні почуття. Що найгірше може трапитися? Я затремтіла. Це зовсім не правильне запитання. Мені було важко дихати.

Гаразд , подумала я знову, що найгірше я зможу пережити? Мені не сподобалося це запитання. Але я згадала про варіанти, які обдумувала сьогодні.

Триматися якомога далі від сім’ї Едварда. Звісно, він не сподіватиметься, що й Аліса потрапить під це правило. Але якщо Джаспер не може себе контролювати, то мені доведеться бути з нею менше часу. Я кивнула сама до себе — це я переживу.

Або поїхати звідси. Можливо, Едвард не захоче чекати до закінчення навчального року, можливо, ми поїдемо просто зараз.

Переді мною на столі, там, де я їх і залишила, — мої подарунки від Чарлі та Рене, камера, яку я так і не використала в Калленів, поруч альбом. Я торкнулася симпатичної обкладинки альбому, який мені подарувала мати, і зітхнула, думаючи про Рене. Хоч ми й жили зараз нарізно, від цього мені не ставало легше на думку про можливу розлуку в майбутньому. Та й Чарлі почуватиметься покинутим, зрадженим. Обом їм буде боляче…

Але ж ми повернулися б, правда? Звісно, ми б їх провідували, чи не так?

Я не була впевнена щодо відповіді на ці запитання.

Я притулилася щокою до коліна, дивлячись на матеріальні прояви батьківської любові. Я знала, що дорога, яку я обрала, важка. І все-таки я думала про найгірший можливий сценарій — найгірший із тих, який я зможу пережити.

Я знову торкнулася альбому і розгорнула його. Маленькі металеві кутики були уже на місці, готові закріпити першу фотографію. Це була не така уже й погана ідея — записувати сюди своє життя. Я відчувала дивне бажання почати негайно. Можливо, мені не варто було проводити у Форксі так багато часу.

Я гралася з ремінцем камери, роздумуючи над першою фотографією. Чи побачу я там щось схоже на оригінал? Я сумнівалася в цьому. Проте, здавалося, Едварда не турбувало те, що фотографія виявиться порожньою. Я усміхнулася сама до себе, думаючи про його безтурботний сміх учора ввечері. Я перестала сміятися. Так багато чого змінилося, і так несподівано. Мені запаморочилося в голові, наче я стояла на краю глибокої прірви.

Я більше не хотіла про це думати. Я взяла фотоапарат і пішла нагору.

За останні сімнадцять років, відтоді як мати жила тут, моя кімната майже не змінилася. Стіни залишилися блакитними, на вікнах висіли пожовклі ажурні фіранки. Було ліжко, більше схоже на колиску, зверху лежав зібганий плед — подарунок моєї бабусі.

Незважаючи на це, я сфотографувала свою кімнату. Того вечора я не могла робити нічого іншого: надворі було дуже темно — і дивне відчуття робилося дедалі сильнішим. Я хотіла зазнимкувати Форкс, перш ніж покину його.

Наближалися переміни. Я це відчувала. Не зовсім радісна перспектива, а особливо коли життя почало налагоджуватися.

Я спустилася вниз із камерою в руці, намагаючись не звертати уваги на нервове бурчання в животі, думаючи про дивну відчуженість, яку я бачила в очах Едварда. Можливо, він турбувався, що я засмучуся, коли він попросить мене поїхати з ним. Я хотіла, щоб він запропонував це сам, без будь-якого натяку з мого боку. І я буду готова, коли він запитає.

Я тримала камеру напоготові, насторожено визираючи з-за рогу. Я була впевнена, що мені не вдасться сфотографувати Едварда непомітно, але він не дивився. Я відчула ледь вловиму дрож, наче в моєму животі заворушилося щось холодне; я проігнорувала це відчуття і зробила фотографію.

Тато й Едвард обоє подивилися на мене. Чарлі насупився. Обличчя Едварда було порожнє, без емоцій.

— Що ти робиш, Белло? — пробурмотів Чарлі.

— Ну, чого ти? — вдала я, що усміхаюся, сідаючи на підлогу навпроти канапи, на якій простягнувся Чарлі. — Ти ж знаєш, що скоро подзвонить мама і запитає, чи я користуюся своїми подарунками. Тож варто почати, щоб не ображати її почуттів.

— Чому ти фотографуєш мене? — буркнув він.

— Тому що ти такий гарний, — відповіла я легковажно. — Й оскільки ти купив фотоапарат, ти просто зобов’язаний теж мені позувати.

Він щось нерозбірливо пробурмотів.

— Гей, Едварде, — сказала я безтурботно. — Сфотографуй нас із татом. Я кинула йому камеру, уникаючи зустрітися з ним очима, і стала навколішки біля канапи поряд з обличчям Чарлі. Чарлі важко зітхнув.

— Усміхнися, Белло, — пробурмотів Едвард. Я весело усміхнулася, і камера клацнула.

— Тепер давайте я сфотографую вас, діточки, — запропонував Чарлі. Я знала, що він просто намагається відвести від себе камеру.

Едвард підвівся і кинув йому камеру.

Я підійшла і стала біля Едварда, поза видалася мені дуже формальною і дивною. Він поклав одну руку мені на плече, а я міцно обняла його за талію. Я так хотіла подивитися йому в лице, але мені було страшно.

— Усміхайся, Белло, — знову нагадав мені Чарлі.

Я глибоко вдихнула й усміхнулася. Спалах камери осліпив мене.

— Достатньо фотографій на сьогодні,