Молодий місяць - Стефані Маєр
— Можливо, — знизав він плечима, але його долоні не ворухнулися. — Та я ніколи не відчував потреби в тривалій відпустці, — він подарував мені сліпучу посмішку. — Я занадто люблю свою роботу.
Дзень, дзень, дзень. Я здивувалася, як багато скла опинилося в моїй руці. Мені закортіло подивитися на купку, яка постійно збільшувалася, але я знала, що це не дуже сприятиме дотриманню моєї стратегії — не блювати.
— Що саме вам у ній подобається? — поцікавилася я. Для мене це було незрозуміло — на боротьбу та самоконтроль витрачено чимало років, і все заради того, щоб із такою легкістю переносити подібні ситуації. Крім того, я хотіла, щоб він продовжував говорити; розмова відвертала мою увагу від неприємного відчуття в шлунку.
Його темні очі були спокійними та вдумливими, коли він відповів:
— Гм. Найбільше мені до вподоби, коли мої… вдосконалені здібності дозволяють урятувати когось, хто в іншому разі помер би. Приємно знати: завдяки тому, що ти існуєш, і тому, що ти робиш, життя інших людей може стати кращим. Іноді загострений нюх стає мені у пригоді, — кутик його рота вигнувся у напівпосмішці.
Я обмірковувала почуте, поки він оглядав мою руку, пересвідчуючись, що витягнув усі шматочки скла. Потім він потягнувся до своєї валізки по нові інструменти, і я постаралася не уявляти голку та нитку.
— Ви намагаєтеся спокутувати те, в чому не винні, — мовила я, коли почула на своїй шкірі нове тягуче відчуття. — Я маю на увазі, що ви цього не хотіли. Ви не обирали такого життя, а тепер вам треба так старатися, щоб бути хорошим.
— Не думаю, що я щось спокутую, — делікатно не погодився він. — Як і все в житті, я тільки повинен був вирішити, що робити з тим, що мені дано.
— У ваших устах це звучить так просто. Він знову оглянув мою руку.
— Ось так, — сказав він, відрізаючи нитку. — Тепер усе.
Він узяв велику ватну паличку, опустив її в якусь схожу на сироп рідину і ретельно змастив місце операції. Запах був якийсь дивний; моя голова йшла обертом. Від рідини моя шкіра змінила колір.
— Але спочатку, — я напружилася, коли він почав туго обмотувати мені руку бинтом, — чому ви взагалі вирішили піти іншим, а не очевидним шляхом?
Він ніжно усміхнувся.
— Хіба Едвард не розповідав тобі цієї історії?
— Розповідав. Але я намагаюся зрозуміти, про що ви думали…
Раптом його обличчя стало знову серйозним. І я запитала себе, чи згадав він те саме, що й я. Цікаво, про що думала б я, коли б — я одразу ж відкинула варіант якби — це трапилося зі мною.
— Ти знаєш, що мій батько був священиком, — Карлайл поринув у спогади, старанно витираючи стіл вогкою марлею. Запах спирту ударив мені в ніс. — У нього про світ було досить дивне уявлення, у якому я почав сумніватися ще до того, як змінився.
Карлайл викинув брудну марлю й шматочки скла у порожню кришталеву вазу. Я не зрозуміла, що він збирався робити навіть тоді, коли він запалив сірника. Потім він кинув сірника на просяклу спиртом тканину, і від несподіваного спалаху я аж підскочила.
— Вибач, — сказав він. — Я не хотів тебе налякати… Отож, я не погоджувався з особливостями віри мого батька. Та жодного разу за останні чотириста років, із дня мого народження, я й на хвилину не сумнівався в тому, що Бог існує. Навіть дивлячись на своє віддзеркалення.
Я вдала, що роздивляюся пов’язку на руці, щоб не видати свого здивування — адже наша розмова потекла досить несподіваним руслом. З усіх речей релігія була останнім, про що я подумала. Усе своє життя я ні в що не вірила. Чарлі вважав себе лютеранином, тому що такою була віра його батьків, але неділі він проводив на річці з вудочкою в руках. Рене час від часу ходила до церкви, але це тривало так само недовго, як і заняття тенісом, глиняним посудом, йогою чи французькою мовою тощо, і коли я дізнавалася про нове захоплення, вона зазвичай уже його змінювала.
— Я знаю, це звучить дивно з вуст вампіра, — він посміхнувся, знаючи, що, використовуючи це слово, він не зможе вразити мене. — Але сподіваюся, в цьому світі є місце навіть для таких як ми. Хоча й визнаю, що це сміливе припущення, — продовжив він трохи неуважно. — В усякому разі нас уважають проклятими. Проте я сподіваюся, — можливо, це й нерозумно з мого боку, — що ми можемо хоча б спробувати.
— Я не думаю, що це нерозумно, — пробурмотіла я. Не могла уявити, щоб хтось ставився погано до Карлайла, адже в ньому було щось божественне. До того ж єдині небеса, які б я могла оцінити, обов’язково включали в себе Едварда. — І гадаю, не знайдеться людини, яка зі мною не погодиться.
— Власне, ти перша, хто погодився зі мною.
— Невже решта не відчуває того самого? — запитала я здивовано, хоча насправді мене цікавила думка лише однієї людини.
Карлайл здогадався, про що я думаю.
— Едвард зі мною погоджується — в дечому. Бог та небеса існують, так само як і пекло. Але він не вірить у те, що для нашого виду існує загробне життя, — голос Карлайла був дуже лагідний; він замислено дивився у темряву крізь велике вікно. — Розумієш, він думає, що ми втратили наші душі.
Я одразу згадала слова, сказані Едвардом сьогодні вранці: «Принаймні якщо не хочеш померти — чи що там відбувається з нами». Над моєю головою мигнула лампочка.
— В цьому вся проблема, чи не так? — здогадалася я. — Ось чому він не хоче перетворити мене.
Карлайл говорив дуже повільно:
— Я дивлюся на свого… сина. Його сила, його доброта, велич, що сяє навколо нього, — все це підживлює мою надію, віру в щось більше. Невже такий, як Едвард, не заслуговує на це?
Я палко кивнула на знак згоди.
— Але якби я вірив у те, що й він… — Карлайл дивився на мене своїми бездонними очима. — Якби ти вірила в те саме… Чи тоді змогла б ти відібрати його душу?
Я не мала відповіді на це запитання. Якби він запитав, чи готова я пожертвувати своєю душею заради Едварда, відповідь була б очевидною. Та чи пожертвувала б я душею Едварда? Я міцно стиснула губи. Це несправедливий обмін.
— Тепер ти бачиш, у чому проблема. Я похитала головою, знаючи про своє вперте підборіддя.
Карлайл зітхнув.
— Але ж це мій вибір, — наполягала я.
— І його також, — він підняв руку, бачачи, що я готова сперечатися. —