Молодий місяць - Стефані Маєр

— Замислювати недобре? — повторила я.

— Я б не зміг жити без тебе, — він подивився на мене так, наче цей факт був очевидним. — Та я не знав, що мені робити, — Еммет і Джаспер ніколи б не допомогли мені в цьому… Тож я думав про те, щоб податися до Італії і розізлити Волтурі.

Я не могла сприйняти ці слова серйозно, але Едвардові сумні золоті очі дивилися в далечінь, немов споглядаючи останні хвилини свого життя. Я розізлилася.

— Що таке Волтурі? — вимогливо запитала я.

— Волтурі — це сім’я, — пояснив він, його погляд усе ще був спрямований в нікуди. — Дуже давня й могутня родина таких як ми. Мабуть, вони єдині, хто належить до знатного роду. Карлайл жив із ними кілька років ув Італії, поки не переїхав до Америки. Пам’ятаєш цю історію?

— Звісно, що пам’ятаю.

Я ніколи не забуду, як уперше прийшла до них додому, у велетенський білий будинок, захований глибоко в лісі, неподалік від річки. Я завжди пам’ятатиму кімнату, в якій Карлайл — батько Едварда — відвів цілу стіну під картини, що ілюструють його життя. Найяскравіше й найбільше полотно було з часів його життя в Італії. Звісно, я пам’ятала чотирьох спокійних мужчин, із витонченими неземними рисами облич, на високому балконі понад яскравим краєвидом. Хоча картині й було понад сотні років, Карлайл — світлоголовий янгол — зовсім не змінився. Я запам’ятала й трьох інших — давніх приятелів Карлайла. Едвард ніколи раніше не називав іменем Волтурі цю чудову трійцю: двох темночубих і одного сивого джентльмена. Він говорив про них Аро, Гай та Марк, нічні покровителі мистецтва…

— В будь-якому разі не варто дратувати Волтурі, — продовжив Едвард, перериваючи мої спогади. — Принаймні якщо не хочеш померти — чи що там відбувається з нами, — голос його був такий спокійний, що здавалося, йому було нудно.

Моя злість переросла в жах. Я схопила Едвардове мармурове обличчя в долоні й міцно стиснула.

— Ніколи, ніколи, ніколи і не думай про таке! — вигукнула я. — Що б зі мною не трапилося, я забороняю тобі щось учинити з собою!

— Я ніколи не піддам тебе небезпеці знову, тож це неактуальне питання.

— Піддаси мене небезпеці! Хіба ми не з’ясували, що всі ті нещасні випадки трапилися з моєї вини? — я дедалі сильніше лютувала. — Та як ти смієш навіть думати про таке?

Сама думка про загибель Едварда, навіть якщо я сама вже не житиму, завдавала мені невимовного болю.

— А що б ти робила, якби сталося навпаки? — запитав він.

— Це не одне й те саме. Здавалося, він не бачив відмінності. Він просто усміхнувся.

— А якби з тобою дійсно щось трапилося? — (Я аж зблідла на саму тільки думку про це). — Ти хотів би, щоб тоді я наклала на себе руки?

Його прекрасні риси скривилися від болю.

— Припустімо, що я зрозумів, до чого ти ведеш… трохи, — визнав він. — Але що я робитиму без тебе?

— Те, що робив до того, як з’явилася я й ускладнила тобі життя. Він зітхнув.

— Ти кажеш про це так спокійно.

— Так воно і є. Насправді в мені немає нічого особливого. Він хотів посперечатися, але, здається, передумав.

— Це неактуальне питання, — нагадав він.

Раптом Едвард випростався, відсунувши мене вбік — так, щоб ми не торкалися одне одного.

— Чарлі? — здогадалася я.

Едвард усміхнувся. За якусь мить я почула, як патрульна машина в’їхала на доріжку. Я потягнулася і взяла Едварда за руку. Гадаю, мій тато не матиме нічого проти.

Чарлі зайшов у хату, тримаючи в руках коробку з піцою.

— Здоровенькі були, діточки, — усміхнувся він до мене. — Мабуть, ви втомилися і хочете перепочити. Зголодніли?

— Звісно. Дякую, тату.

Чарлі ніколи не робив Едварду зауважень щодо постійної відсутності апетиту. Він звик до того, що Едвард часто відмовляється від вечері.

— Ви не заперечуєте, якщо я заберу Беллу сьогодні ввечері? — запитав Едвард, коли ми з Чарлі поїли.

Я звела на Чарлі сповнені надії очі. Можливо, він вважає, що дні народження треба святкувати вдома, з сім’єю — це був мій перший день народження з ним, перший відтоді, як Рене, моя мама, одружилася вдруге й переїхала до Флориди. То ж я не знала, чого очікувати.

— Не маю нічого проти — сьогодні ввечері «Маринерс» грають проти «Сокс», — пояснив Чарлі, і моя остання надія вмерла. — Тож я сам дам собі раду.

З цими словами він узяв камеру, придбану мені в подарунок на пораду Рене (адже мені знадобляться фотографії, щоб заповнити новий альбом), і кинув у мій бік.

Він не врахував однієї маленької деталі — я завжди мала проб леми з координацією. Камера висковзнула з кінчиків моїх пальців і полетіла долі. Едвард підхопив її, перш ніж вона розбилася об лінолеум.

— Хороша реакція, — підмітив Чарлі. — Схоже на те, що сьогодні ввечері в Калленів буде весело. Ти повинна зробити кілька знімків, Белло. Ти ж знаєш свою матір — вона захоче подивитися на знімки швидше, аніж ти встигнеш їх зробити.

— Чудова ідея, Чарлі, — сказав Едвард, простягаючи мені камеру. Я повернулася до Едварда і зробила перший знімок.

— Працює.

— От і добре. До речі, передай Алісі привіт від мене. Щось вона давненько не заходила, — один кутик татового рота ледь помітно вигнувся.

— Всього-на-всього три дні, тату, — нагадала я. Чарлі просто обожнював Алісу. Він прив’язався до неї минулої весни, коли вона допомагала мені одужувати. Чарлі був безмежно вдячний за те, що вона позбавила його від кошмару: його майже доросла дочка не могла прийняти душ без сторонньої допомоги. — Гаразд, передам.

— От і чудово. Що ж, діточки, гарно вам розважитися, — він ясно дав зрозуміти, що не має нічого проти. Чарлі не терпілося якнайшвидше дістатися вітальні й телевізора.

Едвард усміхнувся, святкуючи перемогу, і, взявши мене за руку, потягнув геть із кухні.

Коли ми підійшли до машини, він знову вказав на пасажирське місце, і цього разу я не сперечалася. Правду кажучи, я погано орієнтувалася в похмурій місцевості, де розташувався будинок Едварда.

Едвард їхав на північ від Форкса, явно демонструючи своє роздратування: мій древній автомобіль не міг похвалитися блискавичною швидкістю. Ледь стрілка спідометра перевищувала позначку п’ятдесят, як мотор починав несамовито завивати.

— Не поспішай, — попередила я.

— Знаєш, що б тобі підійшло? Гарненьке маленьке «ауді». Дуже тихе й набагато потужніше…

— А що не так із моїм пікапом? До речі про дорогі дурниці: надіюся, ти не розтринькав гроші на подарунок для мене?

— Ні цента, — сказав він поважно.

— Гаразд.

— Можеш зробити мені послугу?

— Залежно від того, що