Молодий місяць - Стефані Маєр
Ось уже кілька місяців я з тривогою очікувала й боялася цього дня.
Літо було просто ідеальне — найщасливіше літо в житті, найщасливіше літо у світі, хоча й найбільш дощове за всю історію півострова Олімпік. І весь цей час я відчувала, як ця жахлива дата причаїлась у засідці, чекаючи слушного моменту для стрибка.
Нарешті це трапилося. І було ще гірше, ніж я очікувала. Мені стало страшно — я старіла. Я відчувала, як день у день ставала старшою. А сьогодні мені виповнилося вісімнадцять.
А Едварду ніколи не виповниться вісімнадцяти.
Чистячи зуби, я майже здивовано дивилася на своє віддзеркалення — моє обличчя зовсім не змінилося. Я почала уважно вивчати себе, шукаючи на обличчі бодай найменших ознак зморщок. Я знайшла кілька на чолі, та варто було мені розслабитися, як вони одразу б зникли. Але я не могла. Брови здивовано вигнулися над тривожними карими очима.
Це був просто сон, знову запевнила я себе. Просто сон… Але також і найгірший із нічних кошмарів.
Я не поснідала, намагаючись якомога швидше піти з хати. Мені не вдалося розминутися з батьком, тож кілька хвилин я була змушена грати веселість. Я намагалася вдавати радість, отримуючи подарунок, хоча й просила нічого мені не дарувати. Та щоразу, коли я повинна була усміхатися, я мало не плакала.
Я стримувала сльози всю дорогу до школи. Мені було важко викинути з голови образ бабусі — я б нізащо не погодилася з тим, що то була я. Усі мої почуття кудись зникли, гору взяв невимовний відчай і гнітив мене, аж поки я не в’їхала на знайому стоянку позаду старшої школи Форкса і не помітила Едварда. Він, немов мармурова статуя, забутий язичницький бог краси, граційно спирався на свій чистенький срібний «вольво». Сон не мав нічого спільного з реальністю: він чекав на мене, як і щодня.
Мій відчай одразу немов рукою зняло; на його місце прийшло здивування. Я зустрічалася з Едвардом уже півроку, але досі не могла повірити, що мені так поталанило.
Його сестра Аліса стояла поруч. Вона також чекала на мене.
Звісно, Едвард та Аліса насправді не були родичами (у Форксі всі знали, що діти Калленів усиновлені, адже лікар Карлайл і його дружина Есме були занадто молодими, щоб мати дітей-підлітків), проте їхня шкіра була однаково блідою, їхні очі мали дивний золотавий відблиск, а навколо — темні, немов від удару, синці. Її обличчя, як і його, було вражаюче вродливим. Для обізнаної людини — такої як от я — ці збіги не здавалися випадковими.
Аліса стояла і чекала на мене. Її каро-золотаві очі поблискували від хвилювання. Я помітила у неї в руках маленьку коробочку, обгорнуту в срібний папір, і спохмурніла. Я ж казала Алісі, що мені не потрібно нічого, зовсім нічого — ні подарунків, ні уваги на день народження. Вочевидь, моїм бажанням знехтували.
Я гримнула дверцями пікапа — «шевроле» 1953-го року випуску — так сильно, що шматочки ржі посипалися на мокрий асфальт, і повільно рушила туди, де чекали вони. Аліса кинулася мені назустріч, її кумедне личко світилося від радості, а коротеньке колюче волоссячко робило її схожою на персонажа з казок.
— З днем народження, Белло!
— Тихо! — прошепотіла я, роззираючись довкола, щоб переконатися, що її ніхто не почув. Останнє, чого мені хотілося, то це гучного святкування цієї сумної дати. Проте, здавалося, вона не звернула на мене уваги.
— Розгорнеш свій подарунок зараз чи пізніше? — поцікавилася вона, поки ми йшли до Едварда.
— Жодних подарунків, — запротестувала я пошепки. Зрештою вона зрозуміла, в якому я гуморі.
— Гаразд… Значить, пізніше. Тобі сподобався альбом, який прислала мама? А фотоапарат від Чарлі?
Я важко зітхнула. Звісно ж, вона вже знала, що мені подарували на день народження. Едвард не був єдиним членом сім’ї Калленів, який мав незвичні вміння. Аліса «побачила», що подарують мені батьки, тільки-но вони вирішили це зробити.
— Так, подарунки чудові.
— Гадаю, це хороша ідея. Випускницею бувають тільки раз. Можеш отримати непоганий досвід.
— А скільки разів була випускницею ти?
— Це зовсім інше.
Ми саме наблизилися до Едварда, він простягнув мені руку. Я радісно доторкнулася до неї, забувши на якусь мить про свій похмурий гумор. Його шкіра була, як завжди, гладенькою, пружною і дуже холодною. Він лагідно стиснув мої пальці. Я глянула в його блискучі топазові очі, і моє серце почало калатати. Відчувши таку переміну, він знову усміхнувся.
Він плавно підняв вільну руку і, провівши холодним кінчиком пальця по контуру моїх губ, сказав:
— Отже, як ми й домовлялися, я не вітатиму тебе з днем народження. Вірно?
— Так, вірно.
Я б ніколи не змогла відтворити плавність його ідеальних рухів. У них було щось притаманне минулим століттям.
— Я просто хочу переконатися, — мовив він, провівши рукою по своєму бронзовому волоссю. — Адже ти могла змінити свою думку. Здається, більшість людей люблять дні народження й подарунки.
Аліса засміялася — її голос пролунав, як дзенькіт срібного дзвіночка.
— Звісно, тобі сподобається. Сьогодні кожен намагатиметься зробити для тебе щось приємне. Що в цьому поганого? — це запитання прозвучало риторично.
— Старість, — відповіла я все-таки, але мій голос лунав не так упевнено, як мені того хотілося.
Посмішка Едварда враз перетворилася в пряму лінію.
— Вісімнадцять — ще не багато, — сказала Аліса. — Хіба жінки не починають засмучуватися через дні народження, коли їм виповнюється двадцять дев’ять?
— Тепер я старша за Едварда, — пробурмотіла я. Він зітхнув.
— Технічно, — сказала вона досі піднесеним тоном. — Усього на один малесенький рік.
І я подумала… Якби я могла бути впевнена в майбутньому, якого хотіла, впевнена, що завжди зможу бути з Едвардом, Алісою та рештою Калленів (бажано не старенькою поморщеною бабусею)… тоді б рік чи два не мали для мене ніякого значення. Та Едвард нізащо б не погодився на майбутнє, в якому мені доведеться змінитися. Мови не може бути про майбутнє, в якому я також стану такою, як він, — безсмертною.
Він називав це глухим кутом.
Правду кажучи, я не розуміла Едварда. Чому він так не хотів, щоб я стала безсмертною? Бути вампіром не так уже й жахливо — принаймні Каллени живуть нормальним життям.
— О котрій годині тобі треба повернутися додому? — провадила Аліса, змінивши тему. Судячи з її тону, вона намагалася схилити розмову до того,
