Дівчина, що гралася з вогнем - Стіг Ларсон

Лісбет справді зустрічалася з Міоос на своєму життєвому шляху. Проте це була не дуже приємна зустріч.

Кусаючи губи, вона згадувала цей випадок. Тоді їй було одинадцять років. Міоос запам’яталася їй як малосимпатична жінка, що замінювала вчительку математики. Лісбет уже правильно відповіла, але її відповідь не збігалася з тією, що була в підручнику, і Міоос вимагала іншої відповіді, гадаючи, що Лісбет помилилася. Насправді помилявся підручник, і Лісбет здавалося, що це зрозуміло кожному. Але Міоос чіплялася й далі, а Лісбет усе затятіше відмовлялася розмовляти з нею на цю тему. Дійшло до того, що Лісбет уже прикипіла до місця, щільно стиснувши рот і випнувши нижню губу, а доведена до відчаю Міоос, відчуваючи свою безпорадність, схопила її за плече і стала трясти, щоб привернути до себе увагу дівчинки. Лісбет у відповідь шпурнула їй в голову підручник, після чого в класі зчинився рейвах. Однокласники намагалися її скрутити, а Лісбет, відбиваючись, плювалася, шипіла і хвицала ногами.

Стаття займала розворот в одній з вечірніх газет. Поряд, в іншій колонці, наводилося кілька висловлювань її колишніх однокласників, сфотографованих перед входом до їхньої старої школи. Один з них, Давид Густафссон, який назвався асистентом з економіки, стверджував, що однокласники боялися Лісбет Саландер, бо вона «одного разу погрожувала їх убити». Лісбет пам’ятала Давида Густафссона, у школі він був одним з її головних мучителів — кремезний негідничок з IQ щучого рівня, що ніколи не пропускав нагоди покривдити її або штурхонути в шкільному коридорі. Якось він напав на неї за гімнастичним залом під час обідньої перерви, і вона, як завжди, дала йому здачі. Саме цей випадок визначив її подальшу долю. Суто фізично у неї не було проти нього жодних шансів, але вона трималася, вважаючи за краще померти, але не здатися. Однокласники, стовпившись навколо, дивилися, як Давид Густафссон знову і знову збиває з ніг Лісбет Саландер. Спочатку все у нього виходило чудово, але дурне дівчисько ніяк не бажало поступатися, причому навіть не плакало і не просило пощади.

Незабаром навіть однокласники не витримали цього видовища. Давидова перевага настільки впадала в очі, а Лісбет перед ним була така беззахисна, що Давид почав утрачати очки. Він затіяв діло, яке не знав, як закінчити. Під кінець він двічі так сильно вдарив Лісбет кулаком, що навіть розбив їй губу і трохи не забив її на смерть. Однокласники залишили її, безпорадно скоцюрблену, лежати на підлозі, і зі сміхом подалися за ріг гімнастичного залу.

Лісбет Саландер пішла додому зализувати рани. А через два дні повернулася з бітою для гри в гилку і посеред шкільного двору заїхала своєму мучителеві у вухо. Коли він упав на землю, вона притисла йому горлянку бітою і, нахилившись до вуха, прошепотіла, що, якщо він коли-небудь посміє встати, вона його уб’є. Коли шкільний персонал дізнався про інцидент, Давида відвели до медсестри, а Лісбет — до директора. Як наслідок цього вчинку, в журналі було зроблено запис, а її саму взяла на замітку соціальна служба.

Раніше Лісбет не замислювалася над тим, що ці п’ятнадцять років робили Міоос і Густафссон, але тепер подумки відзначила: коли знайдеться час, потрібно буде перевірити, що вони поробляють зараз.

Загалом уся ця писанина призвела до того, що погана репутація Лісбет Саландер стала відома всій Швеції. Все її життя було вивчене, досліджене до дрібниць і детально описане в пресі, від її витівок у початковій школі до перебування в дитячій психіатричній клініці Святого Стефана в Уппсалі, де вона провела більше двох років.

Нашорошивши вуха, вона прослухала телевізійне інтерв’ю головного лікаря Петера Телебор’яна. Відтоді як Лісбет бачила його востаннє на судовому засіданні з приводу встановлення її недієздатності, він постарів на вісім років. На чолі в нього з’явилися глибокі зморшки, і він із стурбованим виглядом раз у раз чухав ріденьку борідку, пояснюючи телерепортерові, що зобов’язаний берегти лікарську таємницю, а тому не може обговорювати з ним особу конкретного пацієнта. Сказати він може тільки те, що Лісбет дуже складна пацієнтка, якій потрібне кваліфіковане лікування, але цивільний суд всупереч його рекомендаціям ухвалив рішення призначити їй опіку і залишити на волі, замість того щоб помістити до закритого лікувального закладу. На думку Телебор’яна, це було кричуще неподобство. Він висловив жаль з приводу того, що троє людей поплатилися життям за таке помилкове рішення, і, скориставшись нагодою, виступив проти нав’язаних урядом в останні десятиліття скорочень бюджету на потреби психіатрії.

Лісбет відзначила, що жодна з газет не говорила про те, що найбільш популярною формою лікування в закритій дитячій психіатричній клініці доктора Телебор’дна було поміщення «неспокійних і некерованих» пацієнтів у палату, «вільну від подразників». З обстановки у цій палаті було лише ліжко з ременями для прив’язування. Це виправдовували вченим міркуванням про те, що неспокійні діти повинні бути захищені від «подразників», котрі можуть викликати черговий напад.

Ставши дорослою, вона дізналася, що для позначення цього явища існує й інший термін — «Sensory deprivation» або «позбавлення відчуттів». Позбавлення арештантів почуттєвих відчуттів, згідно з Женевською конвенцією, класифікувалося як негуманне поводження, але диктаторські режими охоче використовували цей метод в експериментах для промивання мізків. Були документальні підтвердження того, що політичні в’язні, які зізнавалися в найнеймовірніших злочинах під час московських процесів 1930-х років, зазнавали такої дії.

Вдивляючись в обличчя Петера Телебор’яна на телеекрані, Лісбет відчувала, як її серце стискається, перетворюючись на зледенілу грудку. Цікаво, він як і раніше користується після гоління тією ж туалетною водою? Вона опинилася в закритому лікувальному закладі після того, як він підвів під особливості її поведінки теоретичну базу. Вона так і не змогла збагнути, чого від неї чекали ще, крім того, щоб вона полікувалася й усвідомила свої вчинки. Дуже скоро Лісбет зрозуміла, що під «неспокійними і некерованими» пацієнтами малися на увазі ті, які відмовлялися беззастережно визнати правоту і професійну майстерність доктора Телебор’яна.

Тому Лісбет Саландер довелося переконатися на власному досвіді, що в лікарні Святого Стефана в галузі психіатрії на порозі двадцять першого століття практикувалися ті ж методи лікування, які використовувалися в шістнадцятому столітті.

Приблизно половину свого перебування в лікарні Святого Стефана вона провела прив’язана до ліжка у «вільній від подразників» палаті, поставивши таким чином своєрідний рекорд.

З боку Телебор’яна вона жодного разу не зазнала сексуальних домагань. Він навіть ніколи не торкався до неї інакше, як з найневинніших приводів. Одного разу він заспокійливо доторкнувся рукою до її плеча, коли вона лежала прив’язана