Дівчина, що гралася з вогнем - Стіг Ларсон

Цікаво, чи збереглися в нього дотепер сліди її зубів біля мізинця?

Їх відносини перетворилися на щось схоже на дуель, причому у Телебор’яна були в руках усі карти. Її хід у відповідь полягав у тому, щоб абсолютно відгородитися від нього, ігноруючи його присутність у палаті.

Їй було дванадцять років, коли її під конвоєм дві жінки-поліцейських доправили до лікарні Святого Стефана. Це було за кілька тижнів після того, як стався Весь Цей Кошмар.

Вона запам’ятала це у всіх подробицях. Спершу вона думала, що все якось уладнається, намагалася викласти свою версію поліцейським, соціальним працівникам, лікарняному персоналу, доглядальницям, лікарям, психологам і навіть священикові, який хотів, щоб вона з ним разом помолилася. На задньому сидінні поліцейської машини, проїжджаючи Веннер-Ґрен-Центр по дорозі, що вела на північ, до Уппсали, вона все ще не знала, куди її везуть. Їй ніхто нічого не пояснював. Але тут вона вже почала здогадуватися, що нічого не уладнається.

Вона намагалася пояснити все Петерові Телебор’яну.

В результаті всіх цих зусиль вона в свій тринадцятий день народження провела ніч, прив’язана до ліжка.

Петер Телебор’ян, безперечно, міг вважатися наймерзеннішим і найогиднішим садистом з усіх, кого їй доводилося зустрічати в житті. Б’юрмана він обігнав на кілька корпусів. Б’юрман був грубим мерзотником, з яким вона могла справитися. Але Петер Телебор’ян забарикадувався папками, експертними висновками, вченими званнями і психіатричними вивертами. Жодну його дію не можна було оскаржити чи опротестувати.

Зв’язуючи неслухняних дівчаток ременями, він діяв від імені і за дорученням держави.

І щоразу, коли він підтягав ремені, якими була зв’язана розпластана на спині Лісбет, вона, зустрічаючи його погляд, бачила в ньому збудження. Вона це знала. І він знав, що вона знає. Послання досягло мети.

У ніч свого тринадцятиліття вона вирішила, що ніколи більше не обміняється жодним словом ні з Петером Телебор’яном, ні з кимось іншим з психіатрів та решти мізкоправів. Такий вона зробила собі подарунок на день народження. Вона стримала дане собі слово. І вона знала, що Петера Телебор’яна її мовчання виводить із себе і, можливо, є головною причиною того, що її щоночі прив’язують до ліжка ременями. Але вона готова була заплатити цю ціну.

Вона навчилася володіти собою, більше не лютувала і не кидалася речами в ті дні, коли її випускали з ізолятора.

Але з лікарями вона не розмовляла.

Зате вона охоче вела ввічливі розмови з доглядальницями, персоналом їдальні та прибиральницями. Це не залишилося непоміченим. Одна доброзичлива доглядальниця, яку звали Кароліна і до якої Лісбет навіть трохи прихилилася, якось її спитала, чому вона так поводиться. Лісбет подивилася на неї запитливо.

— Чому ти не розмовляєш з лікарями?

— Бо вони не слухають, що я їм кажу.

Така відповідь не вирвалася в неї зненацька — це було її повідомлення для лікарів. Знаючи, що всі її висловлювання записуються до медичної картки, вона таким чином документально засвідчила своє обдумане рішення.

Останнього року її перебування в лікарні Святого Стефана Лісбет усе рідше стали відправляти до ізолятора і головним чином у тих випадках, коли їй так чи інакше вдавалося вивести із себе Петера Телебор’яна. Він знов і знов намагався зробити пролом в її затятому мовчанні, змусивши її звернути на нього увагу, а вона щоразу навмисне намагалася допекти його до живих печінок.

Свого часу Телебор’ян спробував змусити Лісбет приймати психотропний засіб, від якого їй ставало важко дихати і думати й виникали напади страху. З цієї миті вона почала відмовлятися приймати ліки і їй примусово давали щодня по три пігулки.

Вона так енергійно чинила опір, що персоналу доводилося утримувати її силоміць, силком відкривати їй рота і буквально впихати пігулки в горло. За першим же разом Лісбет відразу засунула собі пальці в рот і виблювала весь обід на санітарку, яка була найближче. Після цього годувати її пігулками почали в той час, коли вона лежала зв’язана. У відповідь Лісбет навчилася викликати у себе блювання без допомоги пальців. Вона чинила опір так уперто, а боротьба з нею забирала у персоналу так багато сил, що врешті-решт їй дали спокій.

Відразу після того, як їй сповнилося п’ятнадцять років, її раптом перевели назад у Стокгольм і передали в прийомну сім’ю. Цей поворот у долі став для неї цілковитою несподіванкою. В цей час Телебор’ян уже не обіймав посаду головного лікаря, і Лісбет вважала, що тільки тому її так раптово виписали. Якби це залежало від Телебор’яна, вона досі лежала б в ізоляторі прив’язана до ліжка.

І ось вона побачила його по телевізору. Вона не знала, чи мріє він повернути її назад до себе в лікарню, чи тепер вона вже недостатньо молода, щоб викликати у нього фантазії. Але його випад проти рішення цивільного суду, що відмовився її госпіталізувати, справив належне враження. Жінка-репортер, що розмовляла з ним, розділила його обурення, але вона вочевидь не знала, що слід запитувати з цього приводу. Там не знайшлося нікого, хто міг би заперечити Телебор’яну: колишнього головного лікаря лікарні Святого Стефана вже не було серед живих, а голова цивільного суду, який виносив ухвалу в справі Саландер, а зараз мимоволі опинився в ролі цапа-відбувайла, з того часу давно вийшов на пенсію і відмовився дати інтерв’ю пресі.

На текст, що вразив її найбільше, Лісбет наткнулася у вечірньому випуску однієї з місцевих газет Центральної Швеції. Вона перечитала його тричі, а потім вимкнула комп’ютер і закурила. Сидячи на подушці в куточку біля вікна, вона дивилася на вулицю і милувалася нічним освітленням.

«ВОНА БІСЕКСУАЛКА», — СКАЗАЛА ПРО НЕЇ ПОДРУГА ДИТИНСТВА

Двадцятишестилітню жінку, яку розшукують за підозрою в трьох убивствах, знайомі описують як людину з великими дивацтвами, у якої ще в шкільні роки були труднощі в спілкуванні. Попри численні спроби залучити її в колектив, вона весь час трималася осібно.

«У неї були очевидні проблеми з визначенням своєї сексуальної орієнтації, — згадує Юханна, одна з її небагатьох подружок по школі. — Вже досить рано стало зрозуміло, що вона не така, як усі, і що вона бісексуалка. Ми дуже турбувалися за неї».

Далі в тексті наводилося кілька епізодів із спогадів Юханни. Лісбет насупила брови. Сама вона не пам’ятала ні цих епізодів, ні жінки, яку вона могла б назвати своєю близькою шкільною подругою, що намагалася залучити її в колектив.

З тексту не було ясно, коли саме сталися наведені події, але вона практично перестала ходити до школи з дванадцятилітнього віку. А значить, її стурбована шкільна подружка зуміла виявити