Безтурботний - Ю. Несбе
— Чорт-чорт-чорт!
Харрі кинувся назад до туалету, схопився за ручку на кришці бачка і з скаженою швидкістю почав її відкручувати. Ось уже з’явилося проржавіла різьба. «Швидше!» — прошепотів він і відчув, як сильно забилося серце, тому що проклятий стержень усе прокручувався з диким скреготом і ніяк не хотів вилазити. Він почув, як унизу гримнули двері. Нарешті стержень виліз, і Харрі підняв кришку бачка. Почувся глухий звук від удару фаянсу об фаянс, що тут же потонув у напівтемряві бачка, куди продовжувала прибувати вода. Харрі просунув руку всередину і провів пальцями по покритій жорстким нальотом внутрішній стороні бачка. Що за біс?! Нічого?! Він підняв кришку. А, ось він де. Прикріплений скотчем до внутрішньої сторони кришки. Він зробив глибокий вдих. Йому був знайомий кожен зубець, кожна насічка, кожне поглиблення ключа, що виднівся під прозорою смужкою скотча. Він підходив і до воріт двору, і до дверей підвалу і квартири. Та і прикріплене поряд із ним фото теж було йому знайоме. Бракувало хіба що фотографії над дзеркалом, де Сестринець посміхалась, а Харрі намагався зробити суворе обличчя. Обидва загорілі й по-дитячому щасливі. А ось білий порошок в пластиковому пакеті, прикріплений до кришки бачка трьома широкими чорними смужками, йому не знайомий. Хоча він готовий поставити значну суму на те, що йдеться про діацетилморфін, відоміший як героїн. Багато героїну. Мінімум шість років безумовного героїну. Харрі нічого не чіпав, просто поставив на місце кришку і почав закручувати ручку, прислухаючись до кроків у під’їзді. Як нагадала йому Беате, докази й виїденого яйця не варті, якщо виявиться, що Харрі провів у квартирі обшук без відповідної санкції. Нарешті він докрутив ручку і відразу рвонув до вхідних дверей. Вибору в нього не залишалося, він тихо зачинив їх і вискочив на майданчик. Знизу чулося човгання. Він заглянув у сходовий отвір, але розгледів тільки темну густу шевелюру. Через п’ять секунд він побачить Харрі. Але трьох стрибків по сходах на шостий поверх цілком вистачило б, аби сховатися.
Побачивши перед собою Харрі, що сидів на сходинці, хлопець різко зупинився.
— Привіт, Альфе! — сказав Харрі й подивився на годинник. — Щось я тебе зачекався.
Хлопець утупився в нього витріщеними очима. Бліде веснянкувате обличчя обрамляло не дуже коротко підстрижене масне волосся, як у Лаєма Галлахера, що загиналося над вухами, так що Харрі навіть подумав, що перед ним не досвідчений убивця, а хлопчак, що злякався чергової прочуханки.
— Чого треба? — запитав хлопець високим дзвінким голосом.
— Щоб ти поїхав зі мною в Управління поліції.
Хлопець зреагував вмить. Він розвернувся, відштовхнувся
від поручнів і одним стрибком опинився на нижньому майданчику. «Ей!» — крикнув Харрі,’але хлопець уже зник із очей, стрибаючи через чотирип’ять сходинок, і лише гучний стукіт його каблуків луною віддавався в під’їзді.
— Гуннеруде!
У відповідь Харрі почув тільки гуркіт вхідних дверей на першому поверсі.
Він засунув руку у внутрішню кишеню і лише тут пригадав, що сигарет у нього немає. Підвівшись, він неспішним кроком попрямував униз. Тепер справа за кавалерією.
Том Волер приглушив музику, вивудив із кишені мобільник, що запищав, і приклав його до вуха. На іншому кінці чулися швидке уривчасте дихання і шум вуличного руху.
— Алло? — вимовив нарешті чоловічий голос. — Це ти? — Дзвонив Кнехт. Судячи з голосу, він був сильно наляканий.
— Що сталося, Кнехте?
— Господи, це ти! Та тут чортзна-що сталося. Ти мусиш допомогти мені. І по-швидкому.
— Нічого і нікому я не мушу. Відповідай на запитання.
— Вони нас розкрили. Лягавий сидів на сходах і очікував мене, коли я повертався додому.
Волер зупинився перед пішохідним переходом на виїзді на кільцеву дорогу. Якийсь старий нескінченно довго переходив вулицю дивними дрібними кроками.
— І чого він хотів? — запитав він.
— А ти як думаєш? Заарештувати мене, напевно.
— Так чого ж не заарештував?
— Та я як біс звідти рвонув. Злиняв у момент. Але вони за мною по п’ятах женуться. Вже три патрульні машини мимо проїхали. Ти чуєш? Вони мене візьмуть, якщо не…
— Не кричи у слухавку. А де інші поліцейські?
— Я інших не бачив, просто втік.
— Як же ти так легко ушився? Ти впевнений, що цей тип із поліції?
— Так-так. Адже це він був!
— Хто «він»?
— Харрі Холе, хто ж іще. Він днями до майстерні заходив.
— Ти мені про це не говорив.
— Майстерня з виготовлення ключів. Там поліцейські всю дорогу ошиваються.
На світлофорі зажевріло зелене світло. Волер сигналив водієві машини, що стояла перед ним.
— О’кей, потім із цим розберемося. Ти зараз де?
— Я в телефонній будці перед, ех… будівлею в’язниці, — він нервово засміявся, — і мені тут страшенно не подобається.
— У квартирі було щось, чого не мусило бути?
— Квартира чиста. Всі причандали на дачі.
— А ти? Ти теж чистий?
— Ти ж чудово знаєш, я зав’язав. Так ти приїдеш чи як? Чорт, я весь тремчу.
— Спокійно, Кнехте! — Волер прикинув, скільки йому знадобиться часу. Трюванн. Управління поліції. Центр. — Уяви собі, що це пограбування банку. Я тобі таблетку привезу.
— Я ж кажу, що в зав’язці. — Він помовчав. — А я і не знав, що ти таблетки при собі маєш, Принце.
— Завжди.
— А що у тебе?
— Mothers arms[58]. Рогіпнол. Пістолет «Єрихон», що я тобі дав, із тобою?
— Завжди.
— Чудово. Тоді слухай уважно. Зустрінемося в порту, в східній частині Пакгаузу. Я досить далеко звідти, так що дай мені сорок хвилин.
— Тїі що мелеш? Приїжджай сюди, хай йому біс! Негайно!
Волер не відповів, услухаючись в уривчасте дихання Кнехта.
— Якщо мене візьмуть, я тебе з собою потягну. Сподіваюся, це ти зрозумів, Принце? Я тебе здам, якщо мені за
