Безтурботний - Ю. Несбе

— Ти ніби як запанікував, Кнехте. А нам паніка зараз ні до чого. Де у мене гарантія, що тебе не взяли і ти не влаштовуєш мені пастку, щоб і мене заразом утопити. Ти зрозумів, про що я говорю? Ти з’явишся туди один і станеш під ліхтарем, аби я тебе виразно бачив, коли приїду.

Кнехт застогнав:

— Диявол! Диявол!

-Ну?

— Гаразд-гаразд. Чудово. Тільки пігулки привези. Диявол!

— Біля Пакгаузу за сорок хвилин. Під ліхтарем.

— Тільки не спізнюйся.

— Почекай, іще дещо. Я припаркуюся подалі від тебе, і, коли крикну, ти піднімеш ствол угору, так, щоб я його виразно бачив.

— Навіщо? Ти що, параноїк?

— Можуть, скажімо так, виникнути непередбачені обставини, а я ризикувати не хочу. Отже роби, як я кажу.

Волер натиснув клавішу відбою й подивився на годинник. Увімкнув магнітолу на повну потужність. Гітари. Чудовий білий шум. Чудове відчуття білого шаленства.

Він звернув на заправку.

Б’ярне Мьоллер із несхвальним виглядом переступив поріг і озирнувся в кімнаті.

— Вельми затишно, чи не так? — запитав Вебер.

— Наш давній знайомий, як я чув?

— Альф Гуннеруд. Принаймні, квартира на його ім’я записана. Відбитків маса, скоро з’ясуємо, чи йому вони належать. Скло, — він показав на молодого чоловіка, який водив пензликом по вікну, — кращі відбитки завжди на склі залишаються.

— Якщо вже ви почали відбитки збирати, я можу припустити, що ви тут іще дещо виявили?

Вебер показав на пластиковий пакет, що лежав поряд із іншими предметами на вовняному підлоговому покритті. Мьоллер сів навпочіпки і засунув палець у діру в пакеті:

— Гм. На смак героїн. Та тут десь і півкіло буде. А це що?

— Фотографія двох дітей, особи поки не встановлені. І ключ від «Тріовінга», але в усякому разі до цього замка не підходить.

— Якщо це універсальний ключ, у «Тріовінгу» визначать власника. Цей хлопець на фото мені когось нагадує.

— Мені також.

— Веретеноподібна звивина, — мовив у нього за спиною жіночий голос.

— Фрьокен Льонн? — здивовано вигукнув Мьоллер. — А відділ пограбувань тут до чого?

— Це я отримала інформацію про те, що тут зберігаються наркотики. Я ж і попросила тебе викликати.

— Так у тебе і по наркотиках інформатори є?

— Грабіжники і наркомани — одна велика щаслива сім’я, ти ж знаєш.

— Хто навів?

— Уявлення не маю. Він подзвонив мені додому, коли я якраз уляглася. Ім’я своє не назвав і, як дізнався, що я з поліції, також не повідомив. Але дані настільки конкретні й докладні, що я взялася за справу і розбудила прокурора.

— Гм, — мовив Мьоллер. — Наркотики. Раніше судимий. Погроза знищення доказів. Дозвіл, сподіваюся, безпосередньо дістала?

— Можеш не сумніватися.

— Тільки ось трупів я тут щось не бачу, так чому мене викликали?

— Навідник мені ще дещо повідомив.

— Що ж?

— Нібито Альф Гуннеруд перебував у інтимному зв’язку з Анною Бетсен. Як коханець і штовхач. Потім вона з ним розірвала стосунки і, поки він термін відбував, зустріла іншого. Що ти про все це думаєш, Мьоллере?

Мьоллер подивився на неї.

— Я задоволений, — сказав він, але жоден мускул не здригнувся в нього на обличчі, — ти навіть уявити собі не можеш, який я задоволений.

Він усе не відривав од неї погляду, і врешті-решт їй довелось опустити очі.

— Вебер, — сказав він, — заблокуй квартиру і виклич усіх своїх людей. Доведеться багато попрацювати.

39

«Глок»

Стейн Томмесен уже два роки відсурмив опером у черговій частині Управління кримінальної поліції. Він прагнув стати си-щиком, а у мріях бачив себе слідчим. Тоді в нього буде нормований робочий день, власний кабінет, та і зарплата вища, ніж у старшого інспектора. Він уявляв собі, як, повернувшись додому зі служби, почне розповідати Тріне про цікаву справу, яку він обговорював із колегою по забійному і сам вважає неймовірно заплутаною. А поки він служив черговим за жебрацьку зарплатню і відчував смертельну втому, навіть коли йому випадала нагода поспати десять годин поспіль. Вислуховуючи докори Тріне, що не бажала вічно вести таке життя, він намагався пояснити їй, яке це — цілими днями розвозити тинейджерів із передозом по пунктах екстреної допомоги, пояснювати дрібним, що їм не варто брати приклад з батька, який б’є матір, і вислуховувати брудні образи від усіх, кому ненависна поліцейська форма. Але Тріне, звівши очі догори, пропонувала йому поміняти тему.

Коли старший інспектор Волер із забійного відділу зайшов до вартівні й запитав, чи не може Стейн Томмесен вирушити з ним на затримання підозрюваного, першою думкою у Томмесена було попросити у Волера поради, як йоліу діяти, щоб вибитися в слідчі.

Він заговорив про це в машині, коли вони їхали по Нюлан-нсвеєн до двоярусної розв’язки. Волер усміхнувся і попросив його черкнути декілька слів на папірці. І може, навіть він — Во-лер — замовить за нього де треба слівце.

— Дуже-дуже добре… чудово. —- Томмесен поринув у роздуми, чи варто йому розсипати подяки, чи це буде сприйнято як підлабузнювання. Втім, особливо дякувати за великим рахунком поки нема за що. В усякому разі, треба не забути сказати Тріне, що він прозондував ґрунт. Ось-ось, саме так і треба сказати: «прозондував ґрунт». І більше нічого, зберігаючи таємничий вигляд принаймні доти, поки вона що-небудь відповість.

— А що за типа братимемо? — запитав він.

— Я їхав у машині й випадково почув по рації, що на Тора Ульсена виявлена партія героїну. Альфа Гуннеруда братимемо.

— А, я теж чув у вартівні. Майже півкіло.

— І майже відразу подзвонив один чувак і повідомив, що тільки-но бачив Гуннеруда в районі Пакгаузу.

— Щось інформатори сьогодні вночі активізувалися. Про героїн також повідомили по телефону. Може, це і випадковість, але забавно, що два аноніми.

— Не виключено, що це одна і та ж людина, — перебив його Волер. — Може, він за Гуннерудом стежить, може, той його обдурив або ще що.

— Можливо.

— Так, значить, ти в слідчі хочеш податися, — сказав Волер, і Томмесену почулися в його голосі нотки роздратування. Вони звернули з естакади у бік порту. — Ну що ж, можу тебе зрозуміти. Це зовсім інша служба. А в який відділ?

— Забійний, — відповів Томмесен. — Або