Володарка останньої фортеці - Анна Ліє Кейн

- Альба, - покликала дуже тихо, ніби наважувалася чи варто взагалі ставити те питання, яке крутилося в голові. Покоївка охоче звернула погляд до мене, і я все ж таки вирішила запитати: - Як вважаєш, Асгейр більше не повернеться?

Служниця важко зітхнула і відвела очі. Я дивилася на неї з надією, майже так само, як учора вона заглядала мені в очі.

- Пані, ви повинні розуміти, - почала дівчина сумно: - Це мілаїрці. Для них немає нічого святого. Гадки не маю, що там відбувається, але для вашого блага, прошу, змиріться з думкою, що він дійсно міг так вчинити.

Дівчина, що дивилася на мене з дзеркала, ледь помітно хитнула головою. Вона в це вірити не хотіла. Наївність чи дурість говорили в ній, а може, закоханість, яка безповоротно захлеснула розум і серце.

Довелося відірвати погляд від дзеркала і поглянути у вікно.

Мені хоч би знати де він і що з ним…

- Треба зайти до Коррадо, - рішуче підвелася з місця, поправила сукню і попрямувала до виходу в коридор.

Прямо у дверях кімнати пасинка зіткнулася з Арне Йансе. Бард зігнувся в поклоні:

- Світла леді, радий нашій зустрічі.

- Навзаєм, - звично зобразила на обличчі легку усмішку. Прикидатися з кожним днем ​​було все простіше і простіше. Бард вирівнявся, і з його виразу обличчя я зрозуміла, що щось не так. Нахмурилася, але спитати не встигла. Чоловік сам пояснив свій настрій:

- Мені доведеться поїхати з Вомон-ле-Тіссен, світла леді. Я сподіваюся, що ми зустрінемося дуже скоро, але якщо я раптом запізнюся, знайте, що в серці поета ви зайняли найсвітліший куточок.

- Дякую за теплі слова, Арне, - збентежено відповіла, оглядаючи барда. Він уже був одягнений у дорожній костюм. Мабуть, заходив до Коррадо попрощатися. - Чому ви їдете зараз? Будь-якої миті може початися буря.

Творець усміхнувся так дивно, ніби знав якийсь жахливий секрет, який не міг розповісти. Опустив очі й зітхнув:

- Якщо я не поїду, світла Резеда-Сандро, то майбутня буря зітре половину Мілаїри. Я сподіваюсь лише на те, що встигну вчасно. Вибачте, герцогиня, змушений поспішати.

Чоловік ще раз уклонився і скоріше попрямував до виходу з палацу. Я здивовано глянула йому вслід, але все ж таки увійшла в покоїв пасинка. Хлопчик сидів на ліжку і роздивлявся книжку. Я зацікавлено підійшла до нього, присіла поряд. Коррадо підняв голову, посміхнувся мені, але знову звернув погляд до книги.

- Якщо раптом король все ж таки забере мене, - сказала я, звертаючись до Альби. При цих словах я уявляла не екіпаж з вороною четвіркою коней, а чорну труну. Це єдиний спосіб, яким Торгнір зможе отримати моє тіло у своє користування. І саме на цей випадок потрібний план. - Коррадо треба вивезти й сховати. У нас є якесь місце, де його приймуть?

- У герцога були гарні зв'язки з одним з аристократів Джастани, - задумливо сказала Альба. - У його кабінеті мають бути листи чи адреса, куди можна написати. Та й Назаріо достеменно знає про нього.

- Добре, - кивнула, проводячи рукою по темному волоссю хлопчика. - Я намагатимусь зробити так, щоб Назаріо завтра ж відпустили, і ви займетесь пошуком цього аристократа. У разі небезпеки покинете замок і поїдете до Джастани. Все зрозуміло?

- Але…

– Альба!

- Так, пані, - змушена була погодитися покоївка.

***

Приготувань до церемонії було не так уже й багато. Підготували зал, в якому я колись стала дружиною Клементу та герцогинею де Валуа. На вівтарі поставили велику тару з водою, поруч лежала священна книга та кілька ритуальних речей. Уздовж стін стояли вартові. На церемонії були присутні мілаїрські аристократи, вони влаштувалися на лавах. Три вогняних погляди погрожували спалити мій наряд.

Мені довелося вдягнутися в біле. Саме цей колір у Мілаїрі вважався святковим та символічним. В Ольдовії таким вважали синій – адже ця фарба була найдорожча – тому я й виходила заміж у сукні саме такого кольору.

Пройшовши до вівтаря, я зупинилася. Вдруге шлях від дверей до цього постаменту здався мені набагато коротшим, але не менш страшним і хвилюючим. Тим більше, що цього разу ніхто на мене тут не чекав. Король з'явився у дверях останнім. Присутні підвелися, вітаючи монарха.

Торгнір також змінив свій дорожній костюм на світлий розшитий дорогими нитками камзол. Він підкреслював його красиву постать. Темне волосся спадало на плечі, але воно не псувало мужності його обличчя, як можна було б уявити собі, навпаки додавало хижої величі.

Щоб заспокоїтись, я рахувала його кроки. Король підійшов ближче, повернувся до мене, посміхнувся, явно задоволений моїм виглядом. Насамперед я присіла в ідеальному реверансі, потім подивилася на нього в очікуванні початку церемонії.

- Резеда-Сандро, я дуже радий, що сьогодні ви приймете віру у Двоєдине. Ви станете повноправною мілаїрською леді, зрікаючись вашого божества. Ваш статус накладає певні обмеження, тому осінити вас може лише член королівської сім'ї, - промовив Торгнір і посмішка стала ще ширшою, а я раптом усвідомила, що попередження другого принца було обґрунтованим. Король виявився набагато розумнішим, ніж я думала. Прочитавши усвідомлення в моїх очах, він кивнув і закінчив: - Вашим осіняючим сьогодні стане мій брат - Болдр Гунар.