Українська література » » Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

---
Читаємо онлайн Полуничний сезон - Микола Ярмолюк
Яківчук.

— Не прибідняйтеся. Либонь, і зараз у холодильнику лежить щучка.

— А таки лежить.

— То, може, запросите на сніданок? — не вгамовувався Іваненко.

— Можна, чого там… — невдоволено буркнув Яківчук.

Скрипка не втерпів:

— Ну, хлопці, з вами не знудьгуєшся. Тут таке, а їм юшка в голові. Давайте хоч домовимося, що й кому. Треба ще вияснити, з ким Товкач останнім часом зустрічався, що говорив, як поводив себе.

— Цим займеться Іваненко, — мовив Турчин. — Та і я не буду стояти осторонь. Почати думаю з дружини покійного. Безперечно, не зараз. Хай трохи заспокоїться.

— Ну, і охорону треба виставити. Я вже повідомив область. Експерти будуть.

Ще поговорили зі сторожем ставу і поїхали у райвідділ. Дружина покійного вже не плакала, навіть не схлипувала, лиш горбилася й дивилася розширеними почервонілими очима. Склянку з водою, яку подав їй Скрипка, брала ніби сліпа, довго тримала в руках, не знаючи, що робити з нею.

— Випийте води, — підказав слідчий. — Може, хоч трохи відляже од серця.

Як пила, руки тремтіли і вода проливалася на коліна, на підлогу. Більше їй нічого не говорили, бо, зрештою, збагнули, що спокій до неї прийде не хутко. Почекали, коли перестане плакати, і повели мову:

— Тетяно Йосипівно, чи не могли б ви пригадати, як чоловік поводив себе останнім часом? Може, був чимось занепокоєний? Він вам нічого це розказував такого, що могло б вас насторожити?

— Нічого він не розказував…

— А хто до вас у ці дні заходив?

— Хіба я пам'ятаю? Сусіди, ще якісь люди.

— Ви їх знаєте? Могли б назвати?

Вона перерахувала кілька прізвищ, із яких слідство зацікавило лише одне — Іван Пилипчук. Відвідав Товкача на директоровому УАЗі ще до того, як попався з краденим. Про що вони розмовляли, вона не чула.

— А що, ви думаєте, то він? — звела очі на Турчина.

У тих очах, червоних і заплаканих, несподівано зблиснуло щось гостре, блискуче. Невже лиш тепер до неї дійшло, хто і за що міг убити чоловіка. Коли так, то вона щось знає. Не може не знати.

Павло промовисто подивився на Скрипку, але той нічого не зрозумів. То Сивокінь вгадує його з півслова, з виразу обличчя.

— Тетяно Йосипівно, ви останнім часом у своєму домі з одежі нічого чужого не помічали? — спробував глянути в очі молодиці, та вона відвернулася. — Бачите, у нас багато є підстав запідозрювати вашого покійного чоловіка в одній негарній історії. Ми сьогодні збиралися до вас із обшуком. Воно, звичайно, не час. Але…

Тепер очі її застигли, схололи.

— А ще у нас с підстава, — продовжував Турчин, — вважати, що смерть вашого чоловіка пов'язана саме з цією історією. Декому треба було, щоб він замовк назавжди.

Жінка здригнулася.

— Я… Я знала, що це добром не скінчиться. Ой Степане, що ти наробив? Чого тобі не вистачало? Нащо таке горе?

Молодиця вже нічого не говорила, тільки плакала. Тоді Скрипка порадив Турчинові не марнувати часу, а зв'язатися з прокурором, брати санкцію на обшук і підключатися до розслідування.

Робити обшук у Товкачів не довелося: жінка покійного сама показала, де заховано крадене — на хатньому горищі. Там було все, крім грошей та речей, які вилучили у Пилипчука. Правда, пацюки погризли два килими — обидва Нужного. Той, коли про це дізнався, буркнув похмуро:

— На кого бог, на того й люди…


44

Робочий день на комбікормовому заводі починається о восьмій ранку, проте люди на роботу вже йшли з новиною про трагедію, що сталася на Черемошні. Шофери збиралися гуртками й гомоніли, поглядаючи на Іваненка, якого тут знали. Він спочатку розмовляв із кожним окремо, ніхто йому нічого істотного не сказав, а час біг стрімко. Із ранкової наради в директора прийшов завгар і почав роздавати шляхово-транспортні листки.

— Годі язиками ляпати! — гримав. — Робота не жде. — І повернувшись до лейтенанта: — Воно, звичайно, діло таке… Тільки, їх не розжени, — до обіду будуть товктися. Кого вам треба, ви скажіть.

— Мабуть, знаєте що: зберіть усіх на кілька хвилин, і не тільки шоферів, а й тих, хто працює в майстерні. Можна і тут.

Коли люди зійшлися, лейтенант попросив розказати, як Товкач поводився в останні дні, з ким зустрічався, до кого заїжджав, що говорив. Люди не поспішали викладати те, що знали, побоювалися чогось, бо передні, здавалося, і дихати перестали.

— Чого мовчите? — озвався завгар. — Кажіть, хто що знає.

— Тут діло таке, — несміливо заговорив молодий, у зеленому береті водій. — Вчора до нього приходив Нужний молодший. А то хіба чоловік не підозрілий? Усі й дотепер говорять, що квартири — діло його рук, тільки ви не хотіли розібратися. Прошу вибачити на слові.

— Не розібралися, то розберемося, — відрізав Сашко. — Коли це було?

— Кажу ж, під вечір, десь перед п'ятою годиною. Про що вони там говорили — не знаю, бо машина Товкача стояла он там, а моя — оно, — шофер показував рукою. — Розмовляли недовго, може, хвилин п'ять.

— А як після цього тримався Товкач?

Чоловік знизав плечима.

— Хіба я знаю… Він до мене не підходив.

— Хто бачив Товкача після зустрічі з Нужним?

Знову озвався водій у зеленому береті:

— Мабуть, ніхто не бачив, бо він одразу поставив машину у бокс, сів на мотоцикл і поїхав.

Іваненко запросив Геннадія Нужного у кімнату відпочинку тваринників. Ледь глянувши на нього, визначив — чоловік стривожений. Мабуть, так, як зараз, не переживав, коли й наговорював на себе. Впиратися не став, одразу й зізнався:

— Ходив я вчора до Товкача, то правда, але чого — і досі не знаю. Я, хочте вірте, хочте ні, пораюся, а до мене підходить ветлікар і каже, що мене кличуть

Відгуки про книгу Полуничний сезон - Микола Ярмолюк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: