Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Отже, ви вільні, — підвівся слідчий.

Нужний і не зворухнувся.

Хоч як Турчин намагався, а приховати поганого настрою від Люби не зумів.

— В тебе неприємності? — стривожилась.

— Невдачі, Любо. Сама знаєш — все містечко гуде. Та що містечко…

— То правда, наробили шуму з тими обшуками та арештом шофера комбікормового заводу. Ще якби не відпускали, а то ж… Люди всього не знають і балакають різне. Але ти не бери близько до серця. Ще ж такого не було, щоб не знаходили злочинців.

Павло слухав її і думав: як то добре мати дружину таку, як у нього. Відколи разом, ніколи й нічого для себе не просила, не вимагала. Лиш квартира не дає їй спокою, і то тільки тому, що донька підросла, для неї потрібна окрема кімната, і маленьке скоро знайдеться. Тепер, як перейдуть в інший район, доведеться наймати житло. Може, Ліду на якийсь час зоставити в батьків?

— Любо, ти пошту брала?

— Брала.

— Від моєї матері нічого не було?

— Ні.

— Хоч би не захворіла. Я так потерпаю за неї. Сама ж у хаті. Слабке серце…

— Отримаємо нову квартиру — відразу заберемо до себе.

— Навряд чи вона погодиться. Якби хоч ближче, щоб ми могли частіше навідуватися…

Дружина саме готувала вечерю. У Павловій тарілці вже смачно парувало, а свою тільки-но несла. Трішки затримала її в руках, а поставивши, подивилася на чоловіка привітно:

— То чого там, переводься у свій район. Тільки якби квартира. А так — просися хоч завтра. — Присіла біля столу. — Чого ти, їж. Чи, може, не смачно?

— Ну що ти, Люб.

Сідаючи до столу, Павло не відчував голоду, хоч снідав нашвидкуруч, а обідав нахапок. Нині ж ледь не з першою ложкою у нього навсправжки — чи від того, що любив грибну юшку, а чи від розмови з дружиною — прокинувся добрий апетит.

Після вечері він сказав:

— Люб, я горю синім полум'ям із контрольними, то думаю отаборитися на кухні й посидіти довгенько.

— Я теж не збираюся лягати спати разом із курми. Ось помию посуд і буду чигати. Книжка цікава попалася.

— Детектив?

— Не вгадав. «Злочин і кара» Достоєвського.

— Так це ж, Люб, найвищого гатунку детектив!

— Ти диви, а я й не знала. Все ж бо так просто, зрозуміло. І складно водночас. За душу бере.

Розмовляючи, вона прибрала зі столу, проте, коли Павло хотів сісти біля нього, прогнала в кімнату. Помивши посуд, і сама прийшла. Читала лежачи, бо біля невеличкого столика не було місця. Кімната була маленька, у ній ледве вміщалося двоспальне ліжко, дитяче ліжечко, одежна шафа, кілька стільців. Телевізор ховали у шафі. Як дивилися щось, виймали й ставили на столі.

Телефон у м'якій, теплій тиші прозвучав різко. Павло аж здригнувся від несподіванки. Трубку підняв не відразу, хоч апарат був майже під рукою. Слухав уважно.

Люба не зводила з чоловіка тривожного погляду. Нічні телефонні дзвінки коштували їй нервів, здоров'я — вона найбільше боялася їх. З виразу його обличчя здогадалася: сталося щось дуже серйозне. Чоловік рідко зізнавався, куди викликають, і все ж дружина не втерпіла, спитала:

— Що там, Павлику?

— Та все те…

— Крадіжка?

— Пов'язане з нею. Спи спокійно.

Хутко одягся і, тримаючи в руках кашкета, нахилився над Любою, щоб поцілувати. Вона обняла його теплими руками, пригорнула до себе:

— Дивись мені…

На серці в нього було кепсько: пропав Товкач — поїхав на річку ставити ятери ще увечері і досі не повернувся.

Дружина Товкача, товстенька, присадкувата молодичка, та двоє дівчаток — одній літ десять, другій біля семи-аж опухли від сліз.

— Може, ваша тривога даремна? — пробував їх заспокоїти Сиковінь. — Певно, заїхав до якогось знайомого.

— Не заїхав він, ой, не заїхав! — голосила дружина. — Біда з ним…

— А де він ставить ятери?

— Не знаю.

— А я знаю, — подала голос старша дочка. — Найчастіше проти верб, в очеретах. Там, розказував тато, добре риба йде.

Найкраще було б узяти дівчинку, хай би показала, де ті верби, але якщо там і справді розігралася трагедія, то нащо дитя травмувати. Коли оперативники сідали в машину, жінка полізла й собі, а за нею потяглися діти.

— Ми самі…

— Не можу я. Не діждуся вас.

— Тоді хоч дітей зоставте.

— Ніночко, ти будь дома. Візьми Галинку, і йдіть спати.

Діти не йшли, і вона повела їх у хату. Поки була там, оперативники, чекаючи, перемовлялися. Всіх мучило одне й те ж: якщо справді Товкача спроваджено зі світу, то що за цим ховається? Найперша версія — спільник: стривожився, що напали на їхній слід, і вирішив прибрати Товкача. Коли спільник — Пилипчук, то йому таке вигідно, зостанеться не злодієм, а лиш перепродувачем краденого.

— Може, відразу візьмемо під обстріл і його? — не терпілося Іваненку.

— З якої зброї будеш по ньому стріляти? — посміхнувся Турчин. — Товкач ставив ятери біля одинадцятої години ночі… Якщо Пилипчук і зробив злочин, то спить зараз без задніх ніг. Та й чи не рано бити у дзвони?

Черемошня — це яри на землях місцевого колгоспу. По одному з них протікає неглибока річечка. Її давно, ще до війни, перегородили гаткою, і вона розлилася в чималий став. Ловити в ньому рибу — навіть вудками — забороняється. Товкач, мабуть, непомітно ставив ятери або зі сторожем був у змові, бо кажуть, там сторожував такий