Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

до телефону. Ну, я пішов. Чути було погано, весь час хрипіло. Я насилу розібрав, що говорить Товкач і просить підійти до нього, в гараж. «Чого?» — питаю. А він: «Прийдеш, дізнаєшся. Це не телефонна розмова. Для тебе дуже важливо». Я знову своєї: «Кажи по телефону». А він: «Спіши, поки кличу. А то можу передумати». Ну, я все кинув і пішов. Застав його біля гаражів і кажу: «Що ти хотів?» Товкач дивиться на мене так, ніби я з неба впав: «Я від тебе щось хотів? Хто тобі таке змолов?» — «Ти ж тільки-но сам дзвонив», — серджусь. Він як зарегоче, тоді й говорить: «Ні, недарма люди говорять, що в тебе не всі дома і хата на клямці. То тобі приснилося, що ти злодій, тепер от інший сон привидівся: буцімто я тебе кликав. Йди, чоловіче, поки не пізно, до лікаря». Що мені зоставалося? Я пішов, але не до лікаря, а на роботу.

Говорив Нужний ніби щиро, в голосі, в жестах не вчувалося й найдрібнішої фальші. Проте хто збрехав раз, може збрехати і вдруге, і втретє…

— Хто був при вашій телефонній розмові?

— Зоотехнічка. Я правду кажу. Чесне слово, правду.

Іваненко посміхнувся.

— Але ви так само клялися, що обікрали квартири.

Нужний одвернув убік голову, глухо промовив:

— Так було, як я говорю. Хай зоотехнічка скаже.

Зоотехнік — жінка повільна, неповоротка — мову повела сповага:

— Якраз раціони тоді розробляла, коли задзвонив телефон. Дуже погано було чути. Ледве розібрала: чоловічий голос просить покликати до телефону Геннадія Нужного. У третій блок якраз чогось ішов ветлікар, то я попросила передати Геннадію. Про що він там розмовляв, не скажу, бо не дослухалася.

— Може, чули хоч окремі слова?

— Кажу: не прислухалася. Та й якраз зайшов керуючий комплексом.

— Під час розмови?

— Ага. На раціони глянути. Я з ним завжди раджуся, Коли складаю раціони годівлі.

— Що робив Геннадій після того, як скінчив розмову?

— Нічого. Вийшов з кімнати.

— З братом не розмовляв?

— Вони після того, як ви відпустили Геннадія, між собою не розмовляють.

— Щось кричав у трубку, — пояснював момент отієї телефонної розмови Степан Нужний, — а що — не знаю, бо та балачка вже скінчилася. Та й ні до чого мені його базікання. Я, знаєте, і раніше не дуже з ним мирив, а тепер між нами й зовсім розладналося. Ви як собі хочте, а я на своєму стою: квартири — діло його рук. Не сам, звичайно, обчистив, як доводить, а ще з кимось. Може, і з Губенком. А може, і з Пилипчуком. Одне слово, поспішили ви з ним.

Степан іще тоді не знав, що крадене знайшли в Товкача. Не знав того й Іваненко.

45

Сторож ставу на Черемошні не поспішав виказувати людей, які ловлять рябу ятерами, сітками, стріляють ондатр.

— Таке діло, що охочих, до цього розвелося багато, — морщив рудувате обличчя. — Воно якби міліція підключилася, то, може б, навели порядок. Самому важко… Ці кляті браконьєри ліпше за сторожем дивляться, ніж сторож за ними.

— То не новина, що браконьєр спритний та хитрий, — зауважив Яківчук.

— Але він же людина, а не дух святий. От і називайте людей.

Вони стояли біля ставу. Сонце одірвалося від землі ще не так високо, все дихало вогкою нічною прохолодою. І ніщо, навіть шелест обважнілого від роси очерету, не зрушувало густої тиші. Сторож довго дивився на плеса, що ряботіли дрібненькими хвильками, мружився. Зрештою, не відриваючи погляду від води, повільно, після кожного прізвища вмовкаючи, став називати рибалок-браконьєрів. Серед них були, як того дільничний і ждав, Геннадій Нужний та Віктор Губенко.

— Нужний, скажу я вам, ще так… А от від Губенка спасу нема. Як настане тепло, так він дома не ночує. Все шастає на водоймах.

— Учора був?

Сторож одірвав погляд від води.

— Ви думаєте: Губенко загубив душу?

— Я нічого не думаю, — почав сердитися Яківчук, якого з рівноваги було вивести нелегко. — Я тільки розпитую.

— Ваську Слюсара прогнав…

— А ще кого?

— Та ніби нікого… А Васька, — сторож стишив голос, — завжди ловить рибу оно там, де молода вільшина підступає до ставу. Це, як бачите, неподалік того місця, де вбито Товкача.

— То Губенко, питаю, був?

— Кажу ж, що тільки Ваську помітив.

— Товкач ятери часто ставить?

— Як сказати… Не дуже.

Сторож говорив неправду. Товкачеву жінку частенько бачили на базарі з рибою. Продавала вона не лише щук, окунів та лящів, які водяться в неокультурених водоймах, а й коропів та товстолобиків. Яківчук знав і таке: Товкачева машина не раз і не два вистоювала під ворітьми сторожа.

— А як Степан Нужний?

— Той до риби не дуже охочий. Трапляється, ондатр пострілює. Та ласих на цього звіра багато. Більше, ніж його самого. Бо, скільки риби треба зловити, щоб уторгувати триста карбованців? А тут бахнув п'ять ондатр — і є…

Сторож петляв, як заєць по свіжому снігу, і це наводило на думку — чи не знає він чогось про вбивство? Ще вночі сказав: тоді, коли бабахнули два постріли підряд, він сидів у вільшині, неподалік путівця.

— А що ви скажете про вбивство?

— А що… Нічого не скажу. Може, хто нечаяно, а може, і помстився. Хоч, кому він міг стати на заваді, не розумію.

— То в нього, виходить, не було ворогів?

— А де їм узятися у шофера? То в мене їх — хоч греблю гати. Увечері так і пильную, щоб у спину не пальнули…

— Ви біля ставу були довго?

— Десь до половини першої. Але ж кажу, що нічого, лихого не помітив. А то