Полуничний сезон - Микола Ярмолюк

— Я теж. Але ж треба. Принаймні закінчити те, що почали. А там побачимо.

— Якби не ця справа, я давно поклав би на стіл рапорт.

— Якщо так, тоді слухай, чого мені від тебе треба. Перше. Хочу, щоб ти заспокоївся. Його погроза усунути тебе від справи — пусте. Не він пуп землі. Проте погодься — слід зробити все, щоб якомога швидше розкусити горіх. Друге. Які в тебе плани?

— Плани… — задумливо мовив Турчин. — Треба закінчити з Геннадієм Нужним.

— Певен, закінчиш: доведеш його повну непричетність до злочину. А що це дасть для розслідування?

— За спиною Геннадія Нужного стоїть Нужний старший, ну, а за цим щось та ховається.

— Слухай-но, я у кабінеті Десяти Статутів не для красного слівця сказав: може, не варто поспішати зі звільненням Геннадія. Принаймні до часу, поки хоч щось дізнаємося про Степана.

— Я на таке не пішов би. Ти ж знаєш?

— Але ж для діла…

— Не має значення. А потім… Злочинці як оси — поки їх не потривожиш, гнізда свого не викажуть.

— Але потривожені оси кусаються.

— На те й щука, щоб карась не дрімав.

Яківчук, як завжди, заходив до кабінету неквапом, на обличчі лежав спокій, навіть збайдужіння, проте Турчи я затаєним відчуттям спіймав: дільничний приніс гарні вісті. Над силу стримувався, щоб не кинутися навстріч: «Що там у вас? Викладайте!»

А старший лейтенант ніби зібрався випробовувати силу капітанової витримки: переступивши поріг, оглянувся по боках, зняв форменого кашкета (на відміну від багатьох колег ходив завжди у формі), витер хустиною зрошеною потом лоба і подивився на Турчина пильніше.

— Чого ви такий, Павле Якимовичу, набурмосений?

— Не від солодкого життя.

— Життя у нас, зрозуміло, не мед. Але ж комусь треба.

Павло слухав, а сам думав: «Невже я помилився? Він заявився до мене з порожніми руками? Тільки ж такого ще не траплялося». Зрештою, не втерпів:

— То що у вас доброго?

— Хвалитися ніби нема чим, але дещо є. Рибалки-мисливці, спасибі їм, підсобили. Знайшовся один, який бачив Губенка і Нужного біля річки п'ятнадцятого, десь біля дев'ятої ранку.

— Ви з ним розмовляли?

— Розмовляв. То калач тертий. Багатенько я спалив пороху, поки умовив його стати на очну ставку.

— Хто він?

— Браконьєр і шабашник із Ятрівки. Зараз у райцентрі в одного дядька хату мурує. Так що, коли треба, я його хутко доставлю.

— Порадували. Спасибі нам. Ну, а що Губенко?

— До нього ще руки не дійшли.

— От якби ще й Губенко зізнався… А то ж Геннадій Нужний може сказати, що ми того шабашника підмовили.

— Тоді я до Губенка, — дільничний взявся за кашкета.

— Я теж із вами. Може, гуртом укоськаємо.

Побачивши працівників міліції, Губенко спохмурнів.

— Чого ви до мене прилипли? Скільки можна казати: квартир я не обкрадав і сіна не підпалював.

— Чого дибишся? — охолодив його дільничний інспектор. — Думаєш, від нічого робити на побачення до тебе бігаємо? Не винен, то не винен. Ніхто не збирається робити тебе винним.

— Але ж через вас я у всього містечка на язиці.

— Ніби ти від того схуд. Чи про тебе вперше говорять?

Турчин дивувався: Яківчук розмовляє з Губенком тоном далеким од ввічливості — і нічого. А тоді психонув од кількох необачних слів.

— Так ото, Губенко, слухай. Гарно, слухай: зараз од тебе вимагається одне — сказати своєму дружку Геннадію Нужному, що ви разом уночі з чотирнадцятого на п'ятнадцяте були на річці. Второпав?

— Ви так говорите, ніби нас бачили.

— Є люди, які бачили, — вперше обізвався Турчин.

Вони розмовляли в порожній, із обдертими стінами і заляпаною вапном підлогою кімнаті — приїхали до Губенка на роботу. Віктор оглянувся, немов перевіряв, чи нема кого поблизу. Він був стривожений.

«Часом не ти, голубе, разом із дружком своїм підпалив сіно на Закуті? — подумав Павло. — Може, спробувати загнати тебе на слизьке? Ні, здається, для цього ще не настав час…»

Гамуючи хвилювання, Губенко спитав:

— Де вони нас бачили? Ви пробачте, що я так, ребром. Пожежники теж брали мене на понт. Так що тут діло таке…

— Не знаємо, що там у вас було з пожежниками, а ми не збираємося вас обманювати. Вас бачили на Завалах.

Губенко зраділо вигукнув:

— Та це ж прекрасно! Тепер я відішлю тих клятих пожежників подалі. А то ж причепилися, мов реп'яхи до кожуха: давай алібі, а ні — то спалену скирту сіна повісимо на твою шию.

— То як же все-таки з Геннадієм Нужним?

— До чого тут Нужний? Головне — мене бачили на Завалах!

— Слухай, Губенко, — знову підключився дільничний. — Ти тут не розігруй мені ролей, бо як я візьмуся за тебе, то на твою шию такого навішаю, що ти зігнешся в три погибелі. Так що не штовхай мене на крайність. Давай викладай без викрутасів: був із тобою Нужний чи ні?

— А ви того, що нас бачив, назвете?

— Ти що, на ярмарку, щоб з нами торгуватися?

— А ви на мене не кричіть, — огризнувся Губенко.

— Не треба нервувати, — втрутився Турчин, боячись, аби Віктор знову не показав свій гонор. — Не тільки назвемо, а й покажемо.

Губенко вкотре обвів поглядом кімнату. Скривився.

— Був він зі мною. Це я йому в очі скажу. А ще йому скажу, що він дурень ненормальний, коли таке тягне на свою голову. І на цьому буде все. Більше мене ні про що не розпитуйте.