Молодий місяць - Стефані Маєр
Але глибоко всередині, де сльози не могли стерти образ, я досі бачила налякане обличчя маленької жінки з чотками.
— Всі ті люди, — схлипувала я.
— Я знаю, — прошепотів він.
— Це так жахливо.
— Так, жахливо. Мені дуже шкода, що ти це побачила.
Я поклала голову на його холодні груди, витираючи сльози грубим плащем. Я кілька разів глибоко вдихнула і спробувала заспокоїтися.
— Я можу вам чимось допомогти? — ввічливо запитав жіночий голос. Це була Джанна. Вона схилилася над Едвардовим плечем, її погляд виказував стурбованість і в той сам час професійну стриманість. Здається, її зовсім не хвилювало те, що її обличчя схилилося за кілька дюймів від зловісного вампіра. Одне з двох: вона була або зовсім забудькуватою, або дуже добре виконувала свою роботу.
— Ні, — відповів Едвард холодно.
Вона кивнула, усміхнулася мені, а тоді зникла. Я почекала, поки жінка не відійшла на відстань, із якої не змогла б мене чути.
— Вона знає, що там діється? — запитала я тихим хриплим голосом. Я вже майже взяла себе в руки, моє дихання поступово вирівнялося.
— Так. Їй усе відомо, — мовив Едвард.
— А чи знає вона, що одного чудового дня і її збираються вбити?
— Вона знає, що це можливо, — сказав він. Це неабияк мене здивувало. На обличчі Едварда було важко щось прочитати.
— Вона сподівається, що її захочуть залишити. Я відчула, як кров відхлинула від мого обличчя.
— Вона хоче стати однією з них?
Він коротко кивнув, його очі зосередилися на мені, спостерігаючи за моєю реакцією.
Я затремтіла.
— Як вона може цього хотіти? — прошепотіла я радше сама до себе, не сподіваючись отримати відповідь. — Як може вона постійно спостерігати за натовпом людей, яких ведуть у ту кімнату, і хотіти долучитися до цього?
Едвард промовчав. Він просто скривився у відповідь.
Я почала вивчати його прекрасне обличчя, намагаючись збагнути, що в ньому змінилося, коли раптом усвідомила, що я справді тут, що Едвард тримає мене на руках, і що ніхто — принаймні зараз — не збирається нас убивати.
— Ох, Едварде, — вигукнула я і знову почала схлипувати. Яка дурна реакція! З очей полилися гіркі сльози, затуляючи пеленою його обличчя, і це було непростимо. Вочевидь, у мене залишилося часу тільки до заходу сонця. Немов у казці: у певний строк чари розсіюються.
— Що сталося? — запитав він досі схвильовано, лагідно поплескуючи мене по спині.
Я обняла його за шию — що найгірше він міг би зараз зробити? Просто відштовхнути мене. На саму думку про це мені стало зле, і я ще сильніше притиснулася до нього.
— Невже бути щасливою зараз — божевілля? — запитала я. Мій голос двічі зірвався.
Він не відштовхнув мене. Тільки ще дужче притис мене до своїх крижаних грудей — так міцно, що мені стало важко дихати, незважаючи на те, що мої легені ніщо не здавлювало.
— Я знаю, що в тебе на думці, — прошепотів він. — Але у нас багато причин, щоб бути щасливими. Одна з них — це те, що ми живі.
— Так, — погодилася я. — Це дуже добре.
— А ще ми разом, — видихнув він. Його подих був настільки солодкий, що мені аж у голові запаморочилося.
Я просто кивнула, впевнена в тому, що він не надає цьому слову стільки ваги, як я.
— І в будь-якому разі ми будемо живі завтра.
— Хотілося б сподіватися, — мовила я тривожно.
— Отже, перспективи просто прекрасні, — запевнила мене Аліса. Вона сиділа так тихо, що я майже забула про її присутність. — І я побачу Джаспера менш ніж за двадцять чотири години, — додала вона вдоволено.
Щаслива Аліса! Вона може довіряти своєму майбутньому.
Я не могла надовго відвести погляд від Едварда. Я пильно дивилася на нього, бажаючи більш ніж будь-коли, щоб майбутнє не настало. Щоб ця мить тривала вічно або, у крайньому разі, щоб я припинила своє існування водночас зі смертю цієї миті.
Едвард також дивився на мене, його темні очі були такі м’які — тож було зовсім не важко вселити в себе надію, що він думає те ж саме. Що я й зробила. Я прикидалася, щоб підсолодити цю мить.
Кінчики його пальців виводили круги під моїми очима.
— Ти маєш такий утомлений вигляд.
— А ти, здається, зголоднів, — прошепотіла я, вивчаючи червоні круги під його райдужними оболонками.
— Нічого страшного, — знизав він плечима.
— Ти впевнений? Я можу посидіти біля Аліси, — запропонувала я неохоче; краще б він убив мене тут і зараз, ніж відпустив зі своїх обіймів.
— Не будь смішною, — зітхнув він; його солодкий подих пестив моє обличчя. — Ще ніколи я не був так упевнений у собі, як зараз.
У мене були до нього мільйони запитань. Одне з них уже мало не зірвалося з моїх уст, але я прикусила язика. Я не хотіла руйнувати цей момент, хоч який би далекий від ідеального він був: ця жахлива кімната, уважний погляд майбутньої почвари…
Тут, в Едвардових ніжних обіймах, було так легко фантазувати, уявляти, що він хоче мене. Зараз я не воліла думати, що ним керує — бажання заспокоїти мене, оскільки ми досі в небезпеці, чи відчуття провини за те, що ми опинилися тут, а може, вдячність за те, що він не став причиною моєї смерті. Можливо, того часу, який ми провели нарізно, було достатньо, щоб відпочити від мене. Та це не мало ніякого значення. Я була щаслива, що можу обманювати себе й насолоджуватися цією миттю.
Я нерухомо лежала в Едвардова на руках, запам’ятовуючи його обличчя і прикидаючись…
Він дивився на мене так, що можна було подумати, ніби він почувається так само. Вони обговорювали з Алісою, як дістатися додому. Говорили так швидко і тихо, що Джанна точно нічого не розуміла. Я й сама проґавила половину сказаного. Їхні голоси звучали так, наче вони замислили якусь крадіжку чи злочин. І мені стало цікаво, чи повернувся жовтий «Порш» до свого законного власника.
— Що то була за розмова про співаків? — запитала Аліса.
— La tuа cantante, — мовив Едвард. Його голос лунав, немов музика.
— Так, саме це, — сказала Аліса, і я на якусь мить зосередилася. Мене це також зацікавило.
Я відчула, як Едвард знизав плечима.
— Так вони називають того, хто пахне так неповторно, як
