Загублена - Гілліан Флінн
Ті, хто не знайшов своєї спорідненої душі, а просто якось влаштувалися, ще більше зневажають мою самотність. Вони стверджують, що не так уже й важко знайти когось і побратися. Немає ідеальних стосунків, кажуть люди, які миряться з примусовим сексом і з випусканням газів перед сном. Вони задовольняються розмовами перед телевізором і вірять, що чоловіча капітуляція у вигляді «так, люба, гаразд, люба» — це те саме, що й злагода. Я ж думаю інакше: «Він робить те, що ти йому кажеш, бо йому просто байдуже. Твої дрібні забаганки просто викликають у ньому зверхність чи зневагу, а колись він почне порати гарненьку молоду колегу, яка нічого не вимагає, а ти будеш у шоці». Подаруйте мені чоловіка з вогником, щоб він не терпів слухняно мої вибрики. (Але він також має типу любити мої вибрики). Але все-таки: не затягуйте мене в такі стосунків, де пара завжди довбе одне одного, завуальовуючи нападки під жарти, закочує очі та «грайливо» гиркається на очах у друзів, сподіваючись переманити їх на свій бік у сварці, на яку їм абсолютно начхати. Оті жахливі стосунки «якби тільки»: цей шлюб був би чудовий, якби тільки... і ти відчуваєш, що перелік «якби тільки» набагато довший, ніж пара усвідомлює.
Тож я знаю, що таким чином краще не влаштовувати заміжжя, але це не забезпечує радісних почуттів, коли парочки друзів збираються по п'ятницях разом, а я зостаюся вдома у товаристві пляшки вина і готую екстравагантну вечерю, кажучи собі: «Все просто ідеально». Наче сама з собою зустрічаюся. Коли я ходжу на нескінченні вечірки та вечори в барах, вся така напарфумована й повна сподівань, я кручуся приміщенням, наче якийсь підозрілий десерт. Я ходжу на побачення з чоловіками, які приємні, мають гарний вигляд і ще й розумні. Чоловіками ідеальними на папері, які змушують почуватися, наче я на чужій території, намагаючись висловитися, намагаючись розкрити себе. Бо хіба це не суть усіх стосунків: розкритися, щоб тебе розуміли? «Він мене розуміє». «Вона мене розуміє». Хіба це не проста магічна фраза?
Тож ти цілий вечір страждаєш із цим ідеальним на папері чоловіком. Жартівливе затинання не доходить, дотепні ремарки зависають у повітря й ігноруються. Чи, може, він розуміє, що ти зробила дотепне зауваження, але не певен, як поводитися, тож тримає те зауваження в руці, наче дрібочку розмовних шмарклів, який пізніше можна витерти. Наступну годину ви намагаєтеся віднайти одне одного, впізнати одне одного, і забагато п'єте і занадто стараєтесь. І ти повертаєшся додому в холодне ліжко й думаєш: «Усе було нормально». І твоє життя стає довгою вервечкою нормального.
А потім ти натикаєшся на Ніка Данна посеред Сьомої авеню, купуючи нарізану диню, і — бах! тебе вже знають, тебе впізнають, а головне, це стосується вас обох. Ви обоє знаходите однакові речі, які варто запам'ятати. («Але оливка буде лише одна»). Ви маєте однаковий ритм. Клац. Ви просто знаєте одне одного. І раптом ви: читаєте в ліжку та їсте вафлі в неділю, і смієтеся просто так, і твої вуста знаходять його. І це настільки більше, ніж просто нормально, що ти розумієш неможливість повернення до просто нормального. Отак швидко. Ти думаєш: «О, це і є решта мого життя. Воно нарешті настало».
Нік Данн
Саме той день коли
Спочатку я чекав на поліцію на кухні, але їдкий запах спаленого чайника стояв у горлянці, посилюючи нудоту, тож довелося передислокуватися на передню терасу, сісти на верхній сходинці та змусити себе заспокоїтись. Я знову й знову дзвонив Емі на мобілку, але вмикався автовідповідач, який швидко обіцяв, що вона передзвонить. Емі завжди передзвонювала. Минуло вже три години, я залишив п'ять повідомлень, а Емі не передзвонила.
Я на це й не сподівався. Я так і скажу поліції: Емі ніколи б не пішла, залишивши увімкнений чайник. Чи відчинені двері. Чи підготовану для прасування річ. Ця жінка завжди доробляла свої справи, вона ніколи не кидала свої проекти (от як наприклад її потребуючий інвестицій чоловік), навіть якщо Емі вирішила, що їй вони більше не до вподоби. Вона похмуро сиділа на пляжі Фіджі під час нашого двотижневого медового місяця, пробиваючи собі шлях крізь мільйон містичних сторінок книжки Харукі Муракамі «Хроніка заводного птаха» та зло на мене зиркала, поки я поглинав трилер по трилеру. Відколи ми переїхали до Міссурі та втратили роботу, її життя почало обертатися навколо — і звелося до — обов'язкового завершення нескінченних дрібних несуттєвих проектів. Сукня була б випрасувана.
А ще була вітальня і сліди, що вказували на боротьбу. Я вже знав, що Емі не зателефонує. Я чекав на початок наступної частини.
Це була найкраща пора доби. Липневе небо безхмарне, а прожектор призахідного сонце сяяв на схід, від чого барви ставали золотистими й соковитими, наче на картинах фламандських художників. Підкотила поліцейська автівка. Вся ця ситуація здавалася звичною. Я сидів на сходах, вечірня пташка цвірінькала на дереві, два копи повільно вилізли з машини, наче заїхали на пікнік у нашому районі. Зелені копи років по двадцять п'ять, впевнені та знуджені, звиклі заспокоювати схвильованих батьків щодо їх непутящих дітей-підлітків, які вчасно не прийшли додому. Латиноамериканка з довгою темною косою і чорний хлопчина з поставою морського піхотинця. Карфаген став трохи (зовсім на дрібочку) менш білим, поки мене тут не було, але й був досі настільки сегрегований, що єдині кольорові люди, яких я тут зустрічав, були професійними мандрівниками: кур'єрами, медиками, поштарями. Копами. («Це місце настільки біле, що аж лячно»,— заявила Емі ще на строкатому Мангеттені, нарахувавши серед своїх друзів лише одного афроамериканця. Я звинуватив її в етнічній показусі, де реальні нацменшини виконують другорядну роль. Це закінчилося погано).
— Пане Данн? Я — офіцер Веласкес,— представилася жінка,— а це — офіцер Ріордан. Наскільки ми розуміємо, ви непокоїтеся через свою дружину?
Ріордан роздивлявся вулицю, смокчучи льодяник. Я помітив, як його очі стежать за пташкою, яка пролітає над річкою. Потім хлопець зустрівся поглядом зі мною, і його губи скривилися: звична реакція. У мене обличчя, що аж просить кулака: такий собі нащадок ірландського робочого класу,
