Загублена - Гілліан Флінн
«Бар» начебто її підбадьорив. Вона займалася фінансами й наливала пиво. Майже регулярно цупила гроші з банки для чайових, але взагалі-то працювала тут більше за мене. Ми ніколи не згадували старе життя. Ми були Даннами, і з нас було досить. Дивна річ, це якось заспокоювало.
— То що? — як зазвичай почала Го.
— И-и...
— «И-и» — що? «И-и» — тобі погано? Вигляд у тебе не дуже.
Я згідливо стенув плечима; вона вдивилася в моє обличчя.
— Емі? — запитала сестра. Це було просте запитання. Я знову стенув плечима на підтвердження: «А що поробиш?»
Го нагородила мене здивованим поглядом, поставивши лікті на шинквас і тримаючи долонями підборіддя, готова до розтину мого шлюбу. Го в нас просто група експертів.
— А що з нею?
— Поганий день. Просто поганий день.
— Не дозволяй їй виводити тебе з рівноваги,— Го запалила цигарку. Вона випалювала лише одну на добу.— Жінки просто навіжені.
Го не вважала себе частиною загальної категорії жінок. Це слово вона використовувала зневажливо.
Я дмухнув, проганяючи дим назад до неї.
— Сьогодні у нас річниця. П'ять років.
— Ого.
Сестра захилила голову. Вона була дружкою нареченої, вся у фіолетовому, «розкішною чорнявою дамою, одягненою в аметистовий колір», як висловилася мати Емі, але річниці Го не запам'ятовувала.
— Хай йому грець. Дідько. Чувак! Швидко летить час.
Вона видихнула на мене дим, граючи в повільну гру «підхопи рак».
— Вона влаштовує оте своє, ну як його, не полювання на сміття...
— Полювання на скарби,— сказав я.
Моя дружина обожнювала ігри, а ще справжні розважальні квести. До наших річниць вона завжди влаштовувала ретельно сплановане полювання на скарби, де кожна підказка вела до наступної захованої підказки, доки я не діставався фінішу та свого подарунка. Саме так робив її батько для своєї дружини на їхні річниці, й не думайте, що я не помічаю тут тендерного розподілу ролей чи не вловлюю натяку. Але моя родина відрізнялася від батьків Емі. Останній подарунок на моїй пам'яті від батька матері — це праска, залишена на кухонній стільниці, навіть без подарункової обгортки.
— Закладемося на те, як сильно вона цього року на тебе розізлиться? — запитала Го, посміхаючись над своїм кухлем пива.
Є одна проблема з пошуками скарбів Емі: я ніколи не розумів підказок. Під час нашої першої річниці в Нью-Йорку я знайшов дві з сімох. Це був мій найкращий рік. Перша з них повідомляла:
Просто дірка у стіні,
Але ми там цілувались
У вівторок восени.
Коли-небудь брали участь у дитячому орфографічному змаганні? Пам'ятаєте нескінченну секунду після оголошення слова, коли ти перебираєш усі свої знання, щоб зрозуміти, чи зможеш вимовити це слово по буквах? Тут були схожі відчуття: чиста паніка.
«Ірландський бар у не дуже ірландському районі»,— натякала Емі.
Я закусив губу, підняв плечі, щоб знизати ними, роздивляючись нашу вітальню, наче очікуючи на появу відповіді. Емі дала мені ще одну дуже довгу хвилину.
«Ми заблукали під дощем»,— мовила вона благальним тоном, що наближався до роздратування.
Я опустив плечі, таки знизавши ними.
«„Макманнз“, Ніку. Пам'ятаєш, як ми заблукали під дощем у Чайнатауні, намагаючись знайти місце, де готують китайський дімсам. Воно мало бути біля статуї Конфуція, але виявилося, що там дві статуї Конфуція, тож ми опинилися у першому-ліпшому ірландському барі, промоклі до нитки, а після кількох порцій віскі ти схопив мене й поцілував, і це було»...
«Точно! Тобі варто було написати підказку з Конфуцієм, тоді я зрозумів би».
«Статуя не мала тут значення. Ішлося про місце. І про ту мить. Я просто вважала її особливою»,— вона промовила останні слова з дитячими переливами в голосі, які я колись вважав дуже привабливими.
«Вона й була особлива,— я підтягнув її ближче й поцілував.— Цей цьомчик — моя особлива спроба відтворити попередній. Ходімо ще раз зробимо це в „Макманнзі“».
В «Макманнзі» я одразу помітив бармена — здоровецького бородатого молодого ведмедя, який, побачивши нас, вишкірився, налив обом по віскі та простягнув наступну підказку.
Коли я сумна і понурість долає,
Лиш це диво-місце мене утішає.
Це, як виявилося, була статуя Аліси в Задзеркаллі у Центральному парку, про яку Емі мені розповідала — точно розповідала, вона просто певна, що розповідала багато разів. Статуя піднімала їй настрій в дитинстві. Я не пригадую жодної з цих розмов. Не брешу, просто не пам'ятаю. У мене синдром порушення уваги, а я завжди вважав свою дружину сліпучою — в прямому сенсі цього слова. Біля неї я втрачаю чіткість зору, наче дивлюся на яскраве світло. Мені було досить просто перебувати біля неї та слухати всі ті теревені, я переважно навіть не слухав, що саме вона казала. Мав би слухати, але не слухав.
Коли ми таки дісталися останнього етапу й обміну справжніми подарунками — традиційними подарунками на першу, «паперову» річницю, Емі зі мною не розмовляла.
«Я кохаю тебе, Емі. Ти ж знаєш, що кохаю»,— переконував я, сунучи за нею і проминаючи одну по одній сімейні групки приголомшених туристів, які стояли посеред тротуару, пороззявлявши роти. Емі пробиралася крізь натовпи Центрального парку, маневруючи між бігунами з гострими як лазер поглядами, скейтерами з ногами як ножиці, батьками, що схилися над малюками, що дибають як п'яні,— повсякчас попереду мене, небагатослівна, у вічному поспіху невідомо куди. Я намагався її наздогнати та вхопити за руку. Емі нарешті зупинилася, дивлячись на мене з кам'яним обличчям, поки я намагався виправдатися, подумки тамуючи своє роздратування:
«Емі, я не розумію, чому маю доводити свою любов до тебе, запам'ятовуючи якісь конкретні речі, які ти робиш, та ще й у конкретним спосіб, у який ти це робиш. Це не означає, що мені не подобається наше спільне життя».
Неподалік нас клоун зробив надувне звірятко, чоловік купив троянду, дитина облизала ріжок з морозивом — і народилася справжня традиція, якої я ніколи не забуду: Емі завжди старається, а я не вартий її зусиль.
