Загублена - Гілліан Флінн

І хоча Го повідомляла холодні новини, голос її все одно був теплий і шурхітливий. Наша невгамовна матір помирає. Наш тато майже віддав Богу душу: його (злобний) розум, його (жалюгідне) серце вже скаламутилися перед звивистим шляхом у велику сіру нескінченність. Але, схоже, мама збирається обігнати тата. Їй дають десь із півроку-рік. Я зрозумів, що Го сама бачилася з лікарем, зробила старанні нотатки своїм неохайним почерком і почала лити сльози, намагаючись розшифрувати написане. Дати й дозування.

— От дідько, я гадки не маю, що тут написано, може, це дев'ятка? Тут узагалі є якийсь сенс? — сказала вона, але я перервав її. Ось і з'явилося завдання, мета, що лежала в сестри на долоні, наче слива. Я мало не скрикнув від полегшення.

— Я повернуся додому, Го. Ми переїдемо назад. Ти не мусиш сама це на собі тягнути.

Вона мені не повірила. Я чув її дихання на тому кінці лінії.

— Я серйозно, Го. А чому б і ні? Тут уже немає чого ловити.

Зітхання.

— А як же Емі?

Саме про це я особливо не замислювався. Просто вирішив, що згребу свою нью-йоркську дружину з її нью-йоркськими інтересами та її нью-йоркськими гордощами, заберу від нью-йоркських батьків, покинувши божевільний і бентежний Мангеттен, цю землю майбутнього, й перевезу її до невеличкого містечка біля річки у штаті Міссурі, й усе буде гаразд.

Тоді я ще не усвідомлював, наскільки безглуздо-оптимістичні були ці думки — дійсно «так схоже на Ніка». Та до яких страждань призведе.

— Емі погодиться. Емі...

Саме тут я мав сказати: «Емі обожнює маму».

Але не міг сказати Го, що Емі обожнює нашу маму, бо після стількох років Емі ледь її знала. Кілька їхніх зустрічей залишили обох жінок спантеличеними. Емі ще кілька днів розбирала на деталі кожну зустріч: «І що вона мала на увазі, кажучи...?» Наче моя мати була якоюсь древньою тубілкою-селючкою, яка приїхала з тундри з повними руками сирого м'яса і пропонує влаштувати бартер, намагаючись отримати те, чого Емі не продає.

Емі не бажала краще знайомитися з моїми родичами, не цікавилася моїм рідним містом, але чомусь я вирішив, що переїхати туди — це гарна ідея.

Мій ранковий подих прогрів подушку і змінив тему в голові. Сьогодні не той день, щоб сумніватися чи шкодувати, це день, щоб діяти. Знизу чулася давно забута мелодія: Емі готує сніданок. Бахкаючи дерев'яними дверцятами (гуп-гуп!), торохкочучи олов'яною та скляною тарою (дзинь-дзинь!), соваючи і сортуючи колекцію металевих каструль і сталевих сковорідок (бах-бах!). Активно і злагоджено гримів кулінарний оркестр, наближаючись до фіналу. На підлогу гепнулась і покотилася форма для випічки кексів, утелющившись у стіну, наче по цимбалах вдаривши. Створювалося щось неймовірне, мабуть, млинці, бо млинці — особливі, а сьогодні Емі готуватиме щось особливе.

Це була наша п'ята річниця.

Босоніж я підкрався до краєчка сходів і дослухався, вгрузаючи пальцями ніг у м'який килим, який застеляв усю підлогу і який Емі ненавиділа просто з принципу. А ще водночас намагаючись зрозуміти, чи вже готовий приєднатися до своєї дружини. Емі поралася на кухні, не здогадуючись про мою нерішучість. Вона мугикала щось меланхолійне та знайоме. Я напружився, щоб розібрати. Може, це який фольк? Чи колискова? А потім уторопав, що це саундрек із серіалу «Бісова служба у шпиталі МЕШ». Суїцид безболісний. Я спустився донизу.

Я зупинився в коридорі, спостерігаючи за своєю дружиною, її жовтаве як масло волосся було зібране на потилиці, шматок хвостика радісно підстрибував, наче скакалка, а Емі неуважно облизувала обпечений палець, мугикаючи. Вона мугикала під ніс, бо неперевершено-жахливо перекручувала тексти пісень. Коли ми почали зустрічатися на радіо крутили пісню гурту «Дженезіс». Там були слова: «У неї, здається, невидимий дотик, о так». А Емі натомість співала: «У неї мій брилик на верхній полиці». Коли я запитав, як вона може думати, що ці нові слова бодай віддалено пасують до оригіналу, Емі відповіла: вона завжди вважала, що жінка з пісні справді кохає чоловіка, бо поклала його брилик на верхню полицю. Ще тоді я зрозумів, що маю почуття до цієї дівчини: вона здатна пояснити будь-що.

Щось дуже неправильне є в тому, щоб згадувати приємну подію — й відчувати цілковитий холод.

Емі спостерігала за шкварчанням млинця в сковорідці та злизувала щось зі свого зап'ястка. Вона тріумфувала. Якби я її обійняв, то зміг би відчути аромат ягід і цукрової пудри.

Коли вона помітила, як я причаївся в своїх розтягнутих боксерках і з розкуйовдженим волоссям, мов у скнари з мультфільму сімдесятих «Рік без Санта-Клауса», то зіперлася на кухонну стільницю і сказала: «Ну привіт, красунчику».

Гіркота й страх закралися в моє горло. Про себе я подумав: «Ну гаразд, пора».

Я дуже сильно запізнювався на роботу. Після переїзду додому ми з сестрою зважилися на одну дурість. Ми зробили те, про що колись мріяли. Відчинили власний бар. На цю затію ми позичили грошей у Емі. Вісімдесят тисяч доларів. Колись це було для неї дрібницею, а тепер стало майже всіма наявними коштами. Я присягнувся, що віддам з відсотками. Не буду чоловіком, який позичає у власної дружини: я майже відчував, як мій батько аж морщиться на таку ідею. «Ну, існують різні типи чоловіків,— любив повторювати він, ніколи не закінчуючи другу половину фрази,— і ти належиш до не того».

Але направду це було практичне рішення і розумний бізнесовий хід. Нам з Емі варто було змінити вид діяльності — ось я й змінив. Може, вона приєднається до нас одного дня, може, не приєднається, а поки що ми отримали заробіток, який з'явився з останньої частки трастового фонду Емі. Так само як і орендований МакМаєток, бар був символом моїх дитячих фантазій. Місцем, куди могли ходити лише дорослі та займатися там лише дорослими речами.

Може, саме тому я так сильно хотів його придбати після втрати засобів для існування. Зрештою, це нагадування про те, хто я такий: дорослий серйозний чоловік, корисна людина, навіть після втрати роботи, яка визначала мене всі попередні роки. Я більше не збираюся повторювати такої помилки. Колись великі табуни журнальних писак продовжуватимуть зменшуватися — через інтернет, рецесію, американську публіку, яка радше дивитиметься телевізор, чи гратиме у відеоігри, чи повідомлятиме друзям у соцмережах, що «дощ огидний». Але не існує електронного додатку, який замінить сидіння з пляшкою бурбону теплого дня у прохолодному темному барі. Людство завжди хотітиме перехилити чарчину.

Наш бар на розі