Мобі Дік - Мелвілл Герман
Але Смерть обрала для себе якогось іншого доброчесного старшого брата, від чиєї невтомної щоденної праці залежав добробут якоїсь іншої родини, а зоставила на світі цього більш ніж зайвого старого чоловіка, чекаючи, поки огидна гнилизна життя зробить його легшим жнивом для її коси.
Та чи варт оповідати все? Удари молота в підвалі ковалевої оселі ставали що день, то рідші, і кожен удар був усе слабший і слабший; дружина сиділа, заклякнувши, біля вікна і з сухим блиском в очах вдивлялася в заплакані личка дітей; міхи опали, горно забилось попелом, дім продали, мати знайшла спокій під високою цвинтарною травою, діти незабаром пішли вслід за матір’ю, і бездомний, безрідний старий чоловік подався в світи волоцюгою в жалобі. Горе його не будило шаноби, а сива голова стала посміховиськом для лляних кучерів!
Смерть видається єдиним жаданим кінцем такого життєвого шляху; та смерть — це тільки початок подорожі в дивні краї Незвіданого, це тільки перша зустріч із Незмірною Далиною, Дикою, Водною, Безбережною. А тому перед очима такої людини, що жадає смерті, але ще зберігає в собі якусь внутрішню відразу до самогубства, широкий океан, що все приймає в себе, манливо розстилає весь безмір своїх неуявленних і нездоланних страхіть та чудесних пригод нового життя. З самого серця безкрайого Тихого океану долітають до неї співи тисяч русалок: "Неси до нас своє розбите серце; тут ти без гріховного посередництва смерті знайдеш нове життя, тут не треба вмирати, щоб побачити надприродні дива. Йди до нас! Поховай себе в житті, яке для ненависного й ворожого тобі приземленого світу видається більшим забуттям, ніж сама смерть. Іди до нас! Постав і собі могильний камінь на цвинтарі, а сам іди до нас, і ми поберемося з тобою!"
Прислухаючись до цих голосів, що линули з заходу й зі сходу, на світанні й на смерканні, ковалева душа озвалась: "Іду, йду!" І Перт вирушив у плавання на китобої.
113
КУЗНЯ
Близько полудня Перт у шорсткому фартуху з акулячої шкіри, зі скошланою бородою, стояв між горном та ковадлом, прикріпленим до оцупка залізного дерева, і однією рукою держав вістря списа в розжареному вугіллі, а другою смикав за ремінь ковальського міха. З юта йшов капітан Ахав; у руці він ніс невелику, поруділу від старості шкіряну торбинку. Ще не дійшовши до кузні, похмурий Ахав зупинився й трохи постояв. Урешті Перт вийняв залізо з вогню, поклав на ковадло й почав бити по ньому молотом. З розжареної маси снопами прискали іскри, і деякі долітали аж до Ахава.
— Це твої морські ластівки, Перт? — спитав капітан. — Вони завжди літають круг тебе. Це добрий знак, коли ті пташки з’являються, тільки не для всіх. Диви, як печуть! Але ти живеш серед них і не обсмалишся.
— Бо я вже весь обсмалений, капітане, — відповів Перт, на хвильку опустивши молот. — Мене вже не обсмалиш. Я й так уже весь обсмалений.
— Ну, дарма, дарма. Голос твій занадто спокійний, занадто розважний, як для нещасної людини. Я сам живу не в раю, і мене дратує, коли людина не шаліє від нещастя. Тобі треба ошаліти, збожеволіти, ковалю. Чого ти досі не збожеволів, га? Як ти можеш витримати, не збожеволівши? Невже ти такий ненависний небесам, що не можеш навіть збожеволіти?.. Що це ти робив?
— Перековував старий наконечник від списа, бо він пощербився і мав тріщини.
— І ти можеш знов вирівняти й вигладити його, ковалю? Після такої трудної служби, як та, що він відбув?
— Мабуть, можу, сер.
— І можеш, гадаю, заварити й загладити мало не всі тріщини та щербини, хоч би яка тверда була криця? Га, ковалю?
— Можу, сер, думаю, що можу. Всі тріщини й щербини, крім одної.
— То слухай! — крикнув Ахав, у запалі підступивши й поклавши обидві руки на плечі Пертові. — Слухай! Слухай мене! Ти можеш вигладити оці щербини, ковалю? — він провів рукою по зморшкуватому чолу. — Якщо можеш, то я радісінько покладу голову на твоє ковадло, і бий мене найважчим молотом межи очі! Кажи! Ти можеш вигладити цю щербину?
— Так це ж і є та одна, сер!.. Хіба я не сказав — усі тріщини й щербини, крім однієї?
— Так, ковалю, оце ж вона й є — та одна. Так, голубе, вона незгладима, бо хоч видно її тільки на шкірі, але вона врізалась аж у череп — так, він у мене весь у зморшках. Та годі бавитись по-дитячому. І облиш на сьогодні оті списи та піки. Диви! — і він потрусив торбинкою, немовби то був гаман із золотими червінцями. — Я хочу, щоб ти скував мені гарпун такий, щоб його й тисяча пар чортів не змогла розщепити. Такий гарпун, щоб застряг у киті, наче його власна плавцева кістка. Ось тобі матеріал, — і він кинув торбинку на ковадло. — Подивися, ковалю: це я назбирав старих вухналів від сталевих підків перегонових коней.
— Вухналі з підків, сер? Так це ж найкраще, найтривкіше залізо, яке лишень буває в нас, ковалів, капітане!
— Я знаю, старий. Ці вухналі зваряться докупи, наче клей з кісток убивць. Швидше! Скуй мені гарнун. Насамперед викуй дванадцять прутків на його стрижень, а тоді скрути, сплети й прокуй ці дванадцять прутків, як сталки в гарпунній линві. Швидше! Я роздиматиму вогонь.
Коли дванадцять прутків були викувані, Ахав власноручно випробував кожен, обмотуючи його навколо товстого, важкого залізного шворня.
— Оцей з вадою! — і він повернув ковалеві останній пруток. — Перекуй його, Перт.
Перекувавши пруток наново, Перт уже хотів був зварювати всі дванадцять прутків у один стрижень, та Ахав зупинив його руку і сказав, що зварить стрижень для свого гарпуна сам. Коли він уже бив молотом по ковадлу, розмірено й важко хекаючи, а Перт подавав йому один за одним розжарені прутки і з роздмуханого шалено горна били вгору прямі язики полум’я, мовчки підійшов парс і, через ковалеве плече нахиливши голову до вогню, неначе безмовно проказував якесь прокляття чи благословення тій праці. Та коли Ахав звів на нього очі, Федаллах відійшов убік.
— Цікаво, що там вичакловують оті люцифери? — промурмотів Стаб, що дивився на них із бака. — Той парс, як сірник, нюхом чує вогонь і сам тхне ним, як ще гаряча поличка в мушкеті.
Нарешті вже скований стрижень розжарено востаннє, і Перт занурив його, щоб загартувати, в барило з водою, яке стояло поряд. Гаряча пара бухнула просто в нахилене Ахавове обличчя.
— Ти що, затаврувати мене хочеш, Перт? — спитав капітан, на мить скривившись з болю. — Виходить, що я сам на себе викував тавро?
— Боронь боже, капітане, але я все ж таки чогось боюся. Цей гарпун не на Білого Кита?
— На білого чорта! Але тепер треба викувати борідки. Їх уже мусиш ти сам зробити. Ось мої бритви: вони з найкращої сталі. Маєш, і щоб борідки були гострі, як ті крижані голки, що січуть обличчя в льодовитих морях.
Якусь мить старий коваль дивився на бритви з такою міною, ніби волів не вживати їх.
— Бери, бери, вони мені не потрібні, бо я тепер не голюсь, не вечеряю і не молюся. І не буду, аж поки… Давай куй!
Кінець кінцем коваль викував стріловидне лезо, приварив його до стрижня і вже збирався розжарювати гарпун для гартування, бо гукнув Ахавові, щоб той присунув барило з водою ближче.
— Ні, ні… тут не води треба. Я хочу дати йому справжній смертельний гарт. Агей там! Тештіго, Квіквегу, Дагу! Що ви скажете, погани? Ви дасте мені стільки крові, щоб покрила оце лезо? — і він підняв залізко над головою.
Троє темних облич поважно кивнули: "Так". У поганській плоті зроблено три проколи, і лезо на Білого Кита було загартоване.
— Ego non baptizo te in nomine patris, sed in nomine diaboli![158] — нестямно вигукнув Ахав, коли убивче залізо зашкварчало в хрестильній крові.
Потім він передивився принесені з трюму запасні держална, вибрав одне — з горішини-гікорі, ще не обкороване — й припасував його кінець до залізка. Принесли бухту нової гарпунної линви, розмотали й кілька сажнів її дуже туго натягли кабестаном. Ахав натиснув на линву ногою, і вона аж забриніла, як струна на арфі. Тоді пильно обдивився її і, не побачивши ніяких вузликів, гукнув:
— Добра! Тепер кріпити!
З одного кінця линву розсукали, окремі сталки обплели круг чашечки гарпуна, а тоді туго забили в ту чашечку держално. Линву натягли до половини довжини держална і там міцно примотали тонкою шворкою. Тепер держално, залізко й линва стали нерозлучними, як три Парки, і Ахав похмуро рушив зі своєю зброєю на ют. Стук костяної ноги й горіхового держална глухо відлунював на кожній дошці палуби. Та не встиг капітан зайти до каюти, як позаду пролунав тихий, неприродний, напівглузливий і все ж безмірно жалісний голос. Ох, Піпе! Твій незносний сміх, твій погляд, що знічев’я, але без спочинку бігає по всій палубі, твої чудні гримаси — як багатозначно все це відтінювало похмуру трагедію меланхолійного судна і як глузувало з неї!
114
ПОЗОЛОТА
"Пеквод" проникав усе далі й далі в саме осереддя японських промислових угідь, i на ньому розгорялась мисливська гарячка. Часто в спокійну, приємну погоду моряки по дванадцять, п’ятнадцять, вісімнадцять, навіть по двадцять годин підряд не покидали човнів і чи то на веслах, чи то на гребках, чи то під вітрилами ганялися за китами, часом перепочиваючи по шістдесят-сімдесят хвилин, поки кашалот, що пірнув у глибину, вирине. Але всі ці труди дуже скупо винагороджувалися успіхом.
В такі години, під пом’якшеним імлою промінням сонця, погойдуючись цілий день на положистих, неквапних хвилях, сидячи в човні, легкому, немов каное з березової кори, в такому приязному оточенні лагідних хвиль, що лащаться до бортів вельбота, аж муркочучи, ніби коти при коминку, — в такі години мрійного спокою, дивлячись на тиху красу та блиск поверхні океану, забуваєш, що під тією шкірою б’ється тигряче серце, і не хочеться згадувати, що в цій оксамитовій лапі ховаються безжальні пазурі.
В такі години блукача у вельботі переповнює якесь синівське, довірливе, суходільне почуття до моря: починаєш дивитись на нього, як на квітчастий луг, і далекі кораблі, з яких видно тільки вершечки щогл, неначе пробиваються вперед не по високих морських хвилях, а крізь високу траву хвилястих прерій, як тоді, коли на далекому Заході коні піонерів-переселенців виставляють із буйної дивовижної зелені тільки нашорошені вуха, а самі бредуть, зовсім сховані в ній.
Як у розлогих незайманих долинах чи на схилах гір, повитих м’якою синьою імлою, так і тут панує тиша і тихі шелести; ви ладні заприсягтися, що на тій пустелі в радісний травневий день, нарвавши лісових квіток, полягали й заснули потомлені грою діти.
