Мобі Дік - Мелвілл Герман
І знаете що, містере Старбак? Я лиш тоді покину співати, як мені горлянку переріжуть. Але й тоді, будьте певні, проспіваю вам наостанці "Славу в вишніх".
— Навіжений! Глянь моїми очима, як не маєш своїх.
— Що? Невже ви й у темну ніч бачите краще від будь-якого дурня?
— Глянь! — гукнув Старбак, ухопив Стаба за плече й показав рукою вперед, проти вітру. — Хіба не бачиш, що буря налетіла зі сходу, саме звідти, куди правує Ахав у погоні за Мобі Діком? Адже на цей курс ми лягли сьогодні опівдні! І глянь на його човен: де йому днище проломило? На кормі, там, де Ахав звичайно стоїть! Наче з-під нього опору вибило! А тепер стрибай за борт і співай далі, коли вже не можеш інакше.
— Щось я не дуже розумію, чим воно пахне?
— Так, так, найкоротший шлях до Нентакіту — навколо мису Доброї Надії, — раптом сказав Старбак сам до себе, не звернувши уваги на Стабове запитання. — Цей самий шторм, що тепер гамселить нас, ніби хоче розтрощити корабель, ми могли б обернути на попутний вітер, що донесе нас аж додому. Там, попереду, — сама лише зловіща темрява, але за кормою я бачу просвіти — і то не від блискавок.
У ту хвилину, саме коли після блискавки запала глибока темрява, поруч нього пролунав чийсь голос, і майже зразу оглушливо загуркотіло згори.
— Хто тут?
— Старий Грім, — відповів Ахав, що помацки добирався понад фальшбортом до своєї опорної ямки для кістяної ноги. Та враз дорогу йому освітили зигзаги вогненних списів нових блискавок.
Так само як на суходолі високі шпилі забезпечують громовідводами, щоб убивчий струм стікав по них у землю, так і в морі декотрі судна мають на всіх щоглах громовідводи, щоб пропускати той струм у воду. Та цей дріт має бути занурений дуже глибоко, щоб кінець його не доторкався до корпусу, а коли він весь час волочитиметься за судном, то може за щось зачепитись або сплутатись із якими-небудь снастями і взагалі збільшуватиме опір води рухові судна. Тому нижні кінці корабельних громовідводів не весь час бувають спущені за борт. Вони звичайно складаються з довгих гнучких ланок, щоб їх легко було витягти й скласти на забортних полицях, де кріпляться ванти, або, в разі потреби, спустити в воду.
— Громовідводи! Громовідводи! — гукнув Старбак до матросів: йому раптом нагадала про цю осторогу яскрава блискавка, що ніби смолоскипом освітила дорогу Ахавові. — Чи вони спущені? Скиньте їх у воду! На носі й на кормі! Швидше!
— Стій! — гримнув Ахав. — Граймо чесно, хоч ми й слабша сторона. Так, я б підняв громовідводи на Гімалаях і на Андах, щоб весь світ був у безпеці, але привілеїв для себе не хочу! Облиште, сер!
— Гляньте вгору! — закричав Старбак. — Вогні святого Ельма! Вогні святого Ельма!
На кінчику кожної реї світилася цяточка блідого вогню, а на тризубих вершечках громовідводів горіли гострі білі вогники, і всі три щогли пломеніли в наснаженому пекельною силою повітрі, наче три гігантські свічки перед якимсь вівтарем.
Стаб саме протягував линву поза своїм вельботом, щоб міцніше його принайтовити, але враз через борт корабля знову хлюпнула велика хвиля, вдарила в днище суденця, підняла його і планширом сильно притисла Стабові руку.
— Біс із ним, з човном! — крикнув він. — Біс із ним! — і позадкував від вельбота. Погляд його ковзнув угору, і він заволав, умить змінивши тон: — Святий Ельме, змилуйся над нами!
Для моряка лайка й прокльони — це слова щоденного вжитку; моряк сипле ними і в сонні години штилю, і в клекоті бурі, він клястиме навіть на ноку бом-брам-реї, гойдаючись над кипучою безоднею. Але за все своє морське життя я майже ні разу не чув брутальних прокльонів у таку хвилину, коли бог торкає судно своїм вогненним пальцем, коли у ванти і фали вплелося його "Мене, мене, текел, фарес".[161]
Угорі палав той блідий вогонь, а команда, збившись у гурт на баку, дивилась на нього, і очі в усіх, відбиваючи те фосфоричне сяйво, блищали, наче якесь далеке сузір’я. Всі заворожено мовчали. На тлі примарного сяйва ебеновий велетень негр Дагу бовванів наче ще втричі вищий, схожий на чорну хмару, з якої щойно били громи. В розтулених устах Тештіго білі, ніби в акули, зуби дивно світились, ніби й на них загорілися вогні святого Ельма, а Квіквегове татуювання, освітлене тим надприродним сяйвом, скидалось на сині пекельні вогники, розсипані по його тілу.
Бліді вогні на щоглах погасли, і вся та картина теж померкла: "Пеквод" і всю його команду знову сповило в темну запону. Минула хвилина чи дві, і Старбак, пробираючись на ніс корабля, наткнувся на когось. То був Стаб.
— Що ти думаєш тепер, брате? — спитав Старбак. — Я чув, як ти кричав. Щось воно не було схоже на пісню.
— Не було, не було… Я просив святого Ельма змилуватись над нами і сподіваюся, що він таки змилується. Та невже святі мають милосердя тільки для кислих пик? Хіба вони самі не вміють сміятися? Бачте, містере Старбак… правда, в такій темряві нічого ви не побачите… Ну, тоді я інакше скажу: чуєте, містере Старбак? Я вважаю ті вогники на щоглах щасливою прикметою. Адже щогли наші вросли корінням у трюм, а той трюм уже ледь не розпирає від спермацету, правда ж? І спермацет мусить підніматись по щоглах угору, ніби сік у живому дереві. Так, наші щогли ще будуть ніби трьома спермацетовими свічками. Оце таку щасливу прикмету ми бачили.
У цю мить Стабове обличчя перед очима Старбака почало виступати з темряви. Зиркнувши вгору, він вигукнув:
— Глянь! Глянь!
На щоглах знову загорілися гострі пломінчики, і цього разу їхнє бліде світло здавалося ще надприроднішим.
— Святий Ельме, змилуйся над нами! — знову заволав Стаб.
Біля підніжжя грот-щогли, просто під дублоном і вогником, стояв навколішки перед Ахавом парс, але його обличчя було звернене не до Ахава. А поряд угорі зависли на туго натягнених снастях кілька матросів: щойно вони закріплювали там рею, але, вгледівши сяйво, збились у купу й застигли, вражені, гойдаючись маятником, ніби рій задубілих ос на гілочці садового дерева. Інші заклякли на палубі в різних позах, наче оті кістяки в Геркуланумі — хто стоячи, хто в ході, хто в бігу. Але очі всіх були звернені вгору.
— Так, так, матроси! — вигукнув Ахав. — Дивіться, дивіться! І затямте: цей білий вогонь освітлює нам дорогу до Білого Кита! Подайте-но мені отой дріт громовідводу з грот-щогли: я хочу, відчути його пульс і влити в нього свій! Кров за вогонь! Отак!
А тоді обернувся і, міцно стискаючи в лівій руці останню ланку громовідводу, зіперся ногою на парса. Втупивши погляд угору, високо піднісши праву руку, він стояв, випростаний перед високою трійцею тризубих вогників.
— О ясний дух ясного вогню, тобі я колись поклонявся в морі, як у давнину поклонялися перси, і ти в цьому священнодійстві так обпалив мене, що я й досі ношу на собі твій знак. Тепер я знаю тебе, ясний дух, і знаю, що по-справжньому вшанувати тебе можна тільки викликом. Ніяка любов, ніяка шаноба не власкавить тебе, і навіть за ненависть ти можеш тільки вбити. І всіх убиваєш. Але нині перед тобою стоїть не безстрашний дурень. Ось я держу в руці твою безмовну, розлиту всюди силу, але до останнього віддиху мого ураганного життя боротимусь із її деспотичною і все ж не цілковитою владою наді мною. Серед уособленої безособовості тут стоїть перед тобою особистість! І хай я не більший від точки, і хоч би звідки я з’явився, і хоч би куди прямував, та поки я живу на цій землі, в мені живе царствена особистість і відчуває свої монарші права. Але війна — це страждання, а ненависть — це горе. Явись у наймізернішій подобі, любові, і я впаду перед тобою на коліна й цілуватиму тебе; та в найвищій подобі явись просто надприродною силою, і хоч би ти посилав уперед цілі флоти світів із повним їхнім вантажем, тут ти стрінеш такого, що лишиться байдужим. О ясний духу, зі свого вогню ти сотворив мене, і, як справжній син вогню, я верну його тобі зі своїм віддихом.
(Несподівано знову спалахують одна за одною блискавки; дев’ять вогників миттю виростають утричі. Ахав, як і всі, заплющує очі й сильно притискає їх правою долонею).
— Я держу в руці твою безмовну, розлиту всюди силу; адже я сказав це? І ти не вирвав її з моєї руки, та й я не випущу цього дроту. Ти можеш засліпити; але я помацки піду далі. Ти можеш спалити; але я тоді існуватиму як попіл. Прийми данину шаноби від оцих бідних очей та руки, що затуляє їх. Я не прийняв би її. Блискавка пронизує мій череп, мої очі болять і болять, і весь мій змордований мозок наче котиться разом із стятою головою по камінню. Ой, ой! Та й наосліп я говоритиму до тебе. І хай навіть світлом єси, та вилітаєш із темряви, а я — темрява, та вилітаю зі світла, вилітаю з тебе! Стріли вже не летять; може, розплющити очі? Бачу чи не бачу? Он горять вогні? О великодушний! Тепер я пишаюся своїм родоводом. Але ж ти тільки мій вогненний батько, а своєї ласкавої матері я не знаю. О жорстокий! Що ти з нею зробив? Ось у чому моя загадка, але твоя — більша. Ти не знаєш, як з’явився на світ, і тому називаєш себе не-родженим; ти, безперечно, не знаєш, із чого почався, і тому називаєш себе безначальним. А я знаю про себе те, чого не знаєш про себе й ти, о всемогутній. Над тобою, о ясний духу, є ще щось неявленне, і для нього вся твоя вічність — тільки година, а вся твоя творча сила — тільки ремесло. Крізь тебе, крізь твоє полум’яне єство, мої обпечені очі млисто добачають його. О безрідний вогонь, о споконвічний самітнику, і ти маєш свою загадку, якої не можеш розповісти нікому, і своє горе, не поділене ні з ким. І знов у цій гордій муці я вгадую свого батька. Стрибай! Стрибай вище й лижи небо! Я стрибаю з тобою! Я горю з тобою! Я зжився б із тобою, і своїм викликом я молюся тобі!
— Човен! Човен! — гукнув Старбак, — Глянь на свій човен, капітане!
Ахавів гарпун — отой, скований у Пертовій кузні, — лежав міцно прив’язаний на високих розсішках у вельботі, вистромляючись уперед понад його носом; та сама хвиля, що проломила днище вельбота, зірвала з леза нещільно насаджені піхви, і тепер на сталевому вістрі світився блідий роздвоєний горизонтальний вогник. Той тихий вогник скидався на зміїний язик, і Старбак ухопив Ахава за плече:
— Сам бог, сам бог проти тебе, капітане! Отямся! Це нещасливе плавання, воно погано почалось і погано минає.
