Мобі Дік - Мелвілл Герман

Один золотаво-смаглий таїтянин, а другий — сивий дід із Острова Мену.

— Візьміть котрийсь котушку, я кину.

Вони пройшли на корму, аж до гакаборту, де з завітряного боку під скісним натиском вітру палуба майже поринала в укриті піною хвилі, що набігали збоку.

Матрос із Мену взяв котушку за кінці осі, що виступали боків — на тій осі крутився сам барабан із намотаним лаглінем, — і підняв її високо вгору, чекаючи, поки надійде Ахав.

Той став поруч нього, взяв вугластий лаг, що звисав з котушки, й почав змотувати три-чотири десятки витків шворки, щоб мати змогу розмахнутися, кидаючи. І в ту хвилину старий моряк, що пильно дивився на капітана й на шворку, наважився заговорити:

— Сер, я б не покладався на цей лаглінь: його стільки мочило й пекло сонцем, що він уже геть зіпрів.

— Витримає, діду. Хіба ти зіпрів від того, що тебе мочило й пряжило? Адже ти тримаєшся. Чи, може, краще сказати, що життя тебе тримає, а не ти його тримаєш у руках.

— У руках я тримаю котушку, сер. Та хай буде по-вашому, капітане. Маючи таку сиву голову, як у мене, не варто сперечатися, а надто з тим, хто поставлений над тобою, бо він же ніколи не погодиться з твоїми словами.

— О, а це що таке? Їй же богу, ще один латаний професор із збудованого на граніті коледжу цариці Природи. Тільки чомусь його лекція звучить надто запобігливо. Ти звідки родом?

— Із маленького скелястого острова Мену, сер.

— Чудово! Як доладно все звучить…

— Не знаю, сер, чи доладно, але я там народився.

— На острові Мені? Звісно, так воно й добре: народився на Мені, на колись незалежному Мені, та й покинув його: мовляв, острове Мене, обходься без мене. А той острів поглинула… хто? Ну, вище котушку! Всі допитливі голови врешті розбиваються об мертвий глухий мур. Вище! Отак.

І Ахав пожбурив лаг. Змотана шворка вмить витяглась у довгу похилу лінію за кормою, а тоді котушка закрутилася. Зустрічні хвилі шарпали лаг, підкидаючи й опускаючи його, натяг шворки змінювався, і старий матрос із котушкою в руках дивно похитувався.

— Тримай міцно!

Лусь! Туго натягнений лаглінь опав униз довгою петлею: лаг відірвався.

— Я розбив квадрант, грім зіпсував компаси, а тепер шалене море перервало лаглінь. Та Ахав може направити все! Вибирай шворку, таїтянине, а ти, старий, змотуй на котушку. Ти скажи теслі, хай зробить новий лаг, а ти направ лінь. Подбай про це… Пішов собі. Йому все дарма, а для мене ніби з цього світу випала вісь, на якій він обертався. Вибирай, вибирай, таїтянине! Ці линви змотуються цілими і так швидко що аж мигтить, але вибираються обірвані й дуже повільно. О, Піп? Ти що, прийшов помагати, га, Піпе?

— Піп? Який Піп? Кого ти кличеш Піпом? Піп вискочив з вельбота. Піп пропав. Подивімось-но, чи ти не підчепив його там, чи не виловив, китолове? О, туго йде: мабуть, таки він учепився. Вирви в нього шворку, Таїті! Вирви шворку, нащо нам піднімати на судно боягуза. О! Онде вже його рука вистромлюється з води. Сокиру! Сокиру! Обрубайте шворку! Не треба нам тут боягузів. Капітане! Чуєте, сер? Онде Піп, він хоче вибратися назад на корабель.

— Тихо, бовдуре навіжений! — гримнув старий з Мену, вхопивши Піпа за плече. — Геть із юта!

— Більший недоумок завжди лає меншого, — промурмотів Ахав і ступив ближче. — Не чіпай його, він святий. То де, кажеш, той Піп, хлопчику?

— За кормою, сер, за кормою. Он, он!

— А хто ж ти, хлопче? У тебе зіниці такі порожні, що я не бачу в них навіть свого відбитку. О боже! Невже людина — добре вмістище для безсмертної душі? Адже вона дірява як решето. Хто ж ти, хлопче?

— Я дзвонар, капітане, я корабельний окликач. Бім-бам, бім-бам! Піп! Піп! Піп! Сто фунтів глини в нагороду за Піпа. Зріст — п’ять футів; вигляд — боягузливий. По цьому його найлегше впізнати! Бім-бам, бім-бам! Хто бачив Піпа-боягуза?

— Мабуть, вище за лінію снігів немає жодного серця. О крижані небеса! Гляньте на землю! Ви ж зачали цю нещасливу дитину й покинули її. Творці-розпусники! Слухай, хлопче: від сьогодні, поки Ахав живий, Ахавова каюта буде твоїм домом. Ти зачепив моє найглибше єство, хлопче: тепер ти прив’язаний до мене путами, сплетеними зі струн мого серця. Ходімо до каюти.

— Що це таке? Наче акуляча шкіра, а гладенька, як оксамит? — пильно дивлячись на Ахавову руку і обмацуючи її, промурмотів хлопець. — Ох, якби сердешний Піп міг доторкнутись до чогось отакого ласкавого, він би, може, й не загинув! Воно схоже на страхувальну линву, сер. Це щось таке, за що можуть держатися слабкі душі. Ох, сер, покличте старого Перта, нехай склепає ці дві руки — чорну з білою, бо я вже ніколи не відпущу її.

— Так, хлопче, і я не відпущу твоєї, якщо тільки не затягну тебе нею в ще гірші страхіття, ніж тут. Ходімо ж до каюти. Чуєте, ви, що вірите, ніби все добро — в богах, а все зло — в людях? Гляньте, як усевидющі боги забули про стражденну людину, а та людина, хоч вона безумна й сама не знає, що робить, все ж переповнена щирою любов’ю і вдячністю. Ходімо! Я дужче пишатимусь, ведучи тебе за чорну руку, ніж якби я держався за руку вінценосця.

— Ото пішли двоє божевільних, — промурмотів старий моряк з Мену. — Один ошалів з надміру сили, а другий — з надміру слабості. Та ось і кінець обірваного шнура: промок наскрізь. Направити його? Хе! Краще взяти зовсім новий. Треба попитати в містера Стаба.

126

РЯТУВАЛЬНИЙ БУЙ

Спрямовуючи свій біг тільки сталевою голкою Ахава і виміряючи пройдений шлях тільки його ж лагом, "Пеквод" плив далі до екватора. Давно вже підхоплений рівним, незмінним пасатом, він так довго перетинав ці пустельні води, не зустрічаючи жодного судна, так довго гойдався на монотонній положистій хвилі, що здавалося, ніби цей дивний тривалий спокій — тільки прелюдія до бурхливих і карколомних подій.

Нарешті, коли судно вже наблизилося до околиці екваторіальних промислових угідь і одної ночі в глибокій темряві, яка буває перед світанком, минало купку скелястих острівців, нічну вахту на чолі з Фласком налякав крик, такий жалібний, нестямний і нелюдський, ніби то белькотливо голосили духи всіх вигублених Іродом немовлят. Усі вахтові враз прокинулися з дрімоти і якусь мить заціпеніло стояли, чи сиділи, чи лежали, прислухаючись, наче ота римська статуя пораненого на смерть гладіатора, поки лунав той дикий крик. Християнська, цивілізована частина команди, тремтячи зі страху, заявила, що то голосять русалки; але гарпунники-погани не злякались анітрохи. А сивий дід із Мену — найстарший в усій команді — сказав, що той дикий пронизливий крик — то голоси недавно потонулих у морі людей.

Ахав у своїй каюті не знав про це, аж поки в сірий світанок вийшов на палубу. Тоді Фласк розповів йому про нічну пригоду, розповів не без похмурих натяків. Але капітан тільки глухо засміявся й пояснив нічне диво ось як:

Ті скелясті острівці, повз які пропливав "Пеквод", були лежбищем для незліченних морських котиків, і їхні малята, котрі втратили матерів, або й матері, що втратили малят, напевне виринали поблизу судна й супроводили його, квилячи схожим на людський голосом. Та це пояснення тільки ще дужче налякало декого з команди, бо серед моряків дуже поширене забобонне ставлення до котиків — не тільки через те, що їхній жалібний крик так нагадує людський голос, а й тому, що, вистромляючи з води за бортом круглі голови з майже розумним виразом на мордах, ті котики страшенно скидаються на людей. Не раз бувало, що за певних обставин котиків у морі справді плутали з людьми.

Але зловісним передчуттям команди судилося дістати надзвичайно переконливе підтвердження в тій долі, що спіткала того дня одного з матросів. На світанку той матрос, уставши з койки, піднявся на фок-щоглу чергувати там на марсі. Чи то він іще не прочумався як слід зі сну (бо моряки часом вилазять на щоглу ще напівсонні), чи то річ була в чомусь іншому — невідомо; та хай там як, а пробув він на своєму марсі недовго. Раптом на палубі почули скрик, тоді шелест від падіння тіла і, глянувши вгору, побачили, що в повітрі майнув якийсь привид, а зирнувши за борт, угледіли на синій гладіні пляму з білої піни.

У море зразу скинули рятувальний буй — довгасте вузьке барильце, підвішене на кормі й покірне хитромудрій пружині; але з води не піднеслась рука, щоб ухопитися за нього, а буйок так довго висів під палючим сонцем, що розсохся геть і тепер повільно набирав води й крізь щілини, і всіма порами висохлого дерева. Отож незабаром цвяховане, окуте залізними обручами барильце пішло вслід за матросом на дно, ніби хотіло послужити йому за подушку, хоча й досить тверду.

Отак першого члена команди "Пеквода", що піднявся на щоглу вистежувати Білого Кита в його власних володіннях, поглинула морська безодня. Але в ту хвилину, можливо, мало хто подумав так. Матросів навіть не дуже засмутила ця пригода, чи принаймні вони побачили в ній не стільки призвістку майбутнього лиха, скільки справдження нещастя, вже провіщеного. Вони заявляли, що тепер уже знають причину отих диких криків, які лунали вночі. Але стариган з Мену знов заперечив їм.

Треба було чимось замінити втрачений рятувальний буй. Капітан доручив Старбакові щось підшукати, але підходящого легкого барильця не знайшлось. А тепер, коли плавання наближалося до свого найкритичнішого моменту, всіх на судні охопила гарячкова нетерплячка й нікому не хотілося робити щось не пов'язане прямо з їхньою кінцевою метою, хай там уже який буде той кінець. Тому вже вирішили були зоставити корму без рятувального буйка, коли раптом Квіквег якимись дивними знаками й натяками нагадав про свою труну.

— Рятувальний буй із труни? — жахнувся Старбак.

— Трохи дивно, сказав би я, — озвався Стаб.

— Ет, вийде буй як буй, — відмахнувся Фласк. — Тесля вмить його пристосує.

— Ну, винесіть її, бо нема більше нічого, — невесело помовчавши, згодився Старбак. — Тесле, зроби що треба. Чого ти на мене так дивишся? Не чуєш? Пристосуй труну замість буя.

— І віко прибити, сер? — спитав і махнув рукою, ніби тримав у ній молоток.

— Атож.

— І щілини прошпаклювати, сер? — знову спитав тесля з таким жестом, ніби орудував шпаклівкою.

— Атож.

— А тоді ще й просмолити, сер? — і він наче нахилив у руці відерце зі смолою.

— Так, так! Чого це ти допитуєшся? Зроби з труни рятувальний буй, і квит.