Мобі Дік - Мелвілл Герман

Мені, вродженому землею й вигодуваному морем, були за матір гори й долини, але ви, буруни, — мої молочні брати!"

117

ВАХТА БІЛЯ КИТА

Чотири кити, впольовані того вечора, були вбиті далеко від корабля й один від одного: один аж ген з навітряного боку, другий трохи ближче з завітряного, третій — попереду і четвертий — за кормою. Цих трьох дотягли до корабля ще завидна, але до першого, забитого з навітряного боку, вже не можна було дістатись аж до ранку, і той вельбот, що здобув його, мусив лишатись коло нього цілу ніч. То був Ахавів вельбот.

У дихало мертвого кита сторчма встромили сигнальну тичку, і ліхтар, що висів на її вершку, кидав тьмяне миготливе світло на лиснючу чорну спину й далеко довкола — на сповиті темрявою хвилі, що лагідно терлись об широкий бік кита, ніби легкий прибій, що накочується на положистий берег.

Ахав і вся команда вельбота неначе спали, окрім парса: той сидів навпочіпки на носі човна й стежив за акулами, що вигравали, немов якісь привиди, круг кита й ляскали хвостами по тонких кедрових планках борту. У повітрі тремтіли якісь звуки, неначе то хором квилили непрощені душі грішників Гоморри, що витають над Асфальтовим озером у Мілтоновому "Втраченому раю".

Ахав раптом стрепенувся, прокинувшись із дрімоти, й побачив перед собою обличчя парса. Охоплені обручем нічного мороку, вони нагадували двох останніх людей на залитій всесвітнім потопом землі.

— Знову приснилося, — сказав він.

— Про мари? Хіба я не казав, капітане, що ні мари,[159] ні труна не судилися тобі?

— Ну, тих, хто вмирає в морі, ніколи не кладуть на мари.

— Але я ще сказав, капітане, що тобі в цьому плаванні не судилося вмерти, поки ти не побачиш на водах двоє мар, і перші з них мають бути зроблені не смертними руками, а дерево других мар має бути з американських країв.

— Так, так! Дивне то буде видовище, парсе: катафалк, оздоблений султанами, пливе по морю, а покрив замість носіїв несуть хвилі. Хе! Таке видовище ми побачимо не скоро.

— Вір чи не вір, а ти не помреш, поки не побачиш їх, капітане.

— А що ж навіщовано тобі?

— Що я, хай навіть в останню путь, завжди йтиму поперед тебе, як твій лоцман.

— І коли ти отак підеш попереду — якщо справді колись так станеться, — тоді, перше ніж я зможу піти слідом за тобою, ти ще муситимеш явитись мені, щоб вести мене далі, як лоцман?.. Хіба не так? Добре; якби ж тільки я міг вірити в усе, що ти кажеш, лоцмане мій! Я вже маю дві запоруки, що вб’ю Мобі Діка, а сам зостануся живий.

— Ну, ось тобі третя запорука, капітане, — сказав парс, і очі його блиснули в темряві, наче два світляки. — Тебе можуть убити тільки коноплі.

— Тобто шибениця, хочеш ти сказати? Ну, тоді я безсмертний на землі й на морі! — вигукнув Ахав і глузливо засміявся. — Безсмертний на землі й на морі!

Обидва знову замовкли. Вже сірів світанок, і веслярі, прокидаючись, підводились із днища вельбота. Близько полудня вбитий кит був уже доправлений до корабля.

118

КВАДРАНТ

Тим часом наближався промисловий сезон на екваторі, і щоранку, виходячи з каюти й поглядаючи вгору, Ахав бачив, як пильний стерничий демонстративно стискав в руках спиці штурвала, а завзяті матроси квапляться до снастей, стають там, повтуплювавши очі в одну центральну точку — прибитий до щогли дублон, — і нетерпляче дожидають наказу повернути ніс корабля до екватора. І ось нарешті той наказ пролунав. Сталося це перед самим полуднем; Ахав заліз на ніс свого високо підвішеного вельбота і саме виконував звичайні щоденні спостереження сонця, щоб визначити широту.

У тих японських водах літні дні — наче потопи світла. Некліпно яскраве японське сонце здається сліпучим фокусом велетенського запалювального скла — лиснючого океану. Небо — наче полаковане; хмар — ні знаку; обрій ніби висить у повітрі, і вся ота нагота нічим не пом’якшеного сяйва сліпила, як нестерпний для очей блиск господнього трону. Добре, що Ахавів квадрант мав кольорові скельця, крізь які можна було дивитись на цю сонячну пожежу. Сидячи в човні й погойдуючись у такт кораблю, він підніс до ока той начебто астрологічний прилад і застиг у тій позі на кілька секунд, щоб уловити точну мить, коли сонце опиниться в самому зеніті. Поки вся його увага була поглинута цим, парс стояв навколішки позад нього на палубі корабля, піднявши обличчя, як і Ахав, і дивився на те саме сонце крізь напівсплющені повіки, а дикий вираз його обличчя змінювався якоюсь нелюдською безпристрасністю. Нарешті, скінчивши потрібні спостереження, Ахав за хвилинку вирахував олівцем на кістяній нозі точну широту місця перебування "Пеквода" в даний момент. Потім, на мить поринувши в задуму, він знову підвів погляд до сонця й прошепотів сам до себе:

— О морський дороговказе! О величний лоцмане! Ти правдиво кажеш, де я є, та хіба не міг би ти хоч натякнути мені, де я буду? І чи можеш ти сказати мені, де в цю мить перебуває ще одна жива істота? Де Мобі Дік? Адже ти в цю саму мить бачиш його. Ось оці мої очі дивляться в те саме око, що й зараз бачить його — так, і в те саме око, що, напевне, бачить усе й по другий свій бік, не знаний нам, о сонце!

Потім він подивився на свій квадрант, посовав один за одним усі його кабалістичні пристрої, знову замислився й промурмотів:

— Дурна іграшка! Дитяча забавка пихатих адміралів, комодорів та капітанів. Світ вихваляється тобою, твоєю мудрістю та всесиллям; але на що ти кінець кінцем здатна? Тільки вказувати нікчемну, жалюгідну точку на цій величезній планеті, в яку випадок закинув тебе і ту руку, що тебе тримає. І все! Ні на крихту не більше! Ти не можеш сказати навіть, де буде завтра вранці одна-єдина крапля води чи піщинка; і цим своїм безсиллям ти завдаєш образи сонцю! Наука! Будь ти проклята, пуста іграшко! І будьте прокляті, всі речі, що зводять очі людини вгору, до отих небес, чия жива яскравість тільки пече її, як твоє світло, о сонце, і зараз пече мої старі очі! Сама природа наставила людські очі врівень із земним обрієм, вона не помістила їх на маківці, немовби воля божа була така, щоб людина споглядала його небеса. Будь ти проклятий, квадранте! — і Ахав хряснув приладом об палубу. — Більше я не спрямовуватиму свою руку по землі за твоїми підказками. Є поземний корабельний компас, є поземні обрахунки з лагом і лаглінем — вони вестимуть мене моїм шляхом і вказуватимуть мені моє місце на морі. Атож, — і він вибрався з вельбота на палубу. — Отак я розтопчу тебе, ти, нікчемна іграшко, що безсило вказуєш у високості. Отак я розіб’ю і знищу тебе!

Безмовний, нерухомий парс дивився на несамовитого старого капітана, що з тими словами топтав квадрант і живою, й кістяною ногою, і на обличчі його неначе промайнули і глузливий тріумф, звернений на Ахава, і фаталістична зневіра, звернена на самого себе. Він непомітно підвівся й нечутно відійшов, а матроси, приголомшені, збились у купку на баку і з жахом дивились на свого капітана. Та ось Ахав, збуджено пройшовши по палубі туди й сюди, заволав:

— До брасів! Стерно на борт! Брасопити реї! Брасопити реї!

За одну мить реї описали півколо, і корабель крутнувся ніби на підборах. Три його стрункі, прямовисні щогли, міцно закріплені на довгому ребристому корпусі, нагадували трьох Гораціїв, що гарцюють на одному могутньому огирі.[160]

Стоячи на самому носі "Пеквода", Старбак стежив за маневрами судна і за Ахавом, що накульгуючи ходив по палубі.

— Траплялось мені сидіти перед каміном і дивитись на розжарене вугілля, як воно жарко палахкотить — у муках, але живе. І як воно врешті догоряє, згасає, обертається в німий прах. Ох, старий моряче! Що врешті зостанеться з усього твого полум’яного життя, як не маленька купка попелу!

— Так! — вигукнув Стаб. — Але той попіл буде з морського вугілля, затямте, містере Старбак, — морського, а не звичайного собі деревного. Знаєте, я чув якось, як Ахав шепотів сам до себе: "Хтось тиче мені в мої старі руки оці карти й заклинає, щоб я грав ними й тільки ними". І щоб я пропав, Ахаве, ти добре робиш: ти граючи живеш і умреш граючи!

119

СВІЧКИ

Найтепліші краї породжують найлютіших хижаків: бенгальський тигр чигає в запахущих гаях, цілий рік зелених. Найпроменистіші небеса таять у собі найгрізніші громи: препишна Куба знає урагани, які ніколи не пустошили сумирних північних країв. Отож і в цих осяйних японських морях моряка зустрічає найжахливіша з усіх бур — тайфун. Він часом спадає на голову з безхмарного неба, як вибухова бомба, вистрелена в дрімотне, сонне місто.

Надвечір того дня на "Пекводі" позривало всі вітрила, і корабель із голими щоглами став до бою з тайфуном, що налетів прямо спереду. Коли запала темрява, небо й море вже ревли, розколюючись від грому, і блискавки вихоплювали з мороку оголені щогли, на яких то там, то там тріпотіли клапті парусини: перший шалений порив бурі зоставив їх собі на дальшу розвагу.

Старбак стояв на юті, тримаючись за ванту, і з кожним спалахом блискавки поглядав угору: якої ще шкоди зазнали хитромудрі переплетення снастей? А Стаб і Фласк командували матросами, що підтягували вище й ув’язували міцніше вельботи. Та всі їхні труди були, здавалося, марні. Ахавів вельбот, що висів на юті з завітряного боку, не уникнув лихої долі, хоч його підтягли аж до верху шлюпбалок. Величезна хвиля, вдаривши в піднятий над водою борт розгойданого судна, хлюпнула високо вгору, провалила днище човна біля корми й покотилася геть, зоставивши вельбот повний води, що витікала з нього, як із решета.

— Кепське діло, ох, кепське, містере Старбак! — мовив Стаб, дивлячись на знівечений човен. — Але що вдієш, море мусить поставити на своєму. Не знаю, хто як, а я не годен з ним боротися. Адже хвиля, містере Старбак, бере такий страшенно довгий розгін, перше ніж плигне: навколо всього світу оббіжить, і аж тоді стрибає! А я тільки й можу розігнатися назустріч, що через оцю палубу. Та дарма, то все іграшки, так і в давній пісні мовиться (співає):

Шторм бушує, не вщухає,

Ніби кит хвостом махає —

Пуншик він мішає так.

Отакий-то він хлопцюга, гультяюка, одчаюга —

наш веселий океан, гей-гоп!

…

Біла піна — за приправу,

Вийде пуншик той на славу,

От де втіха для гуляк!

Отакий-то він хлопцюга, гультяюка, одчаюга —

наш веселий океан, гей-гоп!

…

3 кораблів летять уламки,

Ну, а він губами плямка —

Отепер нап’юся всмак!

Отакий-то він хлопцюга, гультяюка, одчаюга —

наш веселий океан, гей-гоп!

— Годі, Стаб! — гукнув Старбак. — Нехай співає тайфун, хай він грає на наших снастях, як на струнах, а ти поводься спокійно, якщо ти відважний чоловік.

— Який там я відважний! Я ніколи не хвалився відвагою, я боягуз, тому й співаю, щоб піддати собі духу.