Мобі Дік - Мелвілл Герман

їй же богу, вона ж слова сказати не дає! От чого доробиться старий чоловік, коли працюватиме з мертвою кісткою. Спиляй живе дерево, то ніякої пилюки не буде; відріж живу ногу — теж ніякої тобі пилюки… ачхи! Куй, куй, старий чмирю, не лінуйся, щоб мені була готова ота оправка і клямра з гвинтом, бо зараз вони будуть мені потрібні. Ще добре… ачхи!., що колінного шарніра не треба робити. Тоді б наморочився! А сама гомілка — це ж іграшки, це так, як вистругати тичку для хмелю. Треба тільки глянс навести як слід. Ех, час, час… Якби мені досить часу, я б таку ніжку зробив, що зграбніша… ачхи!., ніколи не шаркала по паркету перед дамою. Куди там отим шкіряним ногам та литкам, що я бачив у вітринах! Лосяча шкіра від води розкисає, і, звісно, до такої ноги чіпляється ревматизм, і її треба лікувати… ачхи!., всякими мастями та примочками, достоту як живу. Ну ось, обстругав; тепер, перше ніж відпиляти, треба покликати його могольську величність та приміряти, чи підійде довжиною. Бо щось мені здається — чи не закоротка. Ге! Вже стукає. Ну що ж, добре; він сам іде сюди, а як не він, то ще хтось, це вже напевне!

А х а в (підходить. У дальшій розмові тесля раз по раз чхає).

— Ну, що тут, людоробе?

— Саме вчасно нагодилися, сер. Дозвольте, з вашої ласки, зміряю довжину. Мірку зніму, сер.

— Мірку для ноги! Чудово. Ну, та мені ж не вперше. Ну, давай міряй! Ось поти, приклади палець. Добрячі в тебе лещата, тесле. А дай-но спробую, як вони тримають. Так, так, добре щипає!

— Обережно, сер, бо то таке, що й кістки може поламати!

— Не бійся. Я люблю, коли щось міцно тримає. Люблю відчути в цьому слизькому світі щось таке, що може тебе вдержати. Ну, а як же там отой Прометей? Коваль тобто. Що він робить?

— Мабуть, кує клямру й гвинт, сер.

— Добре. Славна спілка з вас: ти робиш кістки, він — м’язи. Але ж і вогонь червоний роздмухав!

— Так, сер. Для такої тонкої роботи йому білий жар потрібен.

— Гм… Білий жар, кажеш. Мабуть-таки, в цьому є якесь дуже глибоке значення, що той стародавній грек, Прометей, котрий буцімто змайстрував людей, нібито був коваль і оживляв їх вогнем. Бо тому, що зроблене у вогні, у вогні й місце. Отже, можна гадати, що й пекло справді є. Як летить сажа! Це, певно, залишки того, з чого той грек поробив африканців. Тесле, коли він скінчить ту клямру, скажи, хай викує пару сталевих лопаткових кісток, бо в нас тут, на судні, є один мандрівний крамар, то в нього від клунка з крамом аж спина вгинається.

— Пробачте, сер?

— Стривай. Коли вже Прометей узявся до роботи, треба замовити йому людину за бажаним взірцем. По-перше, зріст — п’ятдесят футів без підборів; далі — огруддя за зразком Темзинського тунелю; далі — ноги з корінням, щоб вона лишалась на одному місці; далі — рука в зап’ястку обводом три фути; серця не треба зовсім, лоб мідний, чверть акра доброго мозку… Чи замовляти очі, щоб бачили все зовні? Дай-но подумаю… Ні, не треба. Краще хай зробить віконце в маківці, щоб світло лилося всередину. Оце тобі замовлення, і гайда.

Т е с л я (убік). Що це він балакає, і до кого це він говорить, цікаво мені знати. Чи мені стояти тут, чи відійти?

— Не треба бути великим будівничим, щоб зробити таку сліпу баню, як ось оця. Ні, ні; мені давай ліхтар.

— Хе, так ось воно що! Візьміть один, сер. Мені й одного вистачить.

— Що ти мені тичеш в очі оту блимавку? Світити людині прямо в очі — це гірше, ніж наставляти пістоля.

— Я думав, що ви до мене говорите, сер, — до теслі.

— До теслі? А, так це ж… але ні, ні. Дуже чисте і, я сказав би, наскрізь джентльменське діло ти тут робиш, тесле… Чи ти волів би працювати з глиною?

— З глиною, сер? З глиною? Та ні, то ж грязюка, сер; хай з нею копачі бабраються.

— Ах ти ж безбожнику! А чого це ти безперестану чхаєш?

— Бо з кісток багато пилюки, сер.

— Ну, то затям це собі як науку і, коли помреш, не проси, щоб тебе поховали під носом у живих людей.

— Пробачте, сер? А!.. Ага!.. Так, так, правда… так… Ох, боже!

— Слухай-но, тесле! Ти, певне, вважаєш себе за дуже доброго майстра, еге? То скажи мені, чи це добре свідчитиме про твою роботу, коли я причеплю собі оцю ногу, що ти майструєш, і ходитиму нею, а все ж відчуватиму на її місці іншу — тобто свою давню ногу, ту, що я позбувся її, ногу з плоті й крові, хочу я сказати, га? Ти не можеш прогнати геть отого ветхого Адама?

— Ваша правда, сер. Здається, я вже щось починаю розуміти. Так, я чував про це діло досить дивні речі, сер, чував, що людина, коли їй щоглу зламає, ніколи до кінця не перестане відчувати свою стару деревину, і часом вона в неї навіть свербить. Дозвольте спитати, чи це правда, сер?

— Правда, тесле. Ось постав-но свою живу ногу на це місце, де стояла моя; тепер на цьому місці очі бачать тільки одну ногу, але для душі їх там дві. Там, де ти відчуваєш гаряче життя, там, достоту там, до волосинки там і я його відчуваю. Загадка, га?

— Я б дозволив собі сказати, сер, що загадка, ще й нелегка.

— Ну, то слухай. Звідки ти можеш знати, що точно на тому самому місці, де ти оце стоїш, не стоїть у цю хвилину ще якась ціла, жива істота з розумом і душею, тільки невидима, стоїть і не проникає в тебе, а ти в неї? Стоїть, незважаючи на тебе? Скажи, коли ти буваєш сам, зовсім сам, ти не боїшся підслухачів? Зажди, помовч! І коли я й досі відчуваю пекучий біль у своїй згризеній нозі, хоч її в мене давно відняли, то чому ти, тесле, не можеш довіку відчувати вогненні муки пекла, навіть не маючи тіла? Га?

— Боже милостивий! Правда, сер, коли таке діло, то треба вирахувати ще раз. Сподіваюся, що моя мірка не була закоротка, сер.

— Дубовим головам ніколи не слід дуже на свою думку покладатися, чуєш?.. Ну, скоро буде готова нога?

— Десь за годину, сер.

— Ну, то кремсай її швидше та принесеш мені (відвертається й відходить). Ох, життя, життя! Ось я стою, гордий, як еллінський бог, і все ж вічний боржник цього бовдура, бо він дав мені кістку, на якій можна стояти! Хай буде проклята ця досконна взаємна заборгованість, що ніяк не може обійтися без рахункових книг! Я хочу бути вільним, як вітер, а проте я записаний як боржник у книгах усього світу. Я такий багатий, що міг би позмагатися з найзаможнішими преторіанцями на аукціоні Римської імперії (що була всесвітньою), а проте заборгувався навіть за оцей язик, яким вихваляюся. Сили небесні! Ось добуду тигель, залізу в нього та й стоплю себе в одну маленьку щільну грудочку. Отак.

Т е с л я (повертаючись до роботи).

— Ну й ну! Стаб знає його найкраще і каже, що він великий дивак. Нічого, тільки оце одне слівце "дивак", і цього слівця досить… "Він дивак", — каже Стаб. Він дивак, дивак, дивак… і весь час удовбує це в голову Старбакові: "Дивак, сер, дивак, дивак, дивак!" А оця його нога!.. Авжеж, як подумаю тепер… Він же спить із нею в одному ліжку! Має оцупок китової щелепи за дружину! І це ж таки його нога: він стоїть на ній. А що це він говорив про одну ногу, що стоїть у трьох місцях зразу, а всі ті три місця — в одному пеклі, — як це так? О, я не дивуюся, що він поглядав на мене з такою погордою! Кажуть, що й мені часом набігають чудні думки, але ж то тільки вряди-годи. Бо й звісно, такому куцому, миршавому старому чоловічкові, як я, не слід бродити по глибокому за високими капітанами з ногами, як у чаплі, бо дуже скоре вода дістане аж до бороди, й доведеться, скільки голосу, гукати рятувального човна. А ось вам і чаплина нога! Довга й струнка, аякже! А от більшості людей однієї пари ніг на все життя вистачає, і це, мабуть, тому, що вони жаліють ті ноги — як ото добросерда стара дама жаліє своїх стареньких розпасених коненят, що возять її в кареті. Але Ахав — о, то немилосердний кучер! Бачте, одну ногу до смерті загнав, то й другу навіки окульгавив, а тепер, бач, носить костяні цілими в’язками. Агей там, Чмирю, роби скоріш ті клямри, поки не явився той сурмач із сурмою, що всі ноги на страшний суд скликатиме — справжні й роблені, як ото возії з броварень їздять по пивницях та збирають старі барила, щоб поналивати їх знову. Ох і нога ж! Наче справжня жива нога, тільки обдерта рашпилем до самої кістки. Завтра він стоятиме на ній і мірятиме висоту сонця. Гай-гай! А я ж забув зробити оту овальну табличку з гладенької кістки, що на ній він вираховує широту. Так, так… Долото, рашпіль і шліфувальний папір!

109

АХАВ І СТАРБАК У КАЮТІ

Другого ранку, згідно з розпорядком, випомповували воду з трюмів, аж ба — разом з водою помпи виносили лій, і то чимало. Певне, барила внизу почали сильно текти.

Всі дуже стурбувалися тим, і Старбак подався до каюти доповісти капітанові про цю погану новину[156].

"Пеквод" тоді саме наближався з південного заходу до Фермози й островів Баші — між ними пролягає тропічний вихід із Китайського моря в Тихий океан. І Старбак, зайшовши до каюти, застав Ахава за столом із розстеленою на ньому загальною картою східних архіпелагів і ще однією, на яку були нанесені довгі східні узбережжя японських островів — Ніппона, Матсмая[157] і Сікоку.

Зіпершися сніжно-білою кістяною ногою на пригвинчену до підлоги ніжку стола, а в руці держачи розкритий складаний ножик з довгим і кривим, як у садівницького ножа, лезом, химерний старий капітан сидів спиною до дверей, наморщивши лоб, і знов, уже вкотре, викреслював свої давні маршрути.

— Хто там? — гукнув він, почувши, що хтось увійшов, але не озирнувшись. — На палубу! Геть!

— Капітане, ви помилилися. Це я. У трюмі протікає лій. Треба чіпляти малі талі й відкривати трюм.

— Чіпляти талі й відкривати трюм? Тепер, коли ми наближаємось до Японії, зупинятись на цілий тиждень ї латати купу старих барил?

— Або зробимо так, сер, або за день утратимо більше лою, ніж ми можемо добути за рік. Те, що ми пливли добувати за двадцять тисяч миль, варто поберегти, сер.

— Звісно, звісно. Якщо ми його добудемо.

— Я говорю про лій у трюмі, сер.

— А я про нього не говорю й не думаю. Іди! Нехай ваш лій тече! Я сам увесь протікаю! Так, дірка на дірці! У мені не тільки повно дірявих барил, вони ще й лежать у дірявому кораблі, а це куди гірша біда, ніж із "Пекводом", щоб ти знав. Але ж я не зупиняюся, щоб шпаклювати свої дірки, бо хто може їх розшукати в глибині завантаженого трюму? І навіть коли розшукаєш, як їх можна зашпаклювати в оцей ревучий шторм нашого життя? Старбак! Я не дозволяю чіпляти талі.

— А що скажуть судновласники, сер?

— Хай постають на нентакітському березі й спробують перекричати тайфун.