Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Щомісяця сплачуєте за неї порядну суму. Але це не звичайна оренда, а особлива — з наступною можливістю купівлі. Так чи ні? Звісно, договір не оприлюднений, а тому ваше ім'я нікому на очі не потрапляє. Саме в цьому вся хитрість. Бо насправді ви, Окада-сан, — фактичний власник ділянки, а ваша орендна плата — це не що інше, як сплата позики. За все, включно з домом, ви маєте заплатити, якщо не помиляюсь, якихось вісімдесят мільйонів. Як будете розплачуватися в теперішньому темпі — земля і дім стануть вашими за неповних два роки. Як чудово! Оце так швидкість! Браво!

Усікава глянув на мене так, ніби очікував підтвердження своїх слів.

Однак я і далі мовчав.

— Будь ласка, не питайте мене, звідки я дізнався такі подробиці. Якщо завзято розслідувати, то можна багато чого дізнатися. Тільки треба вміти, як це робити. Загалом-то я здогадався, хто стоїть за цією підставною фірмою. Але заради цього добряче потрудився — наче крізь якийсь лабіринт пробирався. Це так само важко, як, скажімо, шукати викрадену автомашину, яку вже перефарбували, зіскоблили номер двигуна, замінили шини й оббивку сидінь. Акуратно зробили. Видно, професіонали. Та я загалом розібрався, що до чого. Не те що ви, Окада-сан. Бо, здається, ви навіть не знаєте, кому гроші віддаєте, чи не так?

— Бо гроші не мають імені, — відповів я.

Усікава засміявся.

— Це правда. Ви гарно сказали: "Гроші не мають імені". Знамениті слова! Так і хочеться записати їх собі у блокнот. А проте, Окада-сан, не все у світі йде так гладко, як вам хотілося б. Візьміть, наприклад, податкове управління. Працюють там не дуже тямовиті люди. Податки збирають лише з тих, хто в них записаний. А кого нема у списку, того намагаються силоміць записати. І не тільки записати, а ще номером наділяють. Спокійнісінько, без жодних емоцій. Але так уже побудоване сучасне капіталістичне суспільство, в якому ми живемо… Виходить, гроші, про які ми оце зараз балакаємо, мають досить гідне ім'я.

Я мовчки розглядав голову Усікави. Падаючи під певним кутом, світло виділяло на ній кілька дивних ум'ятин.

— Не турбуйтесь! Ніхто з податкового управління до вас не прийде, — сказав Усікава, сміючись. — А якби й прийшов, то набив би собі чимало ґуль, поки пробирався б по цьому лабіринту. Здоровенних ґуль. Для податківців це — лише робота, а зайві ґулі їм ні до чого. Якщо треба зідрати гроші, знайдуть простіший спосіб. Чим простіше, тим краще. Бо головне — результат, а в кого взяв, не має значення. А коли начальник скаже, що краще йти туди, де проблем менше, то нормальна людина так і зробить. Тільки я зумів до всього докопатися. Не буду хвалитися, але я в таких справах мастак: знаю, як уникнути ґуль. Не заблукаю серед темної ночі…

Однак зізнаюсь вам, Окада-сан: ніяк не доберу, що, власне, ви там робите. Люди, які до вас навідуються, платять великі гроші. Це точно. Виходить, ви робите для них щось особливе — таке, що варте цих грошей. Ясно як божий день. Але що конкретно ви там робите й чому так прив'язалися до цієї ділянки, не розумію. От що найголовніше в усій цій справі. І заховано воно так майстерно, як вивіска хіроманта. Саме це мене й непокоїть.

— Отже, й Нобору Ватая, — сказав я.

Замість відповіді Усікава посмикав залишки волосся над вухом.

— Окада-сан, між нами кажучи, я захоплююсь вами, — проказав він. — Правда-правда. Це не комплімент. Вибачте за відвертість, але ви по суті — звичайнісінька людина. Скажу навіть більше: я не бачу у вас чогось особливого. Вибачте за такі слова, не подумайте чогось поганого. Але в очах суспільства ви, так би мовити, — ніхто. Однак під час ось такої зустрічі та розмови віч-на-віч ви справили на мене сильне враження. Тим, як зіпсували життя не кому-небудь, а самому Ватая-сенсею. Тому-то мене й послано як нещасного поштового голуба для переговорів. Е ні, на таке звичайна людина не спроможна.

Ось за це, Окада-сан, ви мені особисто подобаєтеся. Чесне слово! Як самі бачите, я — неприємний тип. Нікудишній! Але в таких випадках не брехатиму. Я не вважаю вас зовсім чужою людиною. Як подивитися збоку, я — набагато нікчемніший від вас. Неосвічений, невихований. Батько виготовляв татамі у Фунабасі, до того ж з пияцтва не вилазив. Ще малим я хотів, щоб він якнайшвидше вмер, і так сталося — не знаю, добре це чи погано. А потім настали злидні, так би мовити, класичні, які описують у книжках. Про дитинство я не зберіг жодного приємного спогаду. Не почув від батьків ні одного доброго слова! Тому пустився берега. Сяк-так закінчив школу, а потім моїм університетом стали темні завулки. Жив своєю головою, ніхто мені не допомагав. Ось чому не зношу так звану еліту, усіляких чиновників. І не просто не зношу, а ненавиджу. Їм відчинено парадний вхід у суспільство, й дружини в них красуні. Мені до вподоби такі, як ви, Окада-сан, заповзятливі люди.

Усікава чиркнув сірником і закурив нову сигарету.

— А проте, Окада-сан, вічно так не може тривати. Людина все одно колись падає. Нема таких, що не падають. З погляду історії еволюції людина щойно встала на ноги, навчилася ходити й відразу придумала всякі хитрощі. Тож і ви, Окада-сан, спіткнетеся. Особливо в такому світі, з яким ви пов'язані. У ньому надто багато чого намішано. Я мав роботу в ньому ще з часів дядька Ватая-сенсея. Тепер його спадщиною, разом з виборчим округом, розпоряджається сенсей. Перед тим я брався за різні ризиковані справи. Якби діяв у такому ж дусі, то тепер сидів би у в'язниці або здох би де-небудь. Я не перебільшую. На щастя, мене підібрав дядько сенсея. Так що мої маленькі очі багато чого побачили. У цьому світі всі спотикаються і падають — аматори й професіонали, сильні і слабі. Тому всі підстраховуються. І така дрібнота, як я, також. Навіть якщо спіткнешся, то все одно виживеш. Та якщо ти сам по собі, один як палець, — тобі кінець. Упадеш і все — аут! Каюк.

І ви, Окада-сан, — вибачте за відвертість — також невдовзі покотитеся вниз. Це точно. Так у моїй книжці записано. Через дві-три сторінки, великими чорними літерами: "Окаді-сану невдовзі каюк". Правду кажу. Я не лякаю, ні. У цьому світі я точніший, ніж прогнози погоди по телевізору. А тому я хочу вам сказати: пора виходити із гри.

Усікава примовк і подивився на мене.

— А знаєте що, Окада-сан? Перестаньмо зондувати один одного й переходьмо до конкретики… Передмова вийшла довгувата, тож тепер викладу вам свою пропозицію, з якою прийшов.

Усікава поклав руки на стіл і кінчиком язика лизнув губи.

— Отже, Окада-сан, я сказав, що вам краще порвати зв'язки з цією ділянкою. Хоча, можливо, ви хотіли б це зробити, але обставини не дозволяють. Скажімо, ви щось обіцяли й не можете нічого зробити, поки не вернете боргу. — Він запнувся і допитливо глянув мені в очі. — Якщо проблема у грошах, можемо допомогти. Скажіть: "Мені треба вісімдесят мільйонів" — і я принесу. Вісім тисяч банкнот по десять тисяч єн. Розплатитеся з боргом, а решту покладете собі в кишеню. Справу залагоджено — і ви вільна людина. З чим вас і вітаю! Ну, то як?

— Тоді ділянка й дім перейдуть у власність Нобору Ватая? Так?

— Гадаю, так мало б статися. Та ще будуть, напевне, складні формальності…

Я трохи подумав.

— Послухайте, Усікава-сан! Я не зовсім розумію. Чому Нобору Ватая хоче усунути мене подалі від цієї ділянки? Що з придбаними ділянкою та домом збирається робити?

Усікава обережно провів долонею по щоці.

— Окада-сан, я про це абсолютно нічого не знаю. Я ж вам спочатку сказав: "Я всього-на-всього нещасний поштовий голуб". Що господар скаже, те покірно й роблю. А доручення здебільшого клопітні. Пам'ятаю, як у дитинстві читав книжку про Аладдіна та чарівну лампу й дуже співчував джину, якому не давали і вгору глянути. І не думав, не гадав, що зі мною таке станеться, коли виросту. Сумна історія. Дуже. В усякому разі, я передав вам те, що мені доручив Ватая-сенсей. А вам, Окада-сан, вирішувати, що вибрати. Ну, то що? З якою відповіддю дозволите повернутися?

Я мовчав.

— Звичайно, вам треба подумати. Я не проти. Маєте час для роздумів. Одразу вирішувати не треба. Я хотів би сказати: "Думайте, скільки завгодно", — але, правду кажучи, такої нагоди ви не маєте. Послухайте, Окада-сан, мою думку. Така щедра пропозиція на столі довго не лежить. Може статися так, що вона зникне, як тільки ви на хвильку одвернетесь. Умить зникне, як пара на запітнілому склі. А тому добре подумайте — і якомога швидше. Пропозиція непогана ж. Зрозуміло?

Усікава зітхнув і зиркнув на годинник.

— Ой-йой, мені пора йти. Знов у вас засидівся. Дякую за пиво. Як завжди, тільки я весь час говорив. Просто нахабство. Я не виправдовуюсь, але у вас я почуваюсь як удома. Дуже затишно.

Усікава підвівся, поставив у раковину склянку, пивну пляшку й попільничку.

— Окада-сан, невдовзі я вам знову подзвоню. Дещо приготуємо, щоб ви з Куміко-сан змогли поспілкуватися. Я ж обіцяв. До нової зустрічі!

Коли Усікава пішов, я відчинив вікно й провітрив кімнату від густого тютюнового диму. Налив води у склянку, випив і, вмостившись на дивані, посадив на коліна Макрель. І тоді уявив собі, як Усікава, вийшовши звідси, відразу скинув свій маскарад і побіг до Нобору Ватая. Дурнішого й не придумаєш.

18

"Примірювальна"

Заміна

Мускат нічого не знала про жінок, котрі до неї приходили. Вони про себе не розповідали, а вона не розпитувала. Називали себе не справжніми, а видуманими іменами. Однак навколо них витала особлива атмосфера, породжена сумішшю грошей і влади. Вони цього явно не показували, але за одягом і манерою одягатися Мускат могла відразу визначити, якого вони походження.

Мускат орендувала приміщення в офісній будівлі в Акасака. Оскільки більшість клієнток ревно оберігали таємниці свого приватного життя, то вона вибрала якомога непримітнішу будівлю. І після довгих роздумів вирішила влаштувати там ательє мод. Раніше вона була модельєром, і тому ніхто не дивувався, що до неї навідується чимало замовниць. Тим паче що відвідувачки були такого віку — від тридцяти до п'ятдесяти, — коли жінки замовляють собі пошиття дорогого одягу. Мускат повісила в ательє зразки одягу, розклала ескізи, викрійки, журнали мод, придбала кравецькі інструменти, робочі столи й манекени, а для додаткової переконливості навіть дещо сама скроїла.