Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Та це не означає, що я завжди поводжуся так нерозсудливо. Усупереч зовнішності я звичайнісінька людина. Наступного разу, як усі, спочатку подзвоню. Згода? Два дзвінки, кладу слухавку, потім знову — дзінь! дзінь! Ви відразу зрозумієте, що це я. Подумаєте: "Знову цей дурний Усікава!" — і візьмете слухавку. Тільки обов'язково беріть, інакше мені доведеться знову приходити без дозволу. Мені особисто цього робити не хочеться, але ж я отримую зарплату, тож треба хвостом крутити. Як кажуть: "Роби!" — я мушу вилізти зі шкіри, але зробити. Розумієте?

Я не відповів. Усікава роздушив недокурок у банці з-під котячих консервів і, ніби щось згадавши, зиркнув на годинник.

— Ой, як пізно! Вибачте, що заліз у чужий дім без дозволу, забалакав вас та ще й напився. Як я вже казав, у мене дома нема нікого, а тому коли трапиться співрозмовник, не можу від нього відірватися. Сумний факт! Окада-сан, самому жити довго не варто. Як це кажуть? "Людина — не острів" або "Неробство — причина зла".

Струшуючи з колін уявний пил, Усікава повільно встав.

— Можете не проводити. Якщо я сам сюди прийшов, то сам і піду. Двері замкну. Окада-сан, може, моя порада здаватиметься вам зайвою, але є на світі речі, про які краще нічого не знати. Та люди саме ними найбільше цікавляться. Дивно! Усе це, звичайно, загальні слова… Думаю, ми з вами ще зустрінемося. Радітиму, якщо до того часу все зміниться на краще. Добраніч!

Дощ падав тихо всю ніч і вщух тільки рано-вранці, коли надворі посвітліло. Але дивний коротун ще довго невидимим липким привидом залишався в домі разом із запахом сигарет і сирістю.

15

Дивовижна мова жестів Цинамона

Музичний дарунок

— Цинамону відібрало мову перед самим днем народження, коли йому сповнилося шість років, — розповідала Мускат. — Того року він мав іти до школи. Та раптом у лютому онімів. Досить дивно, але ми тоді тільки надвечір помітили, що за цілий день він не сказав жодного слова. Щоправда, він зроду вдався небалакучим, але все-таки говорив. Коли нарешті до мене дійшло, що Цинамон мовчить від самого ранку, я спробувала його розговорити. Зверталася до нього, трясла — даремно. Він мовчав, як камінь. Сталося щось, і тому він втратив мову чи, може, сам вирішив не говорити? Я тоді цього навіть не знала. Та й тепер не знаю. Відтоді Цинамон не тільки перестав говорити, але також не подавав голосу. Розумієте? Від болю не зойкав, від лоскотання не сміявся.

Мускат водила сина до багатьох лікарів-отоларингологів, але причини вони не визначили. З'ясували тільки, що це не наслідок фізичної вади або хвороби. Не помітили жодної аномалії в його голосових зв'язках. Цинамон чув усі звуки, тільки не говорив. Усі лікарі одностайно заявили, що, можливо, причину треба шукати в психології. Мускат повела сина до знайомого психіатра, однак і йому не вдалося зрозуміти, чому підліток онімів. Визначили рівень його розумового розвитку — він виявився високим. Не помітили порушень і в емоціях. "Чи не зазнав ваш син якихось особливих потрясінь? — запитав лікар. — Постарайтесь згадати. Може, він бачив на власні очі щось незвичайне або його дома сильно покарали?" Однак Мускат нічого так і не згадала. Як звичайно, син повечеряв, розмовляв з нею, потім ліг у постіль і спокійно заснув. А наступного ранку занурився глибоко у світ мовчання. Удома проблем не було, Мускат зі своєю матір'ю його старанно доглядали й виховували. Ніхто ні разу не піднімав на нього руки. "Поки що залишається тільки спостерігати, що буде далі, — сказав лікар. — Бо поки причину не визначено, лікування не можна призначити. Навідуйтесь до мене щотижня. Можливо, з часом з'ясується, що з ним сталося. Або ж син заговорить, ніби зі сну проснувшись. Наразі нам доведеться терпеливо чекати. Він, звичайно, не говорить, але інших проблем зараз у нього нема…"

Та хоч скільки вони чекали, Цинамон так і не вибрався на поверхню з глибини океану мовчання.

О дев'ятій ранку під тихий гуркіт електродвигуна відчинилися досередини парадні ворота і у двір заїхав "Мерседес-Бенц 500 SEL" з Цинамоном за кермом. Антена автомобільного телефону стирчала позаду заднього скла, ніби щойно виросле щупальце. Я стежив крізь щілину між шторами на вікні. Автомобіль здавався мені безстрашною величезною рибою, що приплила з далеких морів. Новісінькі чорні шини безшумно описали дугу на бетонних плитах і зупинилися. Вони щодня описували однакову дугу й завмирали на однаковому місці — з відхиленням, що не перевищувало п'яти сантиметрів.

Я пив щойно зварену каву. Хоча дощ перестав, небо все ще заволікали попелясті хмари, земля була чорною, холодною і мокрою. Птахи, здіймаючи різкий крик, перепурхували туди-сюди в пошуках черв'яків. Після короткої паузи відчинилися дверцята водія і з автомобіля вийшов Цинамон у темних окулярах. Пильно оглянувшись і переконавшись, що все нормально, він зняв окуляри, запхав їх у внутрішню кишеню піджака і зачинив дверцята. Замок великого "Мерседеса" клацав трохи по-іншому, ніж в інших автомобілях. І для мене цей звук означав, що в "садибі" починається новий день.

Від самого ранку я думав про вчорашній візит Усікави, вагаючись, чи варто розповідати Цинамону, що той приходив як посланець від Нобору Ватая і вимагав припинити свою роботу в цьому домі. Врешті-решт я вирішив нічого йому не казати. Принаймні мовчати якийсь час. Цю справу треба залагоджувати між нами двома — мною і Нобору Ватая. Втягувати в неї когось третього я не хотів.

Як завжди, Цинамон красувався в гарному костюмі. Взагалі його костюми, першокласно пошиті, сиділи на ньому як улиті. Одягався він консервативно й неяскраво, але на ньому, немов чарами, будь-який одяг здавався по-молодіжному стильним.

Звісно, й краватка на ньому була новою, під колір костюма. Сорочка й туфлі змінилися. Напевне, усе це, як звичайно, вибирала й купувала йому мати. На його одязі й взутті, як на "мерседесі", на якому він їздив, не було жодної плямочки. Щоранку я щиро захоплювався його виглядом. Ні, можна навіть сказати — хвилювався. Думав, що, власне, може приховуватися за такою бездоганною зовнішністю?

Цинамон добув з багажника два паперових пакети з покупками — харчами й усякою всячиною — й, тримаючи їх в обох руках, зайшов у дім. В його руках навіть звичайнісінькі пакети із супермаркету мали вишуканий та артистичний вигляд. Видно, він умів носити їх по-особливому. А може, причина в чомусь іншому? Побачивши мене, Цинамон прямо-таки просяяв усміхом на всьому обличчі. Його усміх був чарівним — здавалось, ніби він довго блукав у темному лісі й раптом вибрався на яскраву галявину.

— Доброго ранку! — привітався я.

— Доброго ранку! — беззвучно відповів Цинамон. Я це зрозумів з ледве помітного руху його губ.

Цинамон вийняв з пакетів харчові продукти, уміло розставив їх у холодильнику, як здібний учень розкладає в пам'яті нові знання. Потім випив кави, яку я приготував. Ми сиділи за кухонним столом навпроти один одного. Як колись давно з Куміко.

— Врешті-решт вийшло так, що Цинамон жодного дня не ходив до школи, — розповідала Мускат. — У звичайні школи німих дітей не приймали, а віддавати сина на навчання разом з розумово відсталими я вважала неправильним. Адже причина його німоти — хоч би якою вона була — не збігалася з тією, що в інших дітей. До того ж Цинамон сам не хотів відвідувати школи. Він радше волів сидіти дома, спокійно читати книжки, слухати платівки з класичною музикою або гратися у дворі з псом, якого ми тоді тримали. Іноді він виходив прогулятися на вулицю, але робив це без особливої охоти, бо не любив спілкуватися із сусідськими однолітками.

Мускат навчилася говорити на мигах і так вела буденні розмови з Цинамоном. Коли ж мови жестів не вистачало, вони обмінювалися записками. Та одного дня вона помітила, що вони можуть передавати одне одному свої думки і почуття, не користуючись обхідними засобами. Вона здогадувалася, про що він думає, що йому треба, з ледве помітного жесту і виразу обличчя. І тоді вона вже не хвилювалася через те, що син німий. Завдяки цьому духовний контакт між нею і сином не переривався. Звичайно, відсутність словесного спілкування, уголос, створювала фізичну незручність. Однак це була тільки "незручність", бо в певному розумінні саме завдяки їй спілкування між сином і матір'ю набуло іншої якості — стало простішим.

У вільний від роботи час вона вчила Цинамона читати, писати й рахувати. Зрештою, їй не доводилось особливо старатися. Бо син любив читати й потрібні знання сам отримував з книжок. Обов'язок Мускат полягав не в тому, щоб учити, а підбирати для нього потрібну літературу. Він любив музику й хотів навчитися грати на піаніно. За кілька місяців від учителя музики Цинамон засвоїв основні елементи гри, а пізніше, користуючись лише навчальними посібниками й магнітофонними записами, досяг високої для свого юного віку виконавської техніки. Найбільше він любив грати Баха й Моцарта, а все, створене після "романтиків", за винятком Пуленка й Бартока, його майже не приваблювало. Шість років Цинамона цікавила музика й книжки, а коли його однолітки перейшли в середню школу, він захопився мовами — спочатку англійською, потім французькою. І за півроку вивчення кожної з них уже міг читати нескладні книжки. Звісно, говорити цими мовами не міг, але його мета не полягала в тому, щоб навчитися говорити, а читати книжки, написані цими мовами. А ще Цинамон любив вовтузитися з різними складними механізмами. Накупивши спеціальних інструментів, він збирав радіоприймачі і лампові підсилювачі, розбирав і лагодив годинники.

Найближчі люди — тобто люди, з ким він реально був пов'язаний: мати, батько й бабуся, — звикли до того, що він не говорить. Його німота вже не здавалася їм чимось неприродним і ненормальним. Минуло кілька років, і Мускат перестала водити сина до психіатра. Щотижневі відвідини лікаря ніяк не вплинули на Цинамона, бо, як на самому початку казали фахівці, крім проблеми з мовою, усе в нього було в порядку. У певному розумінні він був ідеальною дитиною. Мускат не пам'ятала жодного випадку, коли їй доводилося б веліти йому щось зробити або шпетити за якийсь вчинок. Він сам вирішував, що йому треба робити, й виконував задумане по-своєму до кінця.