Слідопит - Купер Джеймс Фенімор
Попри лихо, що скоїлося, і попри безперечну пошану до свого шуряка, він увійшов до блокгауза, де помирав сержант, з холодною байдужістю, якої стільки набрався у тій школі найпотрібніших наук, яка, даючи так багато уроків з /найве-личніших істин, усе ж таки не досягає своєї мети, коли має справу з учнями, що неспроможні скористатися з її великих благ.
Вже першим свідченням того, що Кеп не пройнявся, як усі інші довкола нього, трагічністю становища було те, що він заходився розповідати про події, котрі закінчилися смертю М'юр а та Гострої Стріли.
— Обидва, шуряче Дангеме, зірвалися з якоря на диво прудко,— закінчив свою розповідь Кеп і докинув: — Отож можеш утішатися тим, що інші відчалили в далеке плавання по* перед тебе; до того ж це були людці, любити яких ти не мав особливих підстав. Я на твоєму місці, наприклад, був би більш ніж вдоволений. Покійна матінка моя, добродію Слідопите, не раз, бувало, казала, що на душу того, хто вмирає, не слід навівати журбу; його треба, мовляв, повсякчас належно й розумно підбадьорювати. Ці новини, якщо сердега ставиться до негідників так само, як і я, піднесуть його дух ого як!
Роса, зачувши про смерть свого чоловіка, вмить схопилася на ноги й крадькома вишмигнула з блокгауза. Тим часом Дангем, слухаючи . Кепа, дивився на нього непорушним, байдужим і порожнім поглядом, оскільки між його життям та навколишнім світом обірвалося вже так багато зв'язків, що він не пам'ятав уже більше Гострої Стріли і його зовсім не цікавив М'юр; проте він, ледь відтягуючи голос, запитав, де Прісна Вода. Юнака негайно покликали, і він незабаром з'явився. Сержант окинув хлопця ласкавим поглядом, а вираз його добрих очей ніби просив у молодого матроса пробачення за ту образу, яку він заподіяв йому в думці. У блокгаузі тепер зібралися всі рідні та близькі сержанта — Слідопит, Кеп, Мейбл і Джаспер. Окрім дочки, всі стояли довкола постелі сержанта, який уже доживав свої останні хвилини. Мейбл, схилившись навколішки над батьком, то підносила його холодну руку до свого чола, то змочувала йому запалені губи водою.
— Ми на цім світі теж не довго затримаємося, сержанте,— промовив Слідопит, який навряд чи можна сказати, щоб був охоплений благоговійним страхом: адже він за своє життя надто багато надивився на те, як наступає і перемагає смерть, але він цілком усвідомлював різницю між загибеллю зопалу, на полі битви, і смертю в постельному супокої серед близьких та рідних.— Я нітрохи не сумніваюся, що ми з тобою ще там зустрінемося. Гостра Стріла теж пішов ув останню путь, однак це не той шлях, яким відходять у вічність чесні індіяни. З ним ти не зустрінешся, бо його шлях — то шлях неправедних, ^цьому переконує нас розум, і це однаково стосується, на мій погляд, і поручника М'юра. Ти ж чесно виконав свій обов'язок у житті, а людині, яка так закінчує свій шлях, можна з легким серцем і впевненим кроком починати свою найдовшу мандрівку.
— Сподіваюся, друже мій... я намагався виконати свій обов'язок.
— Гай, гай,— не * втерпів Кеп,— мати добрі наміри — це ще далеко не все: у кожному разі, ти був би зробив розумніше, якби ліг у дрейф у відкритому морі й вислав уперед човна рознюхати, що діється на суходолі, тоді все, може, закінчилося б по-іншому. Звичайно, ніхто на цьому світі, наскільки я його знаю, та й на тому світі, наскільки мені відомо з відповідних книг, не сумнівається в тому, що ти хотів усе зробити якнайкраще.
— Авжеж, я хотів усе зробити, щоб було якнайкраще...
— Таточку! О мій любий, дорогий мій таточку!..
— Магнітика це горе захопило зненацька, добродію Слідопите, і вона мало що може за* радити, щоб провести батька через усі мілини; тому доведеться, мабуть, нам з вами брати все це діло у свої руки й по-дружньому допомогти йому.
— Ти щось казала, Мейбл? — кволим голосом запитав сержант, поводячи в доччин бік уже тільки очима, тому що не мав більше сил повернути до неї голову.
— Так, таточку! Якщо хочете заслужити милість і спасіння, ніколи не покладайтеся тільки на свої діяння: моліться й уповайте лише на сина божого!
— Щось у цьому "дусі, шуряче, казав нам і капелан... Дорога наша дитина, може, в чімсь і має слушність.
— Що ти, це — свята правда! Тільки Всевишній судитиме нас, він-бо веде бортовий журнал усіх наших вчинків, а в останній день підсумує їх і скаже, хто поводився добре, а хто — погано. Я гадаю, що Мейбл має слушність, до того ж, нечесного рахунку боятися нічого, бо там уже, будьте певні, облік усьому вівся без шахрайства!
— Дядечку... і ви, дорогий таточку! Не вводьте себе цими речами в оману! Моліться і майте надію тільки на нашого спасителя! Єдиний порятунок наш — у молитвах сину божому!
— Мейбл має слушність. Це ж саме колись мені казали й моравські брати,— шепнув Кепові Слідопит.
— Має слушність щодо відстані, але не щодо курсу, друже Слідопите! Я боюся, що вона може пустити сержанта за течією саме в той мент, коли ми вивели його на чисту воду • й приготувалися вже спрямувати його у фарватер.
— Полиште все це на Мейбл... Полиште все це на Мейбл... Вона краще за нас знає, як це зробити.
— Я вже це колись чув...— відповів після довгої паузи Дангем.— О, Мейбл, воно аж дивно якось, що батькові в таку хвилину доводиться покладатися на підтримку своєї дитини...
— Довіртеся Всевишньому, таточку, і покладайтеся тільки на його співчутливого сина святого. Моліться, найдорожчий мій, любий мій таточку... Просіть його всемогутнього захисту.
— Та я вже й молитву забув... Шуряче... Слідопите... Джаспере... Нагадайте мені слова молитви.
Кеп навряд чи й пам'ятав уже, що воно таке — молитва, а тому нічого не відповів. Слідопит же молився часто — щодень, коли не щогодини, одначе його молитви були тільки в собі, без будь-яких слів і на свій своєрідний лад. Отже, у цій справі з нього було не більше користі,1 ніж зі старого моряка, й він відмовчався теж. Що ж до Джаспера — Прісної Води, то він хоча й готовий був гори перевернути, аби тільки полегшити страждання Мейбл, але тут не зважився на таку допомогу вмираючому й знітився із сорому, що нерідко охоплює молодих і завзятих, коли4 їх просять зробити вчинок, який безумовно засвідчує їхню слабкість і залежність від вищої сили.
— Таточку,— промовила Мейбл, витираючи сльози на блідому личку, яке аж сіпалося від тяжких переживань, і намагаючись будь-що вгамуватися,— я молитимуся з вами... за вас... за себе і за всіх. Молитва найслабших і найпокірніших ніколи не залишається марною;..
У цьому глибокому звіренні почуттів дочки своєму батькові було щось надзвичайно величне,, щось болісно хвилююче. Той .спокійний, серйозний тон, з яким це по суті ще справжнє дівча готувалося виконати свій обов'язок; те самозабуття, з яким вона відкинула властиві її статі боязкість і сором'язливість, щоб підтримати'в цю-тяжку хвилину свого батька; та велична цілеспрямованість, з.якою, вона зібрала всі свої сили для здійснення поставленої перед собою мети; та лише одним жінкам притаманна відданість; те вміння не помічати різні дрібниці, коли все єство заполонює одна любов; і, нарешті, той супокій, що приховав її велике^горе,— все це викликало в серцях присутніх якусь немов благоговійну пошану до неї.
Розум нашої героїні, призвичаєний до читання • молитви в такий спосіб як на самоті, так і на людях, злився, природно, воедино в річищі її піднесеної думки; уява ж її збагатилася завдяки усвідомленню змісту молитви, а мова її.стала ще піднесенішою і добір-нішою завдяки запозиченим із молитви фразам. Коротко кажучи, Мейбл з цього погляду була справді прикладом впливу, який правильне мислення, добра мова й етикет роблять на звички та мову навіть тих людей, що буцімто не завжди і не дуже здатні зазнавати високих за своєю природою вражень. Тому, коли вона стала на коліна біля батькової постелі, вже1 сама урочистість її пози й манер підготувала глядачів до того, що мало відбутися, і коли її любляче серце підказало язикові, а пам'ять прийшла на допомогу їм обом, полилися слова молитви і хвали. І хоч слова ці'й не були рабськи запозичені, та в значущості їх відчувалася проста велич, до якої Мейбл була призвичаєна.
Вони* зробили найглибше враження на слухачів, бо слід зазначити, що, незважаючи на згубний вплив несмаку, якого ці люди протягом довгого часу зазнавали, справжня велич і краса завжди такі невід'ємні від природи, що взагалі знаходять відгук у кожному серці.
Та коли слова нашої героїні торкнулися становища вмираючого, вони стали справді найпереконливішими, адже й сама вона в ту мить' була— дійсно найщирішою і найприрод-нішою. Краса її мови залишилася тією самою, тільки вона була ще дужче підкріп-
лена силою любові, а слова її були підігріті святим запалом, що величчю своєю наближався до істинного красномовства. Ми могли б дозволити собі навести окремі її вирази, але сумніваємося, чи. доречно піддавати такі "священні теми якомусь надто вже звичному аналізові, тому й утримуємося.
Вплив цієї незвичайної, проте урочої картини був різний на різних присутніх тут осіб. Сам Дангем невдовзі цілком загубив зміст молитви і навіть відчув полегшення, як-то буває, слід гадати, з людиною, котра, спіткаю-чись край прірви під неймовірним тягарем, якого вже не здужає більше нести, раптом відчує, як чиясь рука знімає з неї цей тягар, аби перекласти на плечі комусь іншому, більш здатному тримати його. Тим часом Кепа ця молитва вразила й викликала в-ньому почуття шаноби, які, однак, швидко й безслідно пройшли. Спочатку, правда, він був дещо здивований ними і навіть засумнівався, чи вони взагалі личать такому мужньому й відважному воїнові, як він. Але, бувши досить податливий правді, покорі та вірі, він цього разу утримався й не виступив за своїм звичаєм із грубими запереченнями. Джаспер стояв на колінах напроти Мейбл і, закривши обличчя руками, повторював за нею слова з такою серйозністю, ніби хотів їй допомогти, хоча важко було сказати, що він ловив більше — слова молитви чи такий солодкий його серцю голос дівчини.
Вплив на Слідопита був разючий і видимий. Видимий тому, що розвідник стояв, випроставшись (теж напроти Мейбл), і все, що діялося в його.душі, можна було прочитати й на його обличчі. Він спирався на свою рушницю, а його жилаві пальці раз по раз з такою силою стискали цівку, що, здавалося, вгрузали в неї.
