Страх - Цвейг Стефан

Відтоді, як її покарано, їй стало легше, навіть якщо це і здається жорстоким. Нещасною вона була вчора, коли бідного коника було зламано і він лежав у пічці, а всі домашні цілий день збивалися з ніг у пошуках іграшки. Весь цей час вона потерпала від страху, що її обов'язково викриють. Страх гірший за покарання, бо покарання – це щось конкретне і його завжди легше витримати, ніж страшну непевність і жахливу безкінечність напруження. Щойно вона дізналася, як саме її буде покарано, їй стало легше. Плач не повинен тебе лякати – це просто вихід назовні того, що накопичилося в неї у душі. А те, що всередині, болить більше, ніж те, що зовні. Якби вона була трохи старшою або якби можна було зазирнути в її душу, то без жодного сумніву вдалося б виявити, що, незважаючи на покарання і сльози, вона навіть тішиться і почуває себе значно щасливішою, ніж учора, коли була нібито безтурботною і їй ніщо не загрожувало.

Ірене уважно подивилася на нього. Їй здавалося, що кожне його слово націлене проти неї. Але він, здається, взагалі не звертав на неї уваги і продовжував, не зауваживши її погляду:

– Це справді так, можеш мені повірити. Я знаю це із суду й зі слідства. Засуджені найбільше страждають від приховувань, від загрози викриття, від страшної необхідності захищати свою брехню перед тисячами підступних нападів слідчого. Це просто жахливо – спостерігати за процесом, коли слідчий уже тримає все в руках: провину, доказ, можливо, що і сам вирок, – тільки зізнання все ще немає, зізнання сидить у підозрюваному, і його ніяк не вдається видобути, як не тисни й не смикай. Дуже важко спостерігати за тим, як підозрюваний вигинається і викручується, а його "так" доводиться витягати, ніби гак із живого м'яса, яке чинить опір. Часом це зізнання сидить уже зовсім високо в горлі, а знизу його підштовхує невмолима сила, і людина майже захлинається довгоочікуваним словом, але тут втручається якесь грубе насильство, незбагненне відчуття спротиву й страху, і слово знову проковтується. Тоді боротьба починається з початку. Слідчі у таких випадках часто страждають більше за жертв. І при цьому підозрюваний завжди ставиться до слідчого як до ворога, хоча насправді той йому лише допомагає. А я як адвокат взагалі-то мав би застерігати своїх клієнтів від зізнань, мав би радити їм краще продумувати свої брехливі свідчення, вигадувати щось якомога переконливіше, але мені часто дуже важко це дається, бо вони страждають значно більше, коли не зізнаються, ніж коли визнають свою провину і відбудуть належне покарання. Відверто кажучи, я досі не розумію, як можна скоїти щось, усвідомлюючи всі небезпечні наслідки, а потім не мати сміливості зізнатися в цьому. Такий дріб'язковий страх перед словом видається мені гіршим за будь-який злочин.

– Ти думаєш… що це завжди страх… тільки страх стримує людей? Чи не може це… чи не може це бути, наприклад, сором… сором виговоритися… оголитися перед усіма?

Він здивовано подивився на неї. Раніше вона рідко відповідала на його монологи. Але слово сподобалося йому.

– Ти кажеш сором… хоча це… це теж різновид страху… але кращий… страх не перед покаранням, а… я розумію, що ти маєш на увазі…

Він устав зі свого місця, несподівано пожвавлений, і почав ходити туди-сюди по кімнаті. Здається, ця думка наштовхнула його на роздуми, він збагнув якусь важливу річ і тепер не міг заспокоїтися. Раптом він зупинився.

– Мушу погодитися… сором перед людьми, перед чужими… перед плебсом, який любить вигризати з газет клапті чужих доль і з'їдати на сніданок, як канапку… Але хоча би найближчим людям можна було б звіритися… Пригадуєш, я минулого року захищав одного палія… він чомусь довіряв мені більше, ніж іншим… і розповів про себе усе, невеличкі історії зі свого дитинства… навіть якісь інтимні дрібниці… Бачиш, він тоді таки скоїв цей злочин і його засудили… але навіть мені він не зізнався… це і був той самий страх, що я зраджу його… це не був сором, бо ж він довіряв мені… здається, я був єдиним, до кого він у своєму житті відчув щось на зразок дружби… отже, це не сором перед чужим… що ж це було тоді, адже він міг довіритися мені?

– Можливо, – вона змушена була відвернутися, бо він так уважно дивився на неї, що її голос почав тремтіти, – можливо… людина найбільше соромиться… саме тих, хто до неї найближче.

Він раптом зупинився, ніби у нього всередині щось різко заболіло.

– Отже… ти маєш на увазі, – і раптом його голос змінився, став м'яким і глибоким, – ти вважаєш, що нашій Гелене… було б легше зізнатися у своїй провині комусь іншому… наприклад, гувернантці… що вона…

– Без найменшого сумніву… вона тільки тому і чинила такий сильний опір… бо це був саме ти… бо твоя думка дуже важлива для неї… бо… бо… тебе вона любить найбільше…

Він знову зупинився.

– Ти… здається, ти маєш рацію… усе справді так і є, як ти кажеш… це дивно… саме про це я ніколи не думав… а це ж так просто… Можливо, я був занадто суворим, ти ж мене знаєш… я не хотів. Але я зараз скажу їм… ясна річ, вона піде завтра на свято… я просто хотів покарати її впертість, її непокору і те… те, що вона мені не довіряла… Але ти маєш рацію, я не хочу, щоб ти думала, ніби я не вмію пробачати… не хочу… хто завгодно може так думати, але не ти, Ірене…

Він подивився на неї, і вона відчула, як червоніє під цим поглядом. Він сказав саме так умисно чи випадково – і чи буває така оманлива, небезпечна випадковість? Вона так і не змогла наважитися заговорити, і це було жахливо.

– Вирок винесено, – на нього напала якась дивна веселість. – Гелене вільна, і я іду особисто це їй оголосити. Тепер ти мною задоволена? Чи є у тебе ще якісь бажання?… Ти… бачиш сама… я сьогодні у великодушному настрої… мабуть, через те, що вдалося вчасно уникнути несправедливості. Це завжди приносить полегшення… Ірене… чуєш?… Завжди!..

Їй здалося, вона розуміє, що значить цей натяк. Вона підійшла ближче до нього і відчула, як слово проривається з неї назовні, він також зробив крок уперед, ніби хотів чимшвидше прийняти з її рук те, що так гнітило її. І тут вона побачила його погляд, і у ньому невситиме бажання почути зізнання, почути щось про неї – її таємницю. У погляді чоловіка жевріла нетерплячка, і від цього все у ній раптом зламалося. Її рука втомлено опустилася, і вона відвернулася. Усе марно, подумала вона, їй ніколи не вдасться наважитися вимовити це слово, яке звільнило б її, слово, яке пекло зсередини і позбавляло спокою. Попередження прозвучало як грім, але вона вже знала, що не зможе нікуди втекти. І найпотаємніше її бажання тепер було саме те, чого вона досі найбільше боялася: викриття.

Її бажання, здається, мало шанси здійснитися значно раніше, ніж вона цього очікувала. Боротьба тривала уже чотирнадцять днів, й Ірене відчувала, що сили її вичерпано. Ось уже чотири дні жінка не давалася чути. Але страх уже так глибоко проникнув у її тіло, так влився у її кров, що вона здригалася від кожного дзвінка у двері і бігла поперед усіх, щоб не пропустити нову звістку від шантажистки. У цьому бажанні було щось неспокійне, майже тужливе, бо кожна сума, яку вона віддавала, купувала їй один вечір спокою, кілька годин, проведених із дітьми, прогулянку. На один вечір, на один день вона могла зітхнути з полегкістю, вийти на вулицю, зустрітися з друзями. Але сон був мудрішим, він не давав обдурити себе дрібними обнадіюваннями і був свідомий близької небезпеки, тож уночі все у неї всередині наповнювалося страхом.

І ось вона знову поспіхом вибігла на дзвінок у двері, щоб самій їх відчинити, хоча й усвідомлювала, що така поспішність і намагання випередити покоївку викличе підозру і може нашкодити їй. Але ці тверезі розмірковування не могли стримати її, і кожен телефонний дзвінок, кожен крок позаду неї на вулиці, кожен дзвінок у двері примушували її тіло різко зриватися з місця, ніби від удару нагайкою. І ось знову вона біжить зі своєї кімнати, відчиняє і спершу здивовано роздивляється незнайому жінку за дверима, а потім злякано відступає на крок, упізнавши у новому одязі та елегантному капелюсі ненависне обличчя шантажистки.

– О, це ви, пані Ваґнер, дуже приємно. Я мушу з вами поговорити.

І, не чекаючи на відповідь переляканої господині, яка тремтячою рукою сперлася на клямку, вона зайшла досередини, поклала вбік парасолю, яскраво-червону парасолю від сонця, мабуть, куплену на гроші своєї жертви. Вона рухалася з жахливою певністю, ніби у власному помешканні, і, задоволена собою, спокійна, розглядала солідно обставлену квартиру. Хоча ніхто її не запрошував, вона пройшла далі, до напіввідчинених дверей вітальні.

– Сюди, правда ж? – запитала відвідувачка зі стримуваною зверхністю, а коли Ірене, яка все ще не могла здобутися на слово, хотіла заперечити, заспокійливо додала: – Не бійтеся, я ненадовго.

Ірене пішла за нею без заперечень. Думка про те, що шантажистка перебуває у неї вдома, про це нечуване зухвальство, яке перевершувало найсміливіші побоювання, паралізувала її, здавалося, що все це страшний сон.

– Гарно тут у вас, дуже гарно, – захоплювалася жінка, розташовуючись зручніше, вона явно почувалася комфортно. – Як зручно сидіти, а скільки картин. Подивишся на все це, і повертатися не хочеться у свої злидні, а так живеш і не підозрюєш, як воно гарно буває. Дуже добре тут у вас, пані Ваґнер, дуже добре.

Аж тепер, коли ця шахрайка зручно розсілася у її вітальні, Ірене нарешті вибухнула люттю:

– Що вам потрібно, ви, шантажистка! Ви переслідуєте мене навіть у власному домі. Але я не дам замучити себе до смерті. Я!..

– Не кричіть так, – перебила її жінка ображеним голосом. – Двері відчинені, і слуги можуть вас почути. Мені все одно. Боже мій. Я нічого не приховую. Так бідувати, як я, чи сидіти в тюрмі – різниця невелика. Але вам, пані Ваґнер, Вам обережність не зашкодить. Я би на вашому місці перед тим, як впадати в істерику, зачинила б двері. Але мушу вас попередити, що криками мене не здивуєш.

Сили Ірене, на коротку мить зібрані гнівом, знову покинули її, і вона відчула, що переможена незворушністю своєї суперниці. Неначе дитина, яка чекає наказу, стояла вона перед жінкою, відчуваючи власне приниження і тривогу.

– Отже, пані Ваґнер, я не буду довго вас затримувати світськими бесідами.