Страх - Цвейг Стефан

Як я вже казала, справи у мене не дуже добрі. І ви знаєте, що мені потрібні гроші – повіддавати старі борги, проценти, ну і все інше. Самі знаєте, копійка ніколи не зайва. Тож я і прийшла, щоб ви мені трохи допомогли. Ну, скажімо, десь так чотириста крон.

– Я не можу, – відповіла Ірене, злякана такою великою сумою, вона і справді не мала стільки готівки. – Я просто не маю. Цього місяця я уже дала вам триста крон. Звідки я можу взяти більше?

– Ну якось воно буде, тільки добре подумайте. Така багачка, як ви, може дістати яку завгодно суму. Аби тільки бажаннячко. Щось придумаєте, пані Ваґнер, нема ради.

– Але у мене справді немає. Інакше я би відразу ж вам дала. Тільки не так багато. Я могла б дати вам менше… наприклад, сто крон.

– Мені треба чотириста – я, здається, ясно сказала, – ніби ображена такою пропозицією кинула жінка.

– Але я не маю стільки! – без надії в голосі закричала пані Ірене. А сама при цьому з жахом думала, що з хвилини на хвилину має повернутися чоловік. – Присягаюся вам, я не маю…

– То знайдіть…

– Не можу.

Жінка подивилася на неї зверху вниз, ніби оцінюючи.

– Ну… наприклад, цей перстень… можна його закласти, і тоді вистачить. Я не дуже розуміюся на прикрасах… такого у мене ніколи не було… але, думаю, чотириста крон за нього легко дадуть…

– Перстень! – вигукнула Ірене.

Це був дуже дорогий перстень із коштовним каменем, подарований їй чоловіком на заручини, єдина прикраса, яку вона ніколи не знімала.

– Ну, а що такого? Я пришлю вам папірець – закладну, зможете собі викупити, коли захочете. Я ж не кажу продавати. Завжди зможете забрати собі назад. Мені особисто він взагалі не потрібен. Нам, біднякам, такі багаті цяцьки ні до чого.

– Чому ви мене переслідуєте? Навіщо мучите? Я не можу… не можу. Ви маєте зрозуміти… Ви ж бачите: я зробила все, що могла. А тепер ви маєте мене зрозуміти. Майте ж трохи жалю!

– До мене ніхто не мав жалю. Кинули вмирати з голоду. То чому я маю співчувати такій багатій жінці?

Ірене хотіла відповісти щось різке, але раптом почула, як відчиняються двері, і її серце завмерло від жаху. Напевно, це чоловік повернувся з роботи. Не роздумуючи, вона зняла з пальця перстень, запхнула в руку відвідувачці і швидко її випровадила.

– Не бійтеся, я вже йду геть, – заспокоїла її жінка, побачивши переляк на обличчі своєї співрозмовниці і її напружене вслухування у чоловічі кроки в коридорі. Вона відчинила двері, привіталася з чоловіком Ірене, який на мить зупинив на ній погляд, але не надто зацікавився, і зникла.

– Якась жінка приходила, розпитувала, – Ірене зібрала останні сили для цього пояснення і зачинила двері. Найстрашніше було позаду. Її чоловік нічого не відповів і спокійно зайшов до вітальні, де уже було накрито стіл до обіду.

Ірене здавалося, що її палець попечено на тому місці, де досі був перстень і захищав шкіру своїм холодним металом. Здавалося, що тепер усі відразу ж звертали увагу на це оголене і пекуче місце. Під час обіду вона весь час ховала долоню, але чим більше вона старалася робити це непомітно, тим більше дошкуляло їй дивне відчуття, що чоловік потай уважно стежить за кожним її рухом. Вона старалася відволікти його увагу від пальця, зацікавлено розпитувала про різні дрібниці і з усіх сил робила спроби підтримувати жваву бесіду. Невпинно заговорювала то з ним, то з дітьми, то з гувернанткою, а щоразу, коли розмова завмирала, вигадувала все нові питання і старалася пожвавити бесіду. Але голос знай підводив її і зривався, бракувало дихання. Вона старанно імітувала хороший настрій і намагалася викликати його і в решти, жартувала з дітьми, намагалася спровокувати їх, зіштовхнути одне з одним, але вони не піддавалися, не сміялися і не сварилися. Ірене розуміла, що у її веселощах надто багато штучності, і це насторожувало всіх. Чим більше вона старалася бути природною, тим гірше це в неї виходило. Урешті вона втомилася і замовкла.

Усі теж мовчали, було чути лише тихеньке постукування ножів та виделок об тарілки, а у неї всередині ледь чутно перешіптувалися між собою гнітючі голоси страху. І раптом чоловік запитав:

– А де твій перстень?

Вона здригнулася. Усередині неї хтось дуже голосно промовив: "От і все. Кінець!" Але інстинкт примушував її продовжувати захищатися. І ось вона знову зібрала докупи усі свої сили і подумки вмовляла сама себе: тільки ще одне-єдине слово, одне речення, одна брехня, остання брехня.

– Я… віддала його почистити.

Ця брехня додала їй трохи сили, і вона рішуче додала:

– Післязавтра заберу.

Післязавтра. Ось вона і зв'язала себе, брехня вилізе, і її буде викрито, якщо не вдасться нічого вигадати. Вона сама собі призначила дату, і її страх був тепер переможений новим відчуттям – своєрідним щастям від того, що її доля вирішиться уже так скоро. Післязавтра: тепер вона вже знала, скільки часу в неї залишилося, і ця певність додала їй якогось дивного спокою, цей спокій був навіть сильнішим за страх. Усередині неї щось виростало – бажання жити, рішучість померти.

Нарешті вирішальний момент наблизився, і від цього її думки та почуття несподівано прояснилися. Нервовість і роздратування зникли, а натомість з'явилася здатність мислити чітко й логічно. Вона перестала боятися і в стані абсолютного спокою раптом побачила все своє життя у новому світлі, чітко відокремила речі важливі від другорядних. Переглядаючи минуле, зрозуміла, що життя все ще багато важить для неї, якщо їй дозволено буде зберегти його і піднятися у своєму існуванні на вищий щабель, відчувати який навчили її ці дні страху. Якщо вдасться почати все спочатку, чисто й спокійно, без брехні, вона готова жити по-новому. Але доля розлученої жінки, зрадниці, із поплямленою скандалом репутацією, – для цього вона була занадто втомлена, як не мала більше сили і на продовження цієї виснажливої гри купування собі тимчасового спокою. Боротися далі неможливо, це вона усвідомлювала, кінець настане зовсім скоро, небезпека загрожує їй з усіх боків – від чоловіка, від дітей, від усього, що її оточує, від неї самої. Ворог підстерігає її на кожному кроці, і втекти від нього нікуди. А шлях до зізнання, єдиного, що могло б її врятувати, для неї закритий навіки – у цьому немає сумніву. Залишається відкритою одна-єдина дорога, але звідти не буває повернення.

А життя продовжувалося, і світ довкола був чудовим. Тоді був один із тих звичайних весняних днів, які чудом вириваються часом із тьмавого лона зими, день під неозорим блакитним небом, відкритим і свіжим, схожим на запаморочення від першого глибокого вдиху після затхлості зимових годин.

Діти прибігли з вулиці у світлому одязі, який вони цього року вдягнули вперше, і вона змусила себе стриматися і не заплакати, побачивши їхню бурхливу радість. А коли затих дзвінкий дитячий сміх, від якого в неї аж заболіло у вухах, Ірене взялася залагоджувати свої справи і виконувати прийняті рішення. Насамперед потрібно було зробити спробу повернути перстень, бо як би не склалася тепер її подальша доля, на минуле не має падати жодна підозра, ніхто не має права володіти речовим доказом її провини. Нікому, і насамперед дітям, ніколи не можна довідатися про страшну таємницю, яку вона так старанно від них приховувала. Усе це виглядатиме як випадковість, в якій ніхто не винен.

Спершу вона віднесла до ломбарду свою фамільну коштовність, яку майже ніколи не носила, щоб отримати гроші для викупу персня. Тримаючи у кишені необхідну суму, почулася певніше і вийшла на вулицю, сподіваючись на те, чого ще вчора найбільше боялася, – зустріти ненависну жінку. Повітря було м'яким і теплим, сонячне світло опускалося на дахи будинків. Вітер швидко ганяв білі хмари по небу, і щось від цього поривчастого руху, мабуть, передалося і людям, бо вони пересувалися легше і швидше, ніж досі, коли дні були по-зимовому похмурими. Ірене здалося, що вона також відчуває у собі цю зміну настрою. Думка про смерть, яку вона зловила вчора на льоту і вже більше не випускала із тремтячих рук, раптом видалася їй якоюсь химерою, не вірилося, що таке могло спасти їй на думку. Хіба можливо, щоб слова якоїсь дурепи знищили усе це – будинки з блискучими фасадами, машини на дорогах, усміхнених людей і неповторне відчування того, як рухається кров у жилах? Хіба може одне-єдине слово згасити це безкінечне полум'я, яке раптом спалахнуло в її бідному серці та примусило по-іншому подивитися на довколишній світ?

Вона йшла далі, але її очі вже не були злякано опущені додолу, а навпаки, уважно, зосереджено і сміливо дивилися перед собою і шукали у натовпі знайоме обличчя. Жертва полювала тепер на свого мисливця, ніби поранений і переслідуваний звір, який раптом усвідомлює, що втеча вже неможлива, і з рішучістю безнадії раптом повертається до свого переслідувача, готовий до двобою. Так і вона хотіла б тепер опинитися віч-на-віч із тою жінкою і провести двобій, зібравши останні сили, які завжди дарує жертві інстинкт самозбереження, дарує як останню надію. Ірене спеціально блукала неподалік свого будинку, там, де шантажистка завжди вистежувала її, а одного разу навіть перебігла дорогу, побачивши на протилежному боці вулиці жінку, яка здалеку здавалася схожою на ту, кого вона шукала. Повернення назад персня вже давно перестало бути її основною метою, адже це все одно означало не визволення, а тільки відкладання на потім, вона прагнула цієї зустрічі як доленосної, такої, що принесе рішення вищої сили про життя і смерть. Перед тим, як вона прийме таке рішення, перстень має бути знову в неї на пальці. Але жінка пропала. Вона зникла у велетенському казані великого міста, ніби щур у норі. Розчарована, але ще не зневірена, пані Ірене повернулася додому, а після обіду продовжила пошуки. Вона знову пройшлася вулицями, але нікого не зустріла, і тут у неї всередині знову почав наростати той самий страх. Тепер її непокоїла вже не жінка і не перстень, а таємничість цих зустрічей, яку неможливо було збагнути простою логікою. Ніби завдяки чарам ця особа довідалася її ім'я та адресу, знала розпорядок її дня і завжди з'являлася у найбільш небезпечні та невідповідні моменти, щоб, миттю отримавши своє, відразу ж зникнути. Десь вона ховається у цьому велетенському натовпі, наближається, коли захоче, але недосяжна, як тільки виникає потреба знайти її, і ця безтілесність погрози, незбагненна близькість шантажистки, яка міцно вчепилася за її життя, але сама залишається невловимою, – усе це викликало у безсилої Ірене все сильніший і все більш містичний страх.