Страх - Цвейг Стефан
Згідно з її далекими від реальності уявленнями, злочинець завжди становив загрозу для комфорту заможних людей, і його треба було за будь-яку ціну знищити. Тільки тепер вона відчула, наскільки жалюгідними були її аргументи і наскільки гуманними і справедливими думки чоловіка. Але чи зрозуміє він і її, те, що вона захопилася не іншим чоловіком, а самою пригодою? І що він також був трохи винен у цьому, бо був занадто добрим до неї і зробив її життя занадто зручним, занадто сонним? Чи буде він таким же справедливим на місці судді у власному домі?
Але натішитися заколисливими надіями їй не дали. Уже наступного дня знову прийшов лист, який подіяв на неї, ніби удар нагайкою, і сколихнув приспані страхи. Цього разу вимагали двісті крон, і вона заплатила без слова заперечення. Їй було гидко від цього невпинного зростання ціни її спокою, вона відчувала, що вже незабаром їй забракне грошей, бо, хоча сім'я жила в достатку, вона не змогла б непомітно викроювати з бюджету надто великих сум. І що тоді? Вона знала: завтра буде треба вже чотириста крон, потім тисячу – усе більше й більше: чим більше вона дає, тим більше вимагатимуть, а потім, коли вичерпаються її можливості, надійде анонімний лист, і це буде кінець. Вона купувала лише час, недовгий перепочинок, два або три дні, може, тиждень – але як безглуздо спливе цей час, мине у муках і напруженні… Вона спала неспокійно, їй снилися кошмарні сни, ще страшніші, ніж її почуття вдень, їй бракувало повітря, руху, спокою, заняття. Не хотілося ні читати, ні робити щось інше, страх безцільно ганяв її з кутка в куток. Вона почувалася хворою. Часом змушена була раптово сісти через сильне серцебиття, що наповнювало тіло важким неспокоєм і тягучим соком майже болючої втоми, – ця втома виснажувала, але не давала заснути. Страх виїдав ізсередини, заповнюючи порожнечею усе її існування, отруював тіло, і потай вона вже майже мріяла про те, щоб ця хвороба нарешті вийшла назовні, щоб її біль став видимим для всіх, звичайним клінічним захворюванням, до якого люди могли б відчувати співчуття і жаль. У ці години прихованих мук вона заздрила хворим. Як добре було б лежати у санаторії, у білому ліжку поміж білих стін, в оточенні уважних співчутливих поглядів відвідувачів, серед квітів – усі були б із нею добрими й уважними, а за хмаркою страждання десь далеко вже світилося б велике й тепле сонце одужання. Коли комусь болить, він принаймні може голосно кричати, а їй натомість доводиться грати трагікомедію веселощів і здоров'я, але при цьому щодня і щогодини опинятися в жахливих ситуаціях. У стані страшенного напруження нервів їй доводилося сміятися і вдавати веселість, і ніхто не здогадувався, яких неймовірних зусиль вартує їй ця удавана життєрадісність, який героїзм доводиться марнотратно демонструвати у цих щоденних безглуздих самокатуваннях.
Тільки одна людина в її оточенні, так принаймні їй здавалося, відчувала, які жахливі речі діються з нею, і то лише тому, що ця людина уважно стежила за нею. Ірене відчувала, і це примушувало її бути ще обережнішою, що ця людина безперервно думала про неї, як і сама Ірене думала про цю людину. Вони ходили колами одне попри одне день і ніч, кожне намагалося вивідати таємниці іншого, а свої приховати. Її чоловік також змінився останнім часом. Загрозлива суворість перших інквізиторських днів змінилася у його поведінці на своєрідну доброту і стурбованість, які мимоволі нагадали їй часи, коли вони були ще тільки заручені. Він поводився з нею, ніби з хворою, із дбайливістю, яка примушувала її розгубитися, бо вона чулася присоромленою за таку незаслужену любов. Але з іншого боку ця дбайливість лякала її, бо могла значити спробу приспати її пильність, для того щоб у несподіваний момент вирвати з її рук таємницю. Від тієї ночі, коли він підслуховував її, і дня, коли побачив у неї в руках листа, його недовіра переросла у співчуття – він намагався здобути її довіру ніжністю, яка часом заспокоювала її й настроювала розповісти про все, хоча за мить у ній знову прокидалася недовіра. Що це було з його боку – підлещування, спеціальний прийом слідчого щодо підозрюваного, пастка довіри, яка витягне з неї зізнання, а потім раптом зачиниться, і вона залишиться цілком безборонною і змушена буде здатися на його милість? Можливо, він також відчуває нестерпність цього щоденного підслуховування і вистежування, а його симпатія до неї настільки сильна, що він потай страждає разом із дружиною, бо бачить її муки, які з дня на день стають усе помітнішими? Із незвичною тривогою вона спостерігала за тим, як часто він близький до того, щоб урятувати, визволити її, як у нього з вуст уже майже злітає те єдине необхідне слово, від якого все залежить, які спокусливо сприятливі умови створює він їй для зізнання, вона розуміла його наміри і була вдячна за таку гуманність. Але разом з тим вона усвідомлювала, що в ній усе частіше прокидається не тільки прихильність до нього, а й сором перед ним, і від цього ще важче було наважитися на розмову, ніж тоді, коли він не довіряв їй.
Одного разу протягом цих днів, коли вони залишилися вдвох, він заговорив із нею цілком відверто. Ірене повернулася додому і почула з коридору якусь сварку – різкий та енергійний голос чоловіка і невдоволене бурчання гувернантки, а поміж тим плач і схлипування. Її охопив жах. Коли вона чула вдома крики або шум, то здригалася. Тепер її лякало все незвичне та несподіване, вона жила у безперервному очікуванні чогось страшного, раз у раз лякалася, що лист уже надійшов і її таємницю викрито. Щоразу, повертаючись додому, відчиняла двері і насамперед уважно роздивлялася обличчя всіх домашніх, намагалася вичитати на них, що відбувалося, поки її не було, побоюючись, що катастрофа вже почалась, поки її не було. Цього разу йшлося лише про дитячу сварку, невеличке імпровізоване засідання суду, як вона незабаром із полегшенням довідалася. Діти посварилися через іграшку, кольорового коника, якого кілька днів тому подарувала старшому хлопчикові одна з тіток, і тепер молодша дівчинка, якій дістався менш коштовний подарунок, заздрила братові і також хотіла бавитися конем. Але її спроби відборонити свої права не мали успіху, вона добивалася свого настільки наполегливо і жадібно, що брат взагалі заборонив їй торкатися іграшки. На це сестра спершу відреагувала гучним вибухом люті, а потім ображеним, демонстративним, затятим мовчанням. Та наступного ранку коник раптом безслідно зник, і спроби відшукати його довгий час були марними, аж поки рештки іграшки не були знайдені у пічці, – розламані дерев'яні деталі, відірване кольорове хутро, випатрана середина. Підозра впала, ясна річ, на молодшу дівчинку, і хлопчик зі сльозами побіг до батька, щоб оскаржити сестру і вимагати її покарання. Так і почався допит.
Ірене стало заздрісно. Чому діти зі своїми проблемами завжди звертаються до батька і ніколи до неї? Вони й раніше завжди довіряли всі свої сварки та скарги її чоловіку, але досі це влаштовувало її, вона відчувала полегкість, коли її звільняли від дрібних турбот, але тепер раптом захотілося брати участь у всьому цьому, відчувати любов і довіру власних дітей.
Невеличке засідання суду незабаром винесло вирок. Дівчинка спершу відмовлялася від своєї провини, хоча її очі були злякано опущеними, а голос зрадливо тремтів. Гувернантка свідчила проти неї, бо чула, як у гніві дитина погрожувала викинути коника з вікна, що мала марно намагалася заперечити, а потім голосно і невтішно розридалася. Ірене подивилася на чоловіка. Їй здалося, що він уже відчуває себе суддею над її власною долею, а не над дитиною, бо можливо, що вже завтра і вона стоятиме ось так перед ним і її голос теж зриватиметься та тремтітиме. Поки донька намагалася брехати й виправдуватися, батько дивився на неї суворо, хоча ні разу по-справжньому не розлютився, а далі слово за словом потихеньку ламав її опір. А коли вона від заперечування й брехні перейшла до затятого мовчання, він заговорив до неї доброзичливо і ласкаво, сказав, що розуміє її бажання вчинити саме так і до певної міри здатен пробачити навіть настільки огидний вчинок, зроблений у пориві першого гніву, бо ж вона просто не подумала, як боляче буде від цього її братові. Він так лагідно і впевнено переконував дитину, що її поведінка була чимось цілком збагненним, хоча і дуже негарним, аж дівчинка врешті вибухнула плачем. І вже незабаром, вся у сльозах, зізналася в скоєному.
Ірене кинулася до неї і намагалася обійняти, заспокоїти плач, але дитина розлючено відштовхнула матір. Чоловік також засудив це невчасне співчуття, бо він хотів, аби вчинок не пройшов цілком безкарно, і вирішив присудити нібито дрібне, але дуже відчутне покарання, заборонивши доньці наступного дня іти на дитяче свято, куди діти збиралися уже кілька тижнів і дуже тішилися майбутній події. Мала вислухала свій вирок у сльозах, її брат гучно тріумфував, але ця передчасна і сповнена ненависті радість моментально принесла покарання і йому – за свою зловтіху він також отримав заборону іти на святкування. Сумні, але згуртовані спільністю свого покарання, діти пішли геть, а Ірене залишилася наодинці з чоловіком.
Вона відчула, що нарешті настав момент, коли замість того, щоб ховатися за маскою розмови про дитячу провину й зізнання, вона могла б розповісти про себе, принаймні у завуальованій формі, і попросити про співчуття. Від цього їй стало трохи легше. І вона поставила собі, що вирішальним знаком для неї стане його реакція на її спробу вступитися за дітей. Якщо він відреагує позитивно, вона наважиться сказати йому і про себе.
– Скажи, будь ласка, Фріце, – почала вона, – ти справді збираєшся не пустити дітей завтра на свято? Вони будуть дуже нещасні, особливо мала. Те, що вона зробила, не було аж таким страшним. Чому ти хочеш так суворо її покарати? Тобі її зовсім не шкода?
Він подивився на неї і вмостився зручніше. Здається, йому хотілося довше поговорити на цю тему. У неї було приємне і водночас трохи моторошне передчуття, що ось зараз він обов'язково заперечить їй. Вона витримала до кінця паузу, яку він зробив особливо довгою – спеціально чи тому, що напружено розмірковував над сказаним нею.
– Ти питаєш, чи мені не шкода? Я тобі скажу: сьогодні не шкода.
