Севільський цирульник, або марна обережність - Бомарше П'єр-Огюстен

З доном Базилем. Я провів його, бо так було треба. Вам би більше сподобалося, якби це був пан Фігаро?

Розіна. Це мені байдуже, запевняю вас.

Бартоло. Яб хотів довідатися, що цей цирульник мав так спішно вам сказати?

Розіна. Ви питаєте серйозно? Він мені повідомив про стан Марселіни, що, за його словами, нездужає.

Бартоло. Вам повідомив! Б'юся об заклад, що йому доручили передати вам листа.

Р о з і н а. А від кого, скажіть, будь ласка?

Бартоло. О, від кого! Від того, кого жінка ніколи не назве. Чи я можу знати? Можливо, відповідь на записку, яку ви кинули з вікна.

Розіна (вбік). Про одне таки здогадався. (Голосно.) Ви варті, щоб це була правда.

Бартоло (дивиться на Розінині руки). Це так і є. Ви писали.

Розіна (збентежено). Було б досить смішно, якби ви хотіли мене переконати в цьому.

Бартоло (бере її праву руку). Я? Зовсім ні. Але на вашому пальці чорнило! А, хитра сеньйора!

Розіна (вбік). Проклятий чоловік!

Бартоло (тримаючи її руку). Жінка думає, що вона в безпеці, якщо вона сама-одна.

Розіна. А, безперечно... Добрий доказ!.. Залиште, пане, ви мені зламаєте руку. Поправляючи свічку, я собі обпекла її, а мені завжди казали, що треба зараз же змочити чорнилом, — я так і зробила.

Бартоло. Так ви й зробили? Побачимо, чи другий свідок підтвердить свідчення першого. Оця пачка паперу, — я певний, що тут було шість аркушів; я їх рахую щоранку.

Розіна (вбік). О, дурень!.. Бартоло (рахує). Три, чотири, п'ять... Розіна. Шостий...

Бартоло. Я добре бачу, що шостого немає.

Розіна (опускає очі). Шостий... я загорнула в нього цукерки, що надіслала маленькій донечці Фігаро.

Бартоло. Маленькій донечці Фігаро? А перо, що було зовсім нове, чому воно почорніло? Чи ви ним написали адресу маленької донечки Фігаро?

Розіна (вбік). Він здогадується інстинктивно. (Голосно.) Я навела ним квітку на камзолі, що вишиваю для вас.

Бартоло. Як це правдиво! Щоб вам вірили, дитино, не треба червоніти, приховуючи правду, але цього ви ще не вмієте.

Розіна. Ах, хто не почервоніє, коли з найневинніших речей роблять такі злісні висновки!

Бартоло. Авжеж, я не правий. Опекти пальця, змочити його чорнилом, робити пакунки на цукерки для маленької донечки Фігаро і малювати квітку на моєму камзолі. Що може бути невинніше? Проте скільки зібрано докупи брехні, щоб приховати один факт!.. "Я сама-одна, ніхто мене не бачить, тому потім я можу брехати, скільки хочу". Але кінчик пальця — чорний, перо брудне, паперу бракує! Важко все передбачити. Будьте певні, сеньйоро, що відтепер, коли я йтиму до міста, залишатиму вас за подвійними запорами.

СЦЕНА XII Граф, Бартоло, Розіна.

Г р а ф (у кавалерійській формі, удаючи, ніби він напідпитку, співає "Розбудимо її" і прямує до Розіни).

Бартоло. Чого треба цьому чоловікові? Солдате! Ідіть до себе, сеньйоро.

Граф (співає). Розбудимо її. (Наближається до Розіни.) Хто з вас двох, пані, є лікар Балордо? (До Розіни тихо.) Я — Ліндор.

Бартоло. Бартоло!

Розіна (вбік). Він говорить про Ліндора.

Граф. Балордо, Баркало, що мені за діло до цього! Мені треба тільки знати, яка з вас двох... (Показуючи Розіні папір.) Візьміть цього листа.

Бартоло. Яка! Ви добре бачите, що це я. Яка! Ідіть до себе, Розіно, цей чоловік, здається, напідпитку.

Розіна. Саме тому, пане, я хочу залишитися, адже ви самі-од ні... Жінка, часом, може...

Бартоло. Ідіть, ідіть, я не боюся.

СЦЕНА XIII Граф, Бартоло.

Граф. О, я вас одразу впізнав за вашими прикметами.

Бартоло (до графа, який ховає листа). Але що це ви ховаєте в кишені?

Граф. Тому я й ховаю, щоб ви не знали, що це таке.

Бартоло. Мої прикмети? Цим людям завжди здається, ніби вони розмовляють із солдатами!

Гр аф. Чи ви думаєте, що так важко описати ваші прикмети?

Трясогузий, рудуватий, Хирий, лисий і горбатий. Лютий, хижий, як шуляк, Кривоплечий, кривобокий, Кривозубий, зизоокий, Клишоногий, наче рак: Ніс закручений, мов гак. Віспуватий, безволосий, Рябуватий, безголосий, І пройдисвіт, і крутій, — Справжній лікар-чародій.

Бартоло. Що це таке? Ви прийшли мене ображати? Зараз же йдіть геть!

Граф. Іти геть! А, фе, як погано звучить! Чи вмієте ви читати, лікаре Барбало?

Бартоло. Що за безглузде запитання!

Граф. О, хай це вас не бентежить. Я майже такий самий лікар, як і ви.

Бартоло. Тобто?

Граф. Хіба ж я не кінський лікар у полку? Ось чому мені дали квартиру в товариша.

Бартоло. Насмілитись порівнювати коновала... Граф.

Нам не збагнути ваших штук, Бо не дійшли ми всіх наук, Що знав їх Гіппократ великий. Як трапить хворий вам до рук, То, скуштувавши ваших ліків, Ураз позбудеться він мук: Хворобі й хворому — каюк.

Хіба те, що я кажу, не чемно?

Бартоло. Від вас можна сподіватися, неуку ви такий, так ганьбити найперше, найбільше й найкорисніше мистецтво!

Граф. Авжеж, корисне для тих, хто лікує.

Бартоло. Мистецтво, що робить честь сонцю, дозволяючи йому освітлювати свої успіхи.

Граф. І що його прогріхи земля квапиться заховати.

Бартоло. Видно відразу, неуку, що ви звикли говорити тільки з кіньми.

Граф. Говорити з кіньми? Ах, лікарю, для розумного лікаря... Хіба не відомо всім, що коновал лікує своїх хворих, не розмовляючи з ними, тоді як лікар, розмовляючи багато зі своїми...

Бартоло. Не виліковує їх, так?

Граф. Це сказали ви самі.

Бартоло. Що за чорт надіслав цього клятого п'яницю? Граф. Мені здається, що ви стріляєте в мене епіграмою!

Бартоло. Але, врешті-решт, чого ви хочете? Що вам треба?

Граф (удає, ніби дуже сердиться). Оце добре! Він же й сердиться! Чого я хочу? Хіба ви не бачите?

СЦЕНА XIV Розіна, граф, Бартоло.

Розіна (вбігає). Пане солдате, будь ласка, не хвилюйтеся! (До Бартоло.) Говоріть з ним лагідніше, пане: людина, що говорить нерозсудливо...

Граф. Ваша правда, він говорить нерозсудливо, але ми — цілком розумно. Я — ввічливий, а ви — прекрасні...

цього досить. Справа в тому, що в цьому будинку я визнаю тільки вас.

Розіна. Чим я можу вам послужити, пане солдате?

Граф. Дрібниця, дитинко. Але якщо в моїх словах буде щось неясне...

Р о з і н а. Я вже доберу розуму.

Граф (показує їй листа). Ось лист, візьміть його. Треба тільки... Я прошу, щоб ви дали мені сьогодні переночувати в себе.

Бартоло. Тільки це?

Граф. Не більше. Прочитайте цю любовну записку від нашого квартирмейстера.

Бартоло. Побачимо. (Граф ховає листа й дає йому інший папірець. Бартоло читає.) "Лікар Бартоло прийме, нагодує і дасть переночувати"...

Граф (натискуючи). Дасть переночувати.

Бартоло "...тільки на одну ніч солдатові кавалеристові, на ім'я Ліндор, прозваному Школяр"...

Розіна. Це він, це він.

Бартоло (жваво до Розіни). Що таке?

Граф. Ну, тепер, чи не маю я рації, лікарю Барбаро?

Бартоло. Здається, ця людина розважається з того, що калічить моє ім'я всіма способами. Ідіть до біса! Барбаро! Барбало! Скажіть вашому нахабному квартирмейстерові, що з часу моєї подорожі до Мадрида мене звільнено від обов'язку давати квартиру військовим.

Граф (вбік). О, небо! Яка прикра перешкода.

Бартоло. А, друже, це вам не подобається і трохи розчаровує вас? Але все-таки зараз же йдіть геть!

Граф (вбік). Я себе мало не видав. (Голосно.) Іти геть? Якщо вас звільнено від обов'язку давати квартиру військовим, вас певно не звільнено від обов'язку бути чемним? Іти геть! Покажіть мені відповідний документ. Хоч я не вмію читати, а все ж таки...

Бартоло. Це не довго. Він у мене тут, у бюро.

Граф (поки він іде, не сходячи, з місця). Моя прекрасна Розіно!

Розіна. Як, Ліндоре, це ви!

Граф. Візьміть же цього листа.

Розіна. Бережіться, він дивиться на нас.

Граф. Витягніть вашу хустку, я його кину. (Підходить.)

Бартоло. Тихше, тихше, пане солдате! Я не люблю, коли так зблизька дивляться на мою дружину. Граф. Вона — ваша дружина? Бартоло. А що таке?

Г р а ф. Я думав, що ви якийсь прадід їй; між нею й вами найменше три покоління.

Бартоло (читає папір). "На підставі певних і достовірних відомостей"...

Граф (вибиває з його рук папір, і він падає на підлогу). Хіба потрібна мені вся ця балаканина?

Бартоло. Знаєте, солдате, якщо я покличу слуг, вони зроблять з вами те, на що ви заслуговуєте.

Граф. Бійка? А, з охотою! Це мій фах (показує свій пістолет). Ось чим я покажу себе. Ви, певно, ніколи не бачили бійки, пані?

Розіна. І не хочу бачити.

Граф. Проте нема нічого веселішого за бійку: уявіть собі (штовхаючи лікаря) спочатку, що вороги — на одному боці яру, а друзі — на другому. (До Разіни, показуючи їй листа.) Витягніть хустку (плює на підлогу). Ось — яр, зрозуміло? (Розіна витягає хустку, граф кидає листа між собою і нею.)

Бартоло (нахиляється). Ах, ах!

Граф (швидко підіймає листа). Чекайте. Я ж хотів вам розповісти про таємниці мого фаху... З виду така скромна жінка... Але хіба не любовний лист упав оце з її кишені?

Бартоло. Дайте, дайте!

Граф. Тихше, татуню! Кожному своє. А якби з вашої кишені впав рецепт послаблюючого?

Розіна (простягає руку). А, я знаю, що це, пане солдате! (Бере листа й ховає в маленьку кишеню свого фартушка.)

Бартоло. Чи ви колись підете геть?

Граф. Гаразд, я йду. Прощавайте, лікарю, не згадуйте лихом! Серце моє, моліться, щоб ще на деякий час смерть забула про мене. Ніколи ще життя не було для мене таке дороге.

Бартоло. Ідіть, ідіть! Якби я мав владу над смертю...

Граф. Над смертю? Хіба ви не лікар? Ви стільки робите для смерті, що вона не повинна ні в чому вам відмовляти. (Виходить.)

СЦЕНА XV

Бартоло, Розіна.

Бартоло (дивиться йому вслід). Нарешті він пішов. (Убік.) Треба тримати себе в руках.

Розіна. Але погодьтеся, що цей молодий солдат дуже веселий. Хоча він і п'яний, видно, що це розумна й досить вихована людина.

Бартоло. Яке щастя, моя дорога, що ми змогли позбутися його! Але чи тобі зовсім не цікаво прочитати зі мною папірця, якого він передав?

Розіна. Якого папірця?

Бартоло. Того, що він ніби підняв, щоб ти могла його взяти.

Розіна. Гаразд! Цей лист упав з моєї кишені. Він від мого кузена, офіцера.

Бартоло. Ая думаю, що цей солдат витягнув його зі своєї кишені.

Р о з і н а. Я його добре впізнала.

Бартоло. Але ж не так важко подивитися!

Розіна. Не знаю тільки, що я з ним зробила.

Бартоло (показує на кишеньку). Ти його туди поклала.

Розіна. Ага, через неуважність.

Б а р т о л о. А, напевне. Ти побачиш, що це якась дурниця.

Розіна (вбік).