Севільський цирульник, або марна обережність - Бомарше П'єр-Огюстен
(Співає.)
Вино і розвага
В моїм серці живуть...
Я хочу закінчити чимось прекрасним, пишним, блискучим, що справляло б враження думки. (Стає на одне коліно й пише, співаючи.)
В моїм серці живуть. Снага і відвага У ньому цвітуть.
Фе! Це надто заяложене. Це не те... Мені потрібне протиставлення, антитеза:
Минається спрага У всіх...
Е, далебі, знайшов:
У всіх, що п'ють.
Чудесно, Фігаро!.. (Пише співаючи.)
Вино й розвага
В моїм серці живуть.
Минається спрага
У всіх, що п'ють, У всіх, що п'ють, У всіх, що п'ють.
Коли до цього буде ще акомпанемент, тоді ми побачимо, панове, чи я знаю, що говорю... (Помічає графа.) Я вже десь бачив цього абата. (Підіймається.)
Граф (убік). Ця людина мені знайома.
Ф і г а р о. Та, ні, це не абат! Цей гордовитий і шляхетний вигляд...
Граф. Ця кумедна постать...
Ф і г а р о. Я не помиляюся; це граф Альмавіва.
Граф. Мені здається, що це дурисвіт Фігаро.
Фігаро. Це таки він, ваша вельможносте.
Граф. Негіднику, коли ти скажеш ще слово...
Фігаро. Так, я вас пізнаю, ось такими милостями ви мене завжди шанували.
Граф. Я тебе не впізнаю. Ти тепер такий товстий і гладкий...
Фігаро. Що поробите, ваша вельможносте, це злидні.
Граф. Бідний хлопче! Але що ти робиш у Севільї? Адже я колись тебе рекомендував на посаду.
Фігаро. Я її дістав, ваша вельможносте, і моя вдячність...
Граф. Називай мене Ліндор. Хіба ти не бачиш мого маскараду? Я хочу, щоб мене не впізнали. Фігаро. Тоді я йду.
Граф. Ні, не йди. Я тут чекаю дечого, два чоловіки, що балакають, менш підозрілі, ніж один, що гуляє. Удаймо, ніби ми балакаємо. Отже, ця посада?
Фігаро. Міністр, зважаючи на вашу рекомендацію, призначив мене зараз же на аптекарського помічника.
Г р а ф. До військового шпиталю?
Фігаро. Ні, до кінського заводу в Андалузії.
Граф (сміється). Хороший початок.
Фігаро. Посада не була погана, тому що, завідуючи перев'язками й аптекарським крамом, я часто продавав людям добрі кінські ліки.
Граф. Що вбивали підданців короля?
Ф і г а р о. О, нема універсальних ліків. Проте часом вони допомагали галісійцям, каталонцям, овернцям.
Граф. Чому ж ти її кинув?
Фігаро. Кинув? Це вона мене кинула! Мене оббрехали перед начальством.
"Заздрість з кігтистими пальцями, з лицем блідим, як у мерця..."
Граф. О, змилуйся, змилуйся, друже! Хіба ти пишеш вірші? Хоч я бачив, як ти писав щось і співав з самого ранку.
Фігаро. Оце і є причина мого нещастя, ясновельможний пане. Коли міністрові доповіли, що я пишу вірші і до того ще, можу сказати, не погані, надсилаю загадки до журналів, що мої мадригали ходять серед людей, коротко кажучи, що мої твори друкуються, він поставився до цього трагічно і звільнив мене через те, що ніби не можна поєднувати любов до літератури з працею на посаді.
Граф. Справедливе міркування! А ти йому не казав...
Фігаро. Я був дуже щасливий, що про мене забуто. Я вірю, що коли вельможа не робить нам лиха, то й це вже добре.
Г р а ф. Ти мені не все сказав. Я пригадую, що коли ти служив у мене, з тебе був великий негідник.
Фігаро. Е, Боже мій, ваша вельможносте! Завжди хочуть, щоб бідний не мав вад...
Граф. Ледар, нероба...
Фігаро. Щодо чеснот, яких вимагають від слуги, то чи ясновельможний знає багато панів, гідних бути лакеями?
Граф (сміється). Сказано непогано. Отже, ти приїхав до цього міста?
Фігаро. Ні, не зараз же.
Граф (зупиняє його). Хвилину... Мені здалося, що це була вона... Кажи, я слухаю тебе.
Фігаро. Вернувшись до Мадриду, я хотів знов випробувати мій літературний хист, і мені здалось, що театр...
Г р а ф. А, змилуйся!
Фігаро. (Під час цієї репліки граф уважно дивиться на жалюзі.) Справді, не знаю, чому я не мав великого успіху. Я наповнив партер найкращими працівниками — руки, як прачі; я заборонив рукавички, ціпки, усе, що дає глухі оплески; слово честі, перед виставою мені здавалось, що всі присутні в кав'ярні чудово ставляться до мене. Але інтриги...
Г р а ф. А, інтриги! Пан автор провалився.
Фігаро. Так, як і багато інших: чому ні? Мене обсвистали. Але якби я міг колись їх знову зібрати...
Граф. Нудьга помстилася б за тебе?
Ф і г а р о. А, чорт візьми! Який я злий на них!
Граф. Ти лаєшся? Знаєш, у суді можна двадцять чотири години лаяти своїх суддів і все-таки нічого не зробити.
Ф і гаро. А в театрі маєш на це двадцять чотири роки. Життя занадто коротке, щоб вилити таку злість.
Граф. Твій кумедний гнів мене смішить. Але ти не кажеш, що примусило тебе кинути Мадрид?
Фігаро. Мій добрий ангел, ясновельможний пане, тому що мені пощастило знайти свого колишнього хазяїна... Я побачив у Мадриді, що літературний світ — це світ вовків, завжди налаштованих один проти одного, і що, заслуживши зневагу через своє смішне озвіріння, усі ці комахи, москіти, комарі, критики, заздрісники, газетярі, книгарі, цензори і всі, хто в'їдається в шкуру нещасних літераторів, врешті-решт, розносять їх на клапті і висмоктують з них усі соки. Я кинув писати, набриднувши сам собі, відчуваючи відразу до інших, обтяжений боргами і не маючи зовсім грошей. Нарешті, я переконався, що прибуток від бритви кращий за марні почесті від пера, і зважився виїхати з Мадрида. Забравши все своє майно з собою, я блукав як філософ по двох Кастиліях, Ла-Манші, Естра-мадурі, Сьєрра-Морені, Андалузії. В одному місті мене приймали добре, в іншому ув'язнювали, але ніщо не впливало на мене. Тут мене хвалили, там ганьбили; коли мені було добре, я допомагав іншим, коли погано, я це зносив терпеливо; я глузував з дурнів і ганьбив лихих; але увесь час сміявся з власних злиднів і голив усіх, кого треба було; врешті-решт ви бачите, що я в Севільї, готовий знову служити вам, ваша вельможносте, і виконувати всі ваші накази.
Граф. Хто тебе навчив так весело філософствувати?
Фігаро. Звичка до нещастя. Я сміюсь з усього, боячись, що доведеться плакати. Чому ви увесь час дивитесь у цей бік?
Граф. Тікаймо!
Фігаро. Чому?
Граф. Ходімо, нещасний! Ти мене занапастиш. (Ховаються.)
2 "Севільський цирульник"
33
СЦЕНА III
Бартоло, Розіна.
На першому поверсі розкриваються жалюзі; Бартоло і Розіна з'являються біля вікна.
Р о з і н а. Як приємно дихати вільним повітрям!.. Ці жалюзі відкриваються так рідко...
Бартоло. Що за папірець ви тримаєте?
Розіна. Це куплети з "Марної обережності", що мені вчора дав учитель співів.
Бартоло. Що це таке "Марна обережність"?
Розіна. Це нова комедія.
Бартоло. Ще якась драма? Якась дурниця в новому жанрі.
Р о з і н а. Я нічого не знаю.
Бартоло. О, журнали й авторитети для нас з'ясують це. Варварський вік!..
Розіна. Ви завжди клянете наш бідний вік.
Бартоло. Пробачте на вільному слові; що він дав, щоб його хвалити? Всілякі нісенітниці свободу: думки, силу притягання, електрику, віротерпимість, щеплення від віспи, хіну, енциклопедію і міщанські драми.
Розіна. (Папірець падає з її рук на вулицю.) Ах, моя пісня! Поки я вас слухала, моя пісня впала. Біжіть, біжіть же, пане, моя пісня, вона пропаде!
Бартоло. До біса! Треба тримати міцніш. (Іде з балкона.)
Розіна (дивиться в кімнату і дає знак на вулицю). Ст... ст... (Граф з являється)... підійміть швидко і тікайте. (Граф біжить, підіймає папірець і повертається. Бартоло виходить з будинку й шукає.)
Бартоло. Де ж він? Я нічого не бачу.
Розіна. Біля балкона, під стіною.
Бартоло. Добре доручення ви мені дали! Чи не проходив тут хтось?
Р о з і н а. Я нікого не бачила.
Бартоло (сам до себе). А я мушу шукати!.. Бартоло, ви справжній дурень, мій друже: це повинно вас навчити ніколи не відкривати жалюзі на вулицю. (Повертається додому.)
Р о з і н а (на балконі). Виправдання тільки в моєму нещасті: самотня, замкнена, пригноблена огидним чоловіком; хіба ж це злочин, коли я хочу визволитися з неволі?
Бартоло (з'являється на балконі). Верніться, сеньйоро! Я винен, що ви загубили вашу пісню, але це більше не повториться, клянусь вам. (Замикає жалюзі на ключ.)
СЦЕНА IV Граф, Фігаро. Обережно входять.
Граф. Тепер, коли їх нема, розгляньмо цю пісню. В ній, напевно, є якась таємниця. Це записка.
Фігаро. Він питав, що таке "Марна обережність"?
Граф (швидко читає). "Ваша настирливість цікавить мене. Скоро мій опікун піде геть, заспівайте що-небудь байдужим тоном на мотив цих куплетів, щоб я могла довідатися про ім'я, стан і наміри того, хто, здається, так зацікавився нещасною Розіною".
Фігаро (наслідуючи Розінин голос). "Моя пісня, моя пісня впала. Біжіть, біжіть же!" (Сміється.) Ха, ха, ха! О, ці жінки! Якщо хочете найпростодушнішу з них навчити викручуватися, замкніть її.
Граф. Моя дорога Розіно!
Фігаро. Ваша вельможносте, я тепер цілком розумію причину вашого маскараду; ви маєте намір позалицятися.
Граф. Отже, ти знаєш усе, але якщо ти проговоришся...
Фігаро. Я проговорюся? Щоб вас заспокоїти, я не казатиму пишномовних слів про честь і відданість. Ними і так зловживають щодня; скажу тільки: мій інтерес відповідає за мене; зважте все на цих терезах і...
Граф. Дуже добре. Знай же, що шість місяців тому я випадково зустрів у Прадо прекрасну молоду особу... Ти тількищо її бачив. Потім я марно шукав її по цілому Мадриду. Кілька днів тому я дізнався, що її звуть Розіна, вона шляхетного походження, сирота й одружена зі старим лікарем з цього міста на ім'я Бартоло.
Фігаро. Гарна пташка, слово честі! Важко дістати з гнізда. Але хто вам сказав, що вона лікарева дружина?
Граф. Усі.
2*
35
Фігаро. Це він вигадав, приїхавши з Мадрида, щоб обдурити залицяльників і відігнати їх. Вона ще тільки його вихованка, але скоро...
Граф (швидко). Ніколи. Яка новина! А я вже зважився був на все, щоб висловити їй мій жаль; і раптом вона вільна! Не можна гаяти ані хвилини; вона мусить мене полюбити, і я врятую її від цього ганебного одруження. Отже, ти знаєш цього опікуна?
Ф і г а р о. Як свою матір.
Граф. Що це за людина?
Фігаро (живо). Це добрий опецьок, молодий дідок, хитрий, голений, підтоптаний, що стежить і винюхує, лається і бідкається водночас.
Граф, (нетерпляче). Е, я його бачив. Мене цікавить його вдача.
Фігаро. Брутальний, скупий, кохає свою вихованку, яка ненавидить його до смерті, і надзвичайно ревнивий.
Граф. Отже, його надії подобатися...
Фігаро. Жодних.
Граф. Тим краще! А чи він чесний?
Фігаро. Саме стільки, скільки треба, щоб не потрапити на шибеницю.
Граф.
