Севільський цирульник, або марна обережність - Бомарше П'єр-Огюстен

Втративши сина, вона знайшла собі розраду у цьому жахливому пророцтві. І ось зараз воно збувається.

Пустивши Марселіні кров з ноги, як це можна побачити у моїй п'єсі, або, точніше, як це в ній побачити не можна, Фігаро, тим самим справджує перший вірш:

Кров матері своєї пролив він безсердечно.

Коли, після закриття завіси, він, не розуміючи, що робить, б'є лікаря, він, таким чином, підтверджує правильність другої частини пророцтва:

Злощасного батька він згодом убив.

Потім настає найзворушлива мить: лікар, стара та Фігаро впізнають один одного: "Це ви! Це він! Це ти! Це я!" Яка ефектна сцена! Втім син, у розпачі від своєї простодушної гарячковості та запальності, заливається сльозами і, відповідно до третього вірша, хапається за бритву:

Але поранив сам себе своїм він вістрям.

Яка картина! Не підлягає сумніву, що якби я не пояснив, чи Фігаро збирається перерізати собі горло, чи лише тільки поголитися, у п'єси вийшла б неймовірно сильна кінцівка. На закінчення лікар одружується зі старою, і Фігаро, відповідно до останнього пророцтва,

...стає законним та щасливим.

Яка розв'язка! Для цього я мусив би написати шосту дію. Та яку шосту дію! Ще ніколи трагедія у французькому театрі... Але годі! Повернімося до п'єси у тому вигляді, в якому її зіграли та піддали критиці. Оскільки мені докоряють за те, що я зробив, то не розхвалюватимемо зараз те, що я міг би зробити.

"У п'єсі неправдоподібний сам розвиток подій", — зауважує все той же газетяр, що з дозволу та схвалення влаштувався у Буйоні.

Неправдоподібний? Що ж, коли нам нічого робити, з задоволенням розберемося й у цьому. Його вельможність граф Альмавіва, чиїм близьким другом я маю честь бути вже довгий час, являє собою молодого вельможу, вірніше, він колись був таким, бо вік та значні посади перетворили його, як і мене, у людину доволі статечну. Отже, його вельможність був молодим іспанським ґрандом. Пристрасним та палким, як і всі закохані іспанці, — адже іспанці зовсім не такі холодні, як ми звикли думати. Вони лише ледачі.

У Мадриді він мигцем побачив якусь чарівну особу; незабаром після цього опікун відвіз її назад на батьківщину, а він тайкома поїхав за нею. Цілий тиждень прогулювався він під її вікнами у Севільї, намагаючись звернути на себе її увагу. Як ось одного ранку щасливий випадок привів туди цирульника Фігаро.

— Ах, випадок! — скаже мій критик. — А якби випадок не привів у той же день на те ж місце цирульника, що сталося б з п'єсою?

— Вона б почалась у якийсь інший час, брате мій.

— Це неможливо, у п'єсі чітко сказано, що опікун мав одружитися з вихованкою наступного дня.

— Тоді не було б і всієї п'єси, або якби і була, то це була б вже інша п'єса. Хіба подія стає неправдоподібною тільки тому, що вона могла відбутися інакше? Та ні, ви чіпляєтеся. Кардинал де Ретц розповідає: "Колись мені була потрібна одна людина. Насправді, моє бажання було нездійсненним: я хотів, щоб це був онук Генріха Великого, щоб в нього було довге біляве волосся, щоб він був вродливим, гарно складений, щоб він був зірвиголова, щоб він вмів користуватися мовою ринку і любив б ринки... І ось випадок зводить мене в Парижі з паном де Босфором, який втік із королівської в'язниці. Він виявився саме такою людиною, яка була мені потрібна". Так ось, хто, читаючи цю розповідь, заперечуватиме коад'ютору: "Ах, випадок! А якби ви не зустріли пана де Босфора? А якби те, а якби це?"

Отже, випадок привів туди ж цирульника Фігаро, базіку, який дряпає свої вірші, відважного співака, невтомного гітариста, колишнього графського камердинера. Мешкаючи в Севільї, він з успіхом голив бороди, складав романси і влаштовував шлюби, з однаковою майстерністю володів і ланцетом хірурга, й аптекарським товкачиком, являв собою грозу для чоловіків та мазунчика для жінок, — тобто, він виявився саме такою людиною, яка нам була потрібна. А оскільки те, що зазвичай зветься пристрастю, є не що інше як бажання при прагненні до чогось запалитися від перешкод, то юний шанувальник, який зустрів би цю красуню в світському колі, мабуть, відчув лише миттєве захоплення, але закохався б саме у неї тому, що її тримають запертою, закохався б настільки, що був би готовий зробити все можливе і неможливе, аби тільки одружитися з нею.

Втім, шановний пане, розповідати вам у подробицях зміст моєї п'єси означало б виявити недовіру до вашої догадливості, означало б припустити, що ви не зумієте відразу впіймати задум автора, і в трохи заплутаному лабіринті втратите нитку інтриги. Будучи не настільки проникливим, як буйонська газета, яка з дозволу та схвалення невірно уявляє собі весь хід п'єси, ви, попри все, побачите, що "всі зусилля коханця спрямовані" не на те, щоб "просто передати листа": лист — це лише незначна подробиця у розвитку інтриги, а, звичайно, на те, щоб проникнути у фортецю, яку захищають пильність та недовірливість; головне ж — на те, щоб обдурити людину, яка весь час розгадує хитрощі супротивника і змушує його досить спритно викручуватися під загрозою з перших же кроків бути вибитим із сідла. А коли ви побачите, що вся привабливість моєї розв'язки полягає в тому, що опікун замкнув двері, а ключ віддав Базилю, щоб тільки він та нотаріус могли увійти та укласти його шлюбну угоду, то вас, звісно, здивує, що такий справедливий критик чи то навмисне зловживає терпінням читача, чи то, щиро помиляючись, пише, та ще й в Буйоні, такі речі: "Графу чомусь довелося разом з Фігаро улізти на балкон по драбині, хоча двері були ще не замкнені".

Нарешті,' коли ви побачите, що бідолашний опікун, якого обдурили незважаючи на всі вжиті заходи безпеки, був змушений підписати шлюбну угоду графа та дати згоду на те, чому він не зміг запобігти, то дозвольте критику вирішувати, чи такий вже дурень опікун, якщо він не зміг розгадати інтриги, яку від нього ретельно приховували, коли й сам критик, від якого ніхто нічого не приховував, розгадав її не краще, аніж той опікун. Дійсно, якби критик зрозумів її, хіба міг би він не похвалити всі вдалі місця в п'єсі?

Те, що він не помітив, що вже в першій дії намічаються та весело розкриваються характери дійових осіб, ще можна йому вибачити.

Те, що він не помітив деякого комізму у великій сцені другої дії, де, незважаючи на недовіру та лють ревнивця, вихованка спромагається ввести його в оману щодо листа, якого їй передали у його присутності, та змусити його на колінах вибачатись за підозру, яку він виявив, це я теж можу зрозуміти.

Те, що він не сказав жодного слова про сцену здивування Базиля у третій дії, сцені, яка являє щось цілком нове для нашого театру і яка так потішала глядачів, це мене анітрошки не дивує.

Нехай він не помітив того скрутного становища, у яке автор добровільно поставив себе в останній дії, змусивши вихованку зізнатися опікунові в тому, що граф викрав ключ від жалюзі, а також того, як автор потім, не марнуючи багато слів, виплутується із цього становища і перетворює на жарт те нове занепокоєння, яке він вселив глядачам. Це не так вже й важливо.

Припустімо, що він просто випустив з уваги те, що у п'єсі, одній з найкумедніших, які будь-коли йшли на сцені, не можна знайти ані щонайменшої двомовності, ані жодного натяку, ні жодного слова, які могли б образити сором'язливість навіть відвідувачів маленьких лож. А це чогось та варте у наш час, коли лицемірна благопристойність зайшла майже настільки далеко, як і псування характерів. Вельми ймовірно, що він випустив це з уваги. Звісно, такому шановному критикові могло здаватися, що все це не варте уваги.

Але ж як він не міг не оцінити те, на що всі порядні люди не могли дивитися без сліз розчулення та радості? Я маю на увазі синівську ніжність цього доброго Фігаро, який ніяк не може забути свою матір! "То ти знаєш її опікуна?" — питає його граф у першій дії. "Як рідну матір", — відповідає Фігаро.

Скупий сказав би: "Як свої власні кишені". Франт відповів би: "Як самого себе". Честолюбець: "Як дорогу до Версаля". А буйонський журналіст: "Як свого видавця", — порівняння завжди з тієї галузі, яка нас найбільше цікавить. "Як рідну матір", — сказав люблячий і шанобливий син.

У іншому місці опікун йому каже: "Ах, ви такий чарівний!" І цей добрий, чесний хлопець замість того, щоб пожартувати та порівняти цю люб'язність з люб'язностями, які він чув від своїх коханих, знов думає про свою улюблену матір і на слова "Ви такий чарівний!" відповідає: "Так, пане, бува, раніше моя мати теж мені таке казала". А бу-йонська газета байдужа до таких штрихів! Тільки люди з цілком висохлим мозком та зачерствілим серцем можуть не бачити і не відчувати цього!

Я вже не кажу про безліч художніх тонкощів, які щедрою рукою розсипані в моєму творі. Так, наприклад, загально відомо, що в акторів зараз з'явилася нескінчена кількість амплуа: існують амплуа першої, другої та третьої коханки; амплуа першого, другого та третього лакеїв, амплуа простака, поважного пана, жебрака, селянина, листувальника, навіть вуличного бевзя. Але амплуа позіхальника, як відомо, ще не встановлено. Що ж зробив автор, щоб навчити артиста, який ще не розвинув у собі вміння роззявляти рота на сцені? Автор намагався зібрати для актора в одній фразі всі позіхальні звукосполучення: "тільки-но... сповістив він, що я захворів". Дійсно, ці звукосполучення викликали позіхання навіть у мерця, і самі заздрощі змусили б розціпити зуби!

А це чудове місце, де цирульнику дорікає опікун: "А що ви скажете тому нещасному, який весь час позіхає та спить стоячи? А тому, іншому, який чхає три години поспіль так, що здається ось-ось трісне? Що ви їм скажете?" Наївний цирульник відповідає: "А, чорт! Тому, хто чхає, я скажу "Будьте здорові", а тому, хто позіхає — "Добрих снів". Відповідь дійсно настільки вдала, незлоблива і чарівна, що один з тих пихатих критиків, яким підготовлене місце в раю, не міг стримати вигук: "Чорт забирай! Автор, певно, цілий тиждень просидів над цією реплікою!".

А буйонський газетяр, замість того, щоб насолоджуватися цими численними красотами, користується типографською фарбою та папером, дозволом та схваленням, щоб оголосити, що мій твір нижчий за будь-яку критику! Нехай мені відітнуть голову, шановний пане, але мовчати я не стану!

Адже до чого він договорився: "Щоб цей самий цирульник не помер для театру, його знадобилося скалічити, перекроїти, переплавити, підрізати, стиснути до чотирьох дій та очистити від численних шпильок, каламбурів та гри слів, тобто від блазнювання"!

По тому, як він зараз рубає з плеча, відразу розумієш, що він ані слова не чув з того твору, який розбирає.

Хочу запевнити цього журналіста, а разом з ним і ту молоду людину, яка вигострює йому пір'я та стиль, що автор не тільки не очистив п'єсу від каламбурів, гри слів тощо, які зашкодили їй на першій виставі, але навіть ввів потім у дії, що залишились на сцені, все, що тільки можна було узяти із дії, яка залишилась у його портфелі; так розважливий тесля шукає серед трісок, розкиданих у майстерні, все, що тільки може йому пригодитися, щоб заткнути та закрити у своїй праці щонайменші діри.

Хіба ми можемо нічого не відповісти на жорстокий докір, який він кидає молодій дівчинці, — докір у тому, що вона нібито "страждає всіма вадами погано вихованої дівчини"?

Втім, щоб ухилитися від відповідальності за таке звинувачення, він намагається сховатися за інших, нібито це не він сам докоряє, а вживає такий аморальний вираз: "Вважають, що юна особа..." і таке інше.