Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

А молочно-біла, ніжна шкіра шиї та пліч над золотавою сукнею додавала їй надзвичайної чарівності.

Сомс стояв позаду, втупившись у дружинину шию.

Стрілки годинника, якого Свізін і досі тримав відкритим у руці, минули вже восьму; він мав обідати півгодини тому, а сьогодні як на те ще й не снідав, і його гризла якась первісна нетерплячка.

— Джоліон ніколи не запізнюється!— з досадою мовив він до Айріні.— Це він, мабуть, затримався через Джун!

— Закохані завжди запізнюються,— відповіла вона.

Свізін утупив у неї очі; щоки його почервоніли.

— То все дурощі. Новомодні вигадки!

Здавалося, в цьому вибуху буркоче й реве несамовитість первісних поколінь.

— Скажіть мені, дядечку Свізіне, чи подобається вам моя нова зірка,— лагідно мовила Айріні.

Серед мережива на грудях у неї сяяла п'ятикутна зірка з одинадцяти діамантів.

Свізін подивився на зірку. Він добре знався на самоцвітах; щоб відвернути його увагу, вдалішого запитання не вигадаєш.

— Хто це вам її подарував?— запитав він.

— Сомс.

Вираз обличчя її не змінився, але вицвілі Свізінові очі вирячилися, наче він раптом спромігся зазирнути їй у душу.

— Гадаю, вам нудно вдома,— сказав він.— Приходьте до мене обідати будь-якого дня, і я почастую вас таким вином, що кращого в Лондоні не знайти.

— Міс Джун Форсайт, містер Джоліон Форсайт!.. Містер Босейні!..

Свізін простягнув до дверей руку і голосно промовив:

— Обідати, тепер обідати!

Він пішов до їдальні в парі з Айріні, бо, мовляв, не приймав її, відколи вона була нареченою. Джун повів Босіні, його посадили між нею й Айріні. З другого боку від Джун сиділи Джеймс із місіс Ніколас, далі старий Джоліон із місіс Джеймс, Ніколас із Гетті Чесмен, Сомс із місіс Смолл, коло завершував Свізін.

Влаштовуючи родинні обіди, Форсайти дотримуються своєї традиції. Наприклад, вони не подають закуски. Чому — хто його знає. Молодше покоління висунуло теорію, яка пояснює ту традицію непомірною ціною устриць, але правильніше, мабуть, пояснити її бажанням одразу дійти до суті справи і здоровим практичним глуздом, який з категоричною безапеляційністю вважає закуску невартою уваги дурничкою. Сама тільки родина Джеймса не могла опиратися звичаєві, що панував майже скрізь на Парк-лейн, і подеколи зраджувала ту традицію.

Ось гості посідали на свої місця і зразу мовчазно, майже похмуро відособилися одне від одного; взаємна неувага триває до першої страви, перериваючись такими зауваженнями: "Том знову заслаб; не знаю, що з ним діється!"—"Мабуть, Енн не сходить униз снідати?"—"Як прізвище вашого лікаря, Фенні? Стабс? Він шахрай!"—"Вініфред? У неї забагато дітей. Здається, четверо? Вона худа, як тріска!"—"Скільки ти платиш за херес, Свізіне? На мій смак він надто сухий!"

Після другого келиха шампанського в кімнаті щось починає дзижчати; коли те дзижчання очистити від випадкових шумів і виділити його первісну основу, виявиться, що то Джеймс розказує якусь історію. Розповідь триває довго і часом навіть поширюється на ту частину обіду, яку безумовно слід визнати найурочистішим моментом форсайтівського бенкету і яку знаменує "бараняче сідельце".

Жоден Форсайт не частував гостей обідом без баранячого сідельця. Ця соковита, сита печеня має загадкову властивість, завдяки якій стає улюбленою стравою для людей, що посідають "певне становище". Сідельце поживне й смачне: скуштувавши цю страву, ви її не забудете. Воно має минуле й майбутнє, наче грошовий вклад у банку; і про нього можна посперечатись.

Кожна парость родини споживала баранину тільки з якоїсь одної місцевості: старий Джоліон обстоював Дартмур, Джеймс — Уельс, Свізін — Саутдаун, а Ніколас твердив: нехай, мовляв, люди кажуть, що хочуть, а новозеландська незрівнянно краща за інші. Що ж до Роджера, який вважався серед братів "оригіналом", то йому довелося знайти свою особливу місцевість, і він зробив це з винахідливістю, гідною людини, яка вигадала для своїх синів нову професію,— розшукав крамничку, де продавали баранину німецьку; коли його вибір поставили під сумнів, Роджер довів своє, показавши різників рахунок, який засвідчив, що м'ясо йому коштує дорожче, ніж будь-кому іншому з братів. Саме з цього приводу старий Джоліон, опанований філософським настроєм, зауважив, повернувшись до Джун:

— Форсайти — химерне поріддя; поживеш трохи—сама в цьому переконаєшся.

Один лише Тімоті ніколи не встрявав у ту суперечку: бараняче сідельце він їв з великим апетитом, хоч і боявся, щоб воно йому не завадило.

Для того, хто цікавиться психологією Форсайтів, бараняче сідельце має велику вагу: воно не тільки демонструє, які вони наполегливі — усі гуртом і кожне зокрема,— але й свідчить про те, що вони тілом і душею належать до того великого класу, який вірить у поживний, смачний харч і якому байдуже до різних сентиментів та краси.

Молодші члени родини взагалі б охоче обійшлися без того сідельця, воліючи цесарку або салат з омарів — одне слово, страви, що тішать уяву і менш поживні. Але то були жінки або якщо не жінки, то ті, кого зіпсували дружини чи матері; примушені їсти бараняче сідельце усе своє заміжнє життя, вони передали таємну до нього нехіть і своїм синам.

Коли настав кінець великій суперечці про бараняче сідельце, всі заходилися біля тьюксберійської шинки, ледь приправленої кабулом,— Свізін так довго смакував ту страву, що загальмував плин усього обіду. Щоб віддатися їй цілою душею, він навіть припинив розмову.

Сидячи поряд із місіс Септімус Смолл, Сомс уважно спостерігав Босіні. Він хотів роздивитися його, маючи на те певні причини, зв'язані з одним його будівельним задумом. Цей архітектор може йому придатися: чоловік він, здається, тямущий. Босіні сидів, спершись на спинку стільця, і замислено робив маленький насип з хлібних кришок. Сомс відзначив, що костюм у нього доброго крою, але завузький, наче його зшито багато років тому.

Він побачив, як Босіні повернувся до Айріні і щось їй сказав, а її обличчя засяяло усмішкою, як воно часто сяяло за розмовою з іншими — і ніколи за розмовою з ним. Він став прислухатися до їхньої розмови, але в ту мить до нього звернулася тітонька Джулі.

Чи Сомсові не здається це дуже дивним? Минулої неділі наш любий містер Скоулз, виголошуючи проповідь, говорив так дотепно, так ущипливо. "Яка ж бо,— сказав він,— з того користь людині, коли вона врятує свою душу, а власність свою втратить?" Це, сказав він, девіз середнього класу. То що він мав на увазі? Звичайно, може, люди середнього класу в це вірять — вона не знає. А як гадає Сомс?

Він неуважно відповів:

— Звідки мені знати? Проте ваш Скоулз, певно, шахрай!

Босіні саме оглядав стіл, ніби підмічаючи особливості кожного гостя, і Сомсові було цікаво, що він каже. Судячи з усмішки Айріні, вона, очевидно, погоджувалася з його зауваженнями. Вона, мабуть, завжди погоджується з іншими.

Її очі звернулися на нього; Сомс одразу опустив погляд. Усмішка на її устах згасла.

Шахрай? Що Сомс має на увазі? Коли містер Скоулз — духовна особа!— шахрай, то що казати про інших? Це жахливо!

— Та й інші такі самі!— мовив Сомс.

Тітонька Джулі на мить перелякано змовкла, і Сомс почув кілька слів Айріні — щось схоже на "Хто йде сюди, покинь усі надії!"

Але тим часом Свізін доїв свою шинку.

— Де ви купуєте гриби?— звернувся він до Айріні тоном придворного.— Раджу вам купувати у Снайлібоба, у нього вони свіжі. А дрібним крамарям байдуже чим торгувати!

Айріні повернулася йому відповісти, і Сомс побачив, що Босіні стежить за нею, усміхаючися сам до себе. Дивна у того хлопця усмішка. Майже простодушна, як у потішеної дитини. А прізвисько Пірат, що його Джордж придумав,— не дуже вдале. І, дивлячись, як Босіні повернувся до Джун, Сомс і собі посміхнувся, але іронічно: він не полюбляв Джун, а вигляд у неї був не вельми вдоволений.

Та й не дивно — вона щойно мала ось яку розмову з Джеймсом:

— Вертаючись додому, дядечку Джеймсе, я побувала біля річки і бачила чудове місце для будинку.

Джеймс, котрий полюбляв їсти поволі й смакуючи, перестав жувати.

— Га?— спитав він.— А де саме?

— Біля Пенгборна.

Джеймс поклав у рот кусень шинки, а Джун тим часом чекала.

— А ти знаєш, чи та земля продається?— зрештою запитав він.— Чи знаєш, скільки коштує та земля?

— Знаю,— відповіла Джун.— Я про все довідалась.

Її маленьке рішуче обличчя під короною мідяно-червоних кіс запалало підозрілою наполегливістю.

Джеймс уп'явся в неї інквізиторським поглядом.

— Що? Невже ти думаєш купувати землю?— вигукнув він, упустивши виделку.

Його зацікавлення підбадьорило Джун. Вона вже давно плекала задум, який дав би нагоду дядькам збагатити і себе, й Босіні, будуючи літні заміські будинки.

— Та ні,— відказала вона.— Я подумала: в такому чудовому місці треба збудувати дім... вам чи ще комусь.

Джеймс глянув на неї скоса і поклав у рот іще один кусень шинки.

— Земля там, певно, дуже дорога,— зауважив він.

Те, що Джун вважала за палке зацікавлення, насправді виявилося звичайнісіньким збудженням, що охоплює кожного Форсайта, який боїться, щоб ласий шмат не попав у чужі руки. Проте вона не склала зброї і зробила нову спробу:

— Вам треба оселитися за містом, дядечку Джеймсе. Якби я мала багато грошей, то виїхала б з Лондона сьогодні ж.

Джеймс був уражений до глибини свого довготелесого сухорлявого тіла: він і гадки не мав, що його племінниця дотримується таких категоричних поглядів.

— Чому ви не оселитеся за містом?— повторила Джун.— Це ж дуже для вас корисно!

— Чому?— схвильовано почав Джеймс.— Доведеться купувати землю... Яка мені користь із того, що я купуватиму землю і споруджуватиму будинки? Я не матиму чотирьох процентів за свої гроші.

— Ну то й що? Зате матимете вдосталь свіжого повітря.

— Свіже повітря!— вигукнув Джеймс.— Навіщо мені свіже повітря?..

— Я гадала, що всі люблять дихати свіжим повітрям,— зневажливо мовила Джун.

Джеймс старанно витер серветкою рота.

— Ти не знаєш вартості грошей,— сказав він, одвертаючи очі.

— Не знаю! І сподіваюся, що ніколи не знатиму!—І, прикусивши губу від невимовної образи, бідолашна Джун замовкла.

Чому її родичі такі багаті, а Філ навіть не знає, чи матиме завтра гроші на тютюн? Чому вони йому не допоможуть? Які вони себелюбці! Чому вони не споруджують заміських будинків? Дівчина була сповнена наївного догматизму,— такий зворушливий, він часом досягає великих наслідків.