Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

За таких обставин син повинен був покотитися вниз: закон цей стверджувався в усіх романах, проповідях і п'єсах, що їх старому Джоліонові доводилось читати, чути чи бачити.

Коли він одержав від сина свій чек, йому здалося, що світовий лад десь порушився. Чому син не покотився вниз? Але хто міг йому те пояснити?

Певна річ, він знав — сказати правду, сам розвідав,— що Джо живе в Сент-Джонс-Вуді, що він має будиночок з садом на Вістарія-авеню, що дружину свою виводить у товариство — товариство те, мабуть, непевне — і що в них двоє дітей: хлопчик Джоллі [2] (зважаючи на обставини, старому Джоліонові це ім'я видалося цинічним, а він і побоювався, і не любив цинізму) і дівчинка Голлі, що народилася вже після одруження. Хтозна, як воно живеться синові. Він узяв готівкою капітал, успадкований від діда — материного батька,— і пішов до Ллойда страховим агентом; окрім того, він малював картини — акварелі. Старий Джоліон знав про це і тайкома купував їх час од часу, відтоді як одного разу побачив у вітрині комісійної крамниці краєвид Темзи, під яким стояв синів підпис. Він вважав ті картини поганенькими і не вішав їх через підпис, а зберігав у замкненій шухляді.

І тепер, у цій величезній оперовій залі, його охопило непереможне бажання побачити сина. Він пригадав ті дні, коли брав його, малого хлопчину в брунатному полотняному костюмчику, і гойдав на колінах; ті часи, коли він бігав поряд із поні, навчаючи сина їздити верхи; той день, коли він уперше відвіз його до школи. Син був такий милий, любий хлопчик! В Ітоні він, може, набрався надміру тих вишуканих манер, що їх, як було відомо старому Джоліонові, набувають лише в таких місцях і за чималі гроші; але він завжди був товариський хлопець. Завжди тримався по-товариському, навіть після Кембріджа, хоч, може, й трохи стримано, знаючи, що здобув значні переваги. Старий Джоліон ніколи не змінював свого ставлення до закритих шкіл та університетів; він зберіг зворушливу пошану і недовіру до системи освіти, пристосованої для потреб привілейованої верхівки, системи, перевагами якої він сам не удостоївся скористатись... Тепер, коли Джун поїхала й покинула чи майже покинула його, зустріч із сином принесла б йому розраду. Почуваючи себе відступником перед своєю родиною, своїми принципами й своїм класом, старий Джоліон зосередив погляд на співачці. Бідолаха, безталанна бідолаха! А Флорестан — справжнісіньке вайло!

Опера скінчилася. Які тепер невибагливі слухачі!

Опинившись на вулиці серед юрби, він перехопив кеб з-під самісінького носа огрядного і значно молодшого за нього джентльмена, який уже вважав той кеб своїм. Дорога його пролягала через Пел-Мел, і на розі, замість того щоб поїхати через Грін-парк, кебмен звернув на Сент-Джеймс-стріт. Старий Джоліон просунув руку у віконце (він терпіти не міг, коли його везли не тією дорогою, як завжди); проте, озирнувшись, побачив, що опинився проти "Всякої всячини", і бажання, яке не залишало його весь вечір, зрештою перемогло. Він гукнув кебменові, щоб той спинився. Він зайде й спитає, чи Джо ще й досі член клубу.

Він зайшов. Хол був опоряджений точнісінько так, як і тоді, коли він приходив сюди обідати з Джеком Герінгом і коли клуб мав найкращого в Лондоні кухаря. Він озирнув хол пронизливим прямим поглядом, завдяки якому його все життя обслуговували здебільшого краще, ніж інших.

— Містер Джоліон Форсайт і досі член клубу?

— Так, сер; він у клубі, сер. Хто його питає?

Старий Джоліон сторопів.

— Батько,— відповів він.

І, вимовивши це, підійшов до каміна і став до нього спиною.

Молодий Джоліон саме збирався іти додому; він надів капелюха і рушив до виходу, коли в холі його перестрів швейцар. Він уже був немолодий, волосся його припорошилося сивиною, а обличчя було точнісінько як батькове, тільки вужче, з такими самими звислими вусами — і дуже втомлене. Джо сполотнів. Зустрітися з батьком після всіх цих років було страшно, бо нічого на світі немає страшнішого за сцену. Вони мовчки потиснули один одному руки. Потім батько сказав схвильованим голосом:

— Добрий день, хлопчику мій!

Син і собі промовив:

— Добрий день, тату!

Рука старого Джоліона в тонкій світло-фіалковій рукавичці тремтіла.

— Коли тобі зі мною по дорозі,— сказав він, — я можу тебе підвезти.

І батько з сином вийшли й сіли в кеб, так наче вони підвозили один одного додому кожнісінького вечора.

Старому Джоліонові здалося, що син виріс. "Зовсім дорослий",— сказав він сам до себе. Завжди приязне синове обличчя тепер прикривала іронічна маска, наче обставини життя змусили його надіти захисний панцир. Риси обличчя були, безперечно, форсайтівські, але вираз відзначався глибокою зосередженістю, більше властивою ученому чи філософові. Певне, за останні п'ятнадцять років йому частенько доводилось зазирати собі в душу.

З першого погляду на батька молодий Джоліон був боляче вражений — він дуже змарнів і постарів. Але в кебі йому здалося, що батько майже не змінився: у нього був той самий спокійний погляд, який син так добре пам'ятав, та сама пряма постать і пильні очі.

— Ви добре виглядаєте, тату.

— Так собі,— відповів старий Джоліон.

Його гризла турбота, яку він мусив висловити. Повернувши в такий спосіб свого сина, він відчував, що треба довідатись про його грошові справи.

— Джо,— мовив він,— скажи мені, як тобі живеться. Мабуть, у тебе є борги?

Він висловився обережно, щоб синові було легше признатись.

Молодий Джоліон відповів своїм звичайним іронічним тоном:

— Ні! Боргів я не маю!

Старий Джоліон побачив, що син супиться, і торкнув його за руку. Він зробив ризикований хід. Проте ризикнути було варто, і Джо ніколи на нього не сердився. Вони мовчки доїхали до Стенгоуп-гейт. Старий Джоліон запросив сина зайти в дім, але молодий Джоліон заперечливо похитав головою.

— Джун немає,— поквапився додати батько,— поїхала сьогодні в гості. Ти ж, певно, знаєш, що вона заручилася.

— Уже?— промурмотів молодий Джоліон.

Старий Джоліон вийшов з кеба і, розраховуючись з візником, уперше в житті помилився і дав соверен замість шилінга.

Засунувши монету в рот, кебмен нишком стьобнув коня по череву і помчав геть.

Старий Джоліон тихо повернув ключ у замку, штовхнув двері й поманив за собою сина. Син дивився на батька: той поважно вішав пальто, а вираз у нього був такий, як у хлопчиська, що збирається красти вишні.

Двері в їдальню були відчинені, газ прикручений, на чайному підносі шипіла спиртівка і поряд, на обідньому столі, спокійнісінько дрімала кішка. Старий Джоліон зразу її прогнав. Це трохи розрядило напруження; він помахав циліндром услід кішці.

— У неї блохи,— мовив він, виганяючи її з кімнати. На порозі дверей, що вели з холу на нижній поверх, він кілька разів гукнув "тпрусь!", наче підганяючи кішку, аж раптом через якийсь дивний збіг обставин унизу з'явився слуга.

— Можете йти спочивати, Парфіте,— сказав старий Джоліон.— Я сам замкну двері й погашу світло.

Коли він знову зайшов до їдальні, кішка, ніби навмисно, чимчикувала перед ним, задерши хвоста й наче показуючи усім своїм виглядом, що вона відразу зрозуміла ті хитрощі, до яких він удався, щоб випровадити слугу.

Лиха доля завжди зводила нанівець усі домашні хитрощі старого Джоліона.

Молодий Джоліон мимоволі всміхнувся. Він завжди був схильний до іронії, а того вечора, як йому здавалося, все набуло іронічного забарвлення. Випадок з кішкою; звістка про те, що його власна дочка заручилась. Отож для неї він такий самий чужинець, як і для кішки? І він подумав, що в цьому є поетична справедливість.

— Яка тепер Джун?— запитав він.

— Невеличка зростом,— відповів старий Джоліон,— кажуть, схожа на мене, але то дурниця. Вона більше схожа на твою матір — ті ж самі очі й волосся.

— Он як! А вона гарна?

Старий Джоліон мав аж надто форсайтівську вдачу і нічого не хвалив відверто, особливо того, чим щиро захоплювався.

— Непогана, у неї справжнє форсайтівське підборіддя. Мені буде без неї сумно, Джо.

І вираз його обличчя знову вразив молодого Джоліона, як і тоді, коли він з ним зустрівся.

— Що ви робитимете самі, тату? Вона, мабуть, тільки про нього й думає.

— Що я робитиму?— перепитав старий Джоліон, і голос його зазвучав сердито.— Жити тут самотньому буде невесело. Не знаю, як усе це зрештою скінчиться. Хотів би я, щоб...— Він замовк на півслові й потім додав:— Вся справа ось у чому: що мені робити з цим будинком?

Молодий Джоліон обвів очима кімнату. Була вона дуже простора й похмура, прикрашена величезними натюрмортами, які він пам'ятав змалку,— собаки, що спали, поклавши носи на пучки моркви, поряд з якими лежали зачудовані цибулини й виноград. Жити в такому будинку — це обтяжлива розкіш, але він не міг уявити собі, щоб батько мешкав у меншому, і вся ситуація здавалася йому дедалі іронічнішою.

У своєму великому кріслі з книжковим пюпітром сидів старий Джоліон, патріарх своєї родини, класу й віри; сивоголовий, високочолий, він уособлював помірність, порядок і любов до власності. Найсамітніший старий чоловік у Лондоні.

Він сидів у похмурому затишку своєї кімнати, лялька в руках могутніх сил, яким байдуже до родини, класу й віри і які незворушно, мов машини, прямують до невідомої мети. Ось що вразило молодого Джоліона, який умів споглядати навколишній світ безстороннім оком.

Бідний батько! Ось чого він досяг, проживши життя дуже помірковано. Лишився самотній, старішає з дня на день, і ні з ким йому перемовитися словом!

У свою чергу старий Джоліон теж дивився на сина. Багато про що йому кортіло побалакати з ним — про те, що йому довелося таїти в душі всі ці роки. Не міг же він ділитися з Джун своїми гадками про те, що будинки в Сохо подорожчають; розповідати їй, як його непокоїть довга мовчанка Піппіна, управителя "Нової вугільної компанії", де він уже довгий час був головою; як йому не подобається безупинне здешевлення акцій "Американської Голгофи"; чи обговорювати з нею питання, яким би то способом уникнути сплати податку на майно, що залишиться після його смерті. І під впливом чаю, що його він безперестану помішував, старий Джоліон зрештою почав говорити. Перед ним відкрилися нові життєві обрії, обітована земля розмови, де він міг знайти гавань, захищену від хвиль передчуття і жалю, де він міг заспокоїти душу опіумом міркувань, як примножити свої статки й увічнити єдину частку свого єства, котра його переживе.

Молодий Джоліон умів слухати: то була одна з найкращих його рис.