Сага про Форсайтів - Голсуорсі Джон

Хоча життя пригасало в ній з кожним днем, це вона збереже до кінця.

Вона згадала батька Джун, молодого Джоліона, що кинув родину заради тієї чужинки. Ой, який то був болючий удар для його батька і для всіх них. На нього змалку покладали такі великі надії! Болючий удар, хоча справа не дійшла до публічного скандалу: на щастя, дружина Джо не вимагала розлучення. Давно це діялось! А коли шість років тому мати Джун померла, Джо одружився з тією жінкою, і тепер у них, вона чула, двоє дітей. Проте він позбувся права прийти на заручини, украв у неї повноту родинних гордощів, забрав утіху, що вона відчувала колись, бачачи й цілуючи його, пишаючись ним, своїм юним небожем, який подавав такі надії! Від тієї згадки боляче занила давня рана в її пам'ятливому старому серці! Очі їй зволожились. Вона потайки витерла їх тоненькою батистовою хусточкою.

— Ну як, тітонько Енн?— мовив хтось позаду.

То був Сомс Форсайт: чисто виголений, вузькоплечий, з вузьким лицем і вузькою талією, він проте всім своїм виглядом нагадував щось кругле, потайне, скоса поглядаючи на тітоньку Енн, наче силкувався роздивитися її поверх власного носа.

— Що ви скажете про ці заручини?— спитав він.

Тітонька Енн дивилася на нього з гордістю: Сомс — найстарший з її небожів, відколи молодий Джоліон кинув рідне гніздо — став тепер її улюбленцем; вона вбачала в ньому вірного охоронця духа родини, опікуватись якою їй самій лишилося вже зовсім недовго.

— Для нього це дуже вдала партія,— відказала вона.— З лиця він хлопець гарний, проте я сумніваюся, чи він пара нашій любій Джун.

Сомс помацав край позолоченого канделябра.

— Вона його приручить,— сказав він, тайкома послинивши пальця і потерши вузлуваті виступи на канделябрі.— Справжній старовинний лак; тепер такого не зроблять. На аукціоні Джобсона за нього можна було б узяти добрі гроші.— Він промовив це з насолодою, ніби гадаючи, що його слова підбадьорять стару тітку. Нечасто Сомс розмовляв таким довірливим тоном.—Я б і сам від нього не відмовився,— додав він.— Старовинний лак своєї ціни ніколи не втратить.

— Ти так добре знаєшся на цьому,— сказала тітонька Енн.— А як здоров'я Айріні?

Сомсова усмішка згасла.

— Непогано,— відказав він.— Скаржиться на безсоння, хоча спить набагато міцніше за мене.— І Сомс подивився на дружину, що розмовляла з Босіні біля дверей.

Тітонька Енн зітхнула й сказала:

— Може, хай би вона не так часто зустрічалася з Джун. Наша Джун має таку різку вдачу.

Сомс почервонів; коли він червонів, рум'янець ураз перебігав з його пласких щік на перенісся і залишався там, ніби печать тривожних дум.

— Не знаю, що вона знайшла в тій вертихвістці,— запально мовив він, але, помітивши, що вони вже не самі, відвернувся і знову почав роздивлятися канделябр.

— Кажуть, Джоліон купив іще один будинок,— пролунав поряд голос його батька.— Мабуть, у нього повно грошей — стільки, що не знає, куди їх подіти І Кажуть, на Монпельє-сквер, біля Сомса. Ніхто мені ані слова — Айріні ніколи мені нічого не розказує!

— Чудове місце, від мене ходу менше як дві хвилини,— почувся голос Свізіна.— А мені їхати до клубу вісім хвилин.

Місце, де стоїть будинок, мало величезну вагу для Форсайтів. Та й не дивно: адже дім став для них утіленням їхнього життєвого успіху.

Їхній батько, що походив з селянської родини, прийшов до Лондона із Дорсетшіру на початку сторіччя.

Пишний Доссет Форсайт, як прозвали його близькі друзі, був муляр і зрештою спромігся стати будівельником-підрядчиком. Уже в похилому віці оселився він у Лондоні, де будував до самої смерті і спочив на Гайгейтському кладовищі. Своїм десятьом дітям він залишив у спадок більш як тридцять тисяч фунтів. Старий Джоліон, згадуючи про нього — дуже рідко,— казав: "Завзятий був чоловік, твердої вдачі, але йому бракувало витонченості". Друге покоління Форсайтів відчувало, що таким батьком не варто хвалитись. Єдиною аристократичною рисою, яку вони відшукали в його вдачі, було те, що він полюбляв мадеру.

Тітонька Гестер, авторитет з питань родинної історії, розповідала про нього так:

— Не пригадую, щоб він займався яким-небудь ділом принаймні за моєї пам'яті. Він, серденько, був... е-е... домовласник. Волосся в нього було приблизно таке, як у твого дядька Свізіна; досить кремезний. Чи високий? Ні-і, не дуже високий. На зріст він був п'ять футів і п'ять дюймів, обличчя поцятковане плямами. Рум'яний. Пригадую, він пив мадеру. Та краще розпитай у тітоньки Енн. Хто був його батько? Він... е-е... мав земельні угіддя десь у Дорсетшірі біля моря.

Одного разу Джеймс поїхав у Дорсетшір на власні очі побачити їхню дідівщину. Він знайшов там дві старі ферми, від яких до млина на березі моря вела грунтова дорога, прорізавши колією червонясту землю; маленьку сіру церкву, огороджену підпертим кам'яними виступами муром, і ще меншу, ще сірішу каплицю. Річка, що рухала млин, впадала в море, розбігаючись на кілька струмочків, і круг її гирла рилися свині. Увесь навколишній обшир повивала імла. Напевно, первісні Форсайти сотні років щонеділі простували до церкви цією долиною, сумирно місячи грязюку й дивлячись на море.

Хтозна, чи Джеймс плекав якусь надію на спадок, чи гадав знайти там щось визначне, в кожному разі він повернувся до Лондона збентежений і зворушливо намагався прикрасити свою невдачу.

— Немає там нічого особливого,— сказав він.— Звичайнісінький хутір, старий як світ.

Довідавшись про стародавність свого рідного хутора, Форсайти трохи втішились. Старий Джоліон, який часом не міг стримати нерозважливої щирості, говорив про своїх предків так: "Йомени — мабуть, дрібнота". Проте слово "йомени" він повторював з притиском, наче воно його тішило.

Їм так добре повелося, цим Форсайтам, що вони всі посіли, як то кажуть, "певне становище". Свої гроші вони вклали в різні акції, окрім консолей — за винятком Тімоті,— бо нічого їх так не страшило, як три проценти. Вони також збирали картини й давали пожертви на ті добродійні установи, що могли стати їм у пригоді, коли захворіє хтось із слуг. Від батька будівельника вони успадкували хист щодо цегли й вапна. Предки їхні, мабуть, належали до якоїсь примітивної секти, вони ж самі, певна річ, були вже паствою англіканської церкви і стежили за тим, щоб їхні дружини та діти більш-менш постійно ходили до найфешенебельніших церков столиці. Форсайти здивувались би й прикро вразились, якби хтось сказав, що вони погані християни. Деякі з них платили за власну лаву в церкві, виявляючи в найпрактичніший спосіб свою прихильність до Христового вчення.

Їхні резиденції, розташовані навколо Гайд-парку на певній відстані одна від одної, стояли, як сторожа, пильнуючи, щоб це любе їм серце Лондона, до якого вони тяжіли всією душею, не вирвалося з їхніх рук: адже тоді вони перестали б себе поважати.

Старий Джоліон мешкав на Стенгоуп-плейс; Джеймс із родиною жив на Парк-лейн; Свізін тішився на самоті пишнотою своїх оранжево-синіх покоїв навпроти Гайд-парку — він не одружився, ні, нема дурних! Сомс із дружиною оселився в своєму гніздечку поблизу Найтсбріджа; Роджер із родиною жив на Прінсез-гарденз (Роджер був той самий славнозвісний Форсайт, що вирішив дати своїм чотирьом синам нову професію і здійснив свій намір. "Скуповуйте житлові будинки, то найвигідніша справа!— казав він.— Я роблю це все своє життя!").

Родина Гейменів — місіс Геймен була єдина заміжня сестра Форсайтів — мешкала на вершині Кемден-Гіла, в будинку, схожому на жирафу, та ще й такому високому, що, оглядаючи його, можна шию вивернути; Ніколас — на Ледброук-гроув, у просторому домі, що його пощастило придбати майже за безцінь; і — останній— Тімоті (котрий був серед Форсайтів аж ніяк не останній) жив на Бейзвотер-род разом із Енн, Джулі та Гестер, якими він опікувався.

Поміркувавши тим часом, Джеймс запитав у господаря — свого брата, що він дав за той будинок на Монпелье-сквер. Він сам уже два роки придивлявся там до одного будинку, але вони правлять таку неймовірну ціну!

Старий Джоліон докладно розповів про свою купівлю.

— Заорендував на двадцять два роки?—перепитав Джеймс.— Це той самий будинок, що я до нього прицінювався. Ти переплатив!

Старий Джоліон насупився.

— Ні, він мені не потрібний,— швидко додав Джеймс.— На таку ціну я б не погодився. Сомс той будинок знає, він підтвердить, що ціна завелика, а Сомсова думка варта уваги.

— А мені до його думки байдуже,— відказав старий Джоліон.

— Ну що ж,— промимрив Джеймс,— ти завжди робиш по-своєму, проте його думка розумна. Бувай здорові Ми хочемо з'їздити до Герлінгема. Кажуть, що Джун збирається в Уельс. Завтра тобі буде нудно самому. Що ти робитимеш? Приїжджай до нас пообідати.

Старий Джоліон відмовився. Він провів їх на вулицю і, забувши про своє роздратування, спостерігав усміхненим оком, як вони сідали в ландо: темно-руда місіс Джеймс, висока й велична, обличчям до коней; ліворуч від неї Айріні; обидва чоловіки, батько з сином, умостилися попереду навпроти дружин, ніби чогось чекаючи. Вони поїхали мовчки, погойдуючись та підскакуючи на пружинних подушках, і старий Джоліон стежив, як вони віддаляються, осяяні сонцем.

Мовчанку порушила місіс Джеймс.

— Чи ви коли бачили таке чудернацьке зборище?— озвалася вона.

Сомс кивнув, зиркнувши на неї з-під напівопущених повік, і помітив, що Айріні глянула на нього своїм непроникним поглядом. Цілком можливо, що всі Форсайти, приналежні до тієї чи іншої парості родини, зробили це зауваження, вертаючися з прийому у старого Джоліона.

Четвертий і п'ятий брати, Ніколас та Роджер, вийшли разом із останніми гостями. Вони рушили уздовж Гайд-парку, прямуючи до станції метро на Пред-стріт. Як і всі Форсайти поважного віку, брати мали власні екіпажі і без конечної потреби ніколи не брали візника

День був погожий, дерева в парку пишалися розкішним червневим листям, але брати, очевидно, не помічали тих див природи, які, проте, самі собою надавали приємності їхній прогулянці й розмові.

— Атож,— казав Роджер,— вона вродлива, Сомсова дружина. Я чув, вони між собою не мирять.

Цей брат мав високе чоло й вирізнявся серед інших Форсайтів найсвіжішим кольором обличчя. Його світло-сірі очі мимохідь озирали фасади; час від часу він піднімав парасольку і, за його висловом, "знімав мірку", тобто визначав висоту будинків.

— Вона була без грошей,— відповів Ніколас.

Сам він узяв за жінкою чималі гроші, які спромігся використати з великою для себе вигодою: він одружився ще в ті золоті часи, коли ще не існувало закону про майно заміжніх жінок.

— Хто був її батько?

— Його прізвище Герон; кажуть, професор.

Роджер похитав головою.

— Які тут можуть бути гроші,— зауважив він.

— Кажуть, її дід по матері торгував цементом.

Обличчя Роджера проясніло.

— Але він збанкрутував,— провадив Ніколас.

— Он як!— сказав Роджер.— Сомс іще хильне з нею лиха.