Підступність і любов - Шиллер Фрідріх
А чому ні? Дивно! Блискучий гардероб, атмосфера eau de mille fleurs 1 і мускусу, за кожне недоладне слово жменя дукатів,— і всього цього не досить, щоб купити прихильність міщанської дівки? О добрий друже! Ревнощі не такі вередливі! Я посилаю по маршала. (Дзвонить.)
Вурм. А поки ваша вельможність подбає про це та про арешт скрипаля, я піду й складу текст отого любовного листа.
Президент (підходячи до письмового стола). Як напишеш, принесеш мені перечитати.
Вурм виходить. Президент сідає писати; входить камердинер; президент підводиться і дає йому папера.
Цей наказ про арешт треба негайно віднести до суду... Нехай хто-небудь піде до гофмаршала і попросить його до мене.
Камердинер. Ласкавий пан щойно під'їхали сюди.
Президент. Тим краще. Але скажи там, нехай діють обережно, щоб не вийшло бунту.
Камердинер. Слухаю, ваша вельможність!
Президент. Ти розумієш? Цілком тихо.
Камердинер. Добре, ваша вельможність! (Пішов.)
ЯВА ДРУГА Президент і гофмаршал.
Гофмаршал (поквапливо). Я тільки en passant2, мій найкращий! Як живеться? Як ся маєте? Сьогодні ввечері йде велика опера "Дідона", розкішний фейерверк, горить усе місто. Ви теж подивитесь, як воно горітиме? Що?
Президент. Я маю досить фейєрверків у моєму власному домі, які можуть всю мою велич висадити в повітря. Ви приходите бажаним гостем, любий маршале, щоб де в чому мені порадити, допомогти в одній справі, яка нас обох ще більше піднесе або, навпаки, цілком знищить. Сідайте!
Гофмаршал. Не лякайте мене, мій любий!
Президент. Я вам кажу — ще більше піднесе або цілком знищить. Ви знаєте мій проект щодо майора і леді, ви розумієте
1 Одеколон "Вода тисячі квітів" (франц.).
2 Мимохідь, по дорозі (франц.).
також, наскільки необхідно закріпити наше з вами щастя. Все може загинути, Кальбе! Мій Фердінанд не хоче!
Гофмаршал. Не хоче... не хоче... Але ж я розголосив уже по цілому місту! Цей мар'яж у кожного на устах!
Президент. Ви можете тепер перед цілим світом набути славу пустомелі. Він кохає іншу!
Гофмаршал. Ви жартуєте. Хіба ж це перешкода?
Президент. Для впертої голови — непереборна.
Гофмаршал. Невже він такий навіжений, що відштовхне від себе свою фортуну? Що?
Президент. Запитайте в нього про це і послухайте, що він відповість!
Гофмаршал. Але, mon dieu! 1 Що ж він може відповісти?
Президент. Що він викриє перед цілим світом злочин, який допоміг нам так високо піднестися, що він викаже про наші підроблені листи й квитанції, що він обох нас віддасть катові до рук. От що він може відповісти.
Гофмаршал. Чи ви при розумі?
Президент. Він так відповів. Він навіть мав намір це зробити. Я ледве спинив його, ціною свого великого приниження... Що ви можете на це сказати?
Гофмаршал (з баранячим виглядом). Мій розум німіє!
Президент. Це б іще нічого. Але водночас мої шпигуни доносять мені, що обершенк фон-Бок ось-ось посватає леді.
Гофмаршал. Ви мене доводите до сказу. Хто, кажете ви? Фон-Бок, кажете ви? А чи знаєте ви, що ми з ним смертельні вороги? І чи знаєте ви, чому саме?
Президент. Вперше чую!
Гофмаршал. Наймиліший! Як почуєте — вжахнетесь!.. Чи пригадуєте придворний бал — уже тому пішов двадцять перший рік, знаєте, ще на ньому вперше танцювали англійську кадриль і графові фон-Меєршауму накапало на доміно гарячим вос-.ком з люстри? Ах, боже мій, звичайно, ви це пам'ятаєте!
Президент. Хто б міг таке забути?
Гофмаршал. Ось бачите!.. Принцеса Амалія, в запалі танців, загубила тоді підв'язку. Всі, зрозуміла річ, у страшній тривозі. Фон-Бок і я,— ми були ще тоді камер-юнкерами,— повзаємо по всій залі, шукаємо підв'язку. Нарешті, я її побачив. Фон-Бок це помічає... Фон-Бок — до неї, вирвав її в мене з рук і — прошу вас! — приносить її принцесі і щасливо перехоплює в мене її комплімент. Що ви на це скажете?
Президент. Яке зухвальство!
Гофмаршал. Перехоплює в мене комплімент. Я думав, що зомлію. Чи хто бачив таку підступність? Нарешті, я набираюся
1 Мій боже! (франц.).
мужності, наближаюсь до її світлості і кажу: ласкава пані! Фон-Бок мав щастя передати вашій високості підв'язку, але той, хто перший побачив підв'язку, сам собою цим нагороджений і мовчить.
Президент. Браво, маршале! Бравісімо!
Гофмаршал. І мовчить... Але я не забуду цього фон-Бокові аж до страшного суду,— підлий, повзучий підлесник! І це ще не все... Коли ми вдвох упали одночасно за підв'язкою на підлогу, фон-Бок стер мені всю пудру з правого боку парика, і для мене пропав увесь бал.
Президент. І оця людина одружиться з Мілфорд і буде першою особою при дворі.
Гофмаршал. Це мені як ніж у серце. Першою особою? Першою особою? Чому першою особою? І чому це конче так буде?
Президент. Бо мій Фердінанд не хоче, а більше немає охочих.
Гофмаршал. Невже у вас нема якогось засобу примусити майора зважитись на це? Хоч якогось химерного, хоч рискованого! Адже тепер для нас нема нічого, перед чим би ми зупинилися, аби тільки позбутися ненависного фон-Бока!
Президент. Я знаю лише орн, і він залежить од вас.
Гофмаршал. Залежить від мене? А саме?
Президент. Роз'єднати майора з його коханкою.
Гофмаршал. Роз'єднати? Як ви це уявляєте? І як я це зроблю?
Президент. Виграємо все, коли ми змусимо його запідозрити дівчину.
Гофмаршал. Що вона краде, гадаєте ви?
Президент. Зовсім ні! Хіба він цьому повірить?.. Що вона має іншого.
Гофмаршал. І цей інший?
Президент. Мусили бути б ви, бароне.
Гофмаршал. Я мушу? Я?.. Вона з благородних?
Президент. До чого це? Що за вигадка! Вона дочка музиканта.
Гофмаршал. Отже, з простолюддя? Це не годиться. Що?
Президент. Як не годиться? Дурощі! Кому під сонцем спаде на думку питатися родоводу в пари гарненьких щічок?
Гофмаршал. Але подумайте-но, я — одружений! І моя репутація при дворі!
Президент. Ви думаєте? Вибачте! Я досі не знав, що для вас важливіше бути людиною бездоганної репутації, ніж впливовою людиною. Облишмо це!
Гофмаршал. Будьте ж розсудливі, бароне! Ви не так мене зрозуміли.
Президент (холодно). Ні, ні! Ви маєте цілковиту рацію. Мені вже й самому набридло. Я вмиваю руки. Цьому фон-Боку я побажаю щастя як прем'єр-міністрові. Світ широкий. Я вимагатиму в герцога відставки.
Гофмаршал. А я?.. Вам добре балакати, вам! Ви людина освічена! А я, mon dieu! Чим буду я тоді, коли його світлість мене увільнить?
Президент. Позавчорашнім каламбуром! Торішньою модою!
Гофмаршал. Я заклинаю вас, дорогий, золотий! Викиньте цю думку! Адже я на все готовий!
Президент. Чи згодні ви дати ваше ім'я для rendezvous *, що його вам запропонує листовно ота Міллер?
Гофмаршал. Бог з вами, я згоден!
Президент. І загубити того листа там, де він має потра-, пити майорові на очі?
Гофмаршал. Наприклад, на параді я його ніби ненароком улущу разом з хусточкою до носа.
Президент. І фігурувати в ролі її коханця перед майором?
Гофмаршал. Mort de ma vie 2. Я вже його вмию! Я зіпсую цьому нахабному хлопчиськові смак до моїх амурів!
Президент. То й гаразд! Листа буде написано сьогодні ж. Ви мусите надвечір зайти сюди ще раз, взяти його і домовитися зі мною про вашу роль.
Гофмаршал. Як тільки я зроблю шістнадцять візитів найважливішого значення. Отже, даруйте, бо я негайно рушаю! (Іде.)
Президент (дзвонить). Я покладаюся на вашу спритність, маршале.
Гофмаршал (кричить, оглядаючись). Ах, mon dieu! Ви ж мене знаєте!
ЯВА ТРЕТЯ Президент і Вурм.
Вурм. Скрипаля і його дружину щасливо й без галасу заарештовано. Чи не бажаєте, ваша вельможність, прочитати тепер листа?
Президент (прочитавши). Чудово! Чудово, секретарю! І маршал клюнув! Від такої отрути і найкраще здоров'я на гнійну проказу переведеться. Ну, мерщій з пропозиціями до батька, а потім, по гарячому, до дочки!
Розходяться у різні боки.
1 Побачення (франц.).
2 Хай начувається! Дослівно — смерть моєму життю (франц.).
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Кімната в господі Міллера. Луїза і Фердінанд.
Луїза. Перестань, прошу тебе! Я не вірю більше в щасливі дні. Усі мої надії зникли.
Фердінанд. А мої зросли! Мій батько розлючений; мій батько використає проти нас усяку зброю! Він примусить мене стати жорстоким сином! Я не ручуся більше за мій синівський обов'язок! Шаленство й розпач вирвуть у мене чорну таємницю того вбивства, яке він учинив. Син віддасть батька катові до рук... Це найбільша небезпека... І потрібна була найбільша небезпека, щоб моє кохання зважилось на велетенський стрибок... Слухай, Луїзо! Думка, велика й смілива, як моя пристрасть, тісниться мені в душу... Ти, Луїзо, і я, і кохання! Хіба не міститься в цьому колі все небо? Чи тобі ще потрібне щось четверте?
Луїза. Перестань! Годі! Я блідну від того, що ти хочеш сказати.
Фердінанд. Ми вже нічого більше не прагнемо від світу, навіщо ж нам випрошувати його похвали? Навіщо рискувати там, де ми нічого не виграємо, а можемо все втратити? Хіба ці очі не сяятимуть так само ніжно, відбиваючись у Рейні, чи в Ельбі, чи то в Балтійському морі? Моя вітчизна там, де любить мене Луїза! Сліди твоїх ніг у дикій піщаній пустелі дорожчі для мене за старий собор на моїй батьківщині. Чи нам бракуватиме пишноти міста? Де б не були ми, Луїзо, сонце буде сходити і заходити,— видовище, перед яким блідне найсміливіша фантазія митця! Ми більше не служитимемо богові в кожній церкві, але ніч огорне нас натхненним тремтінням, мінливий місяць закликатиме до каяття і побожний храм зірок молитиметься разом з нами! Хіба нас можуть стомити любовні розмови? Усмішка моєї Луїзи — це тема на століття, а поки я досліджу одну її сльозину, закінчиться й сон мого життя!
Луїза. Ніби ти не маєш інших обов'язків, крім твого кохання?
Фердінанд (обнімаючи її). Твій спокій — найсвятіший з них!
Луїза (дуже серйозно). Тоді замовкни і залиш мене. У мене батько, в якого нічого немає, крім єдиної дочки,— йому незабаром шістдесят років, і його не мине президентова помста...
Фердінанд (перебиває її). Він поїде з нами. А тому не заперечуй більше, моя люба! Я піду оберну мої коштовності на гроші, позичу ще на ім'я мого батька. Не гріх розбійника грабувати,— хіба його скарби не кровні гроші вітчизни? Рівно о першій годині ночі сюди під'їде екіпаж. Ви сядете в нього! Ми втечемо!
Луїза. А прокляття твого батька полетить нам навздогін. Прокляття, необачний, яке навіть від убивці завжди справджується, яке чує небесна помста, хоч би його вимовив і злодій на тортурах! Воно, мов примара, нещадно переслідуватиме нас, утікачів, од моря до моря!..
