Грек шукає грекиню - Дюрренматт Фрідріх
Тепер я теж міг би бути генеральним директором якогось підприємства.
— Плетеш казна-що,— сказала Жоржетта, витираючи руки.— Для чогось надзвичайного ти не створений. І така жіночка за тебе не пішла б. Тобі бракує тонусу. Архілохос народився в сорочці, це я завжди відчувала, до того ж він грек. Побачиш, чого він досягне. О, він піде вгору, ще й як! А жіночка — люкс. Зрозуміло, що вона хоче врешті кинути своє ремесло. Довго ним займатися важко, та й усе інше не така вже приємна річ. Усі жінки такого сорту хочуть це кинути, я теж колись хотіла. Більшості це не вдається, кінець-кінцем вони й справді гинуть під парканом, як ото проповідники кажуть, а комусь трапляється такий собі Огюст-велогонщик із голими ногами і в жовтій майці... Та гаразд, я задоволена своїм життям, а що ми вже завели розмову про ті часи, то я скажу: в мене зроду не було багатого промисловця, я не мала професійного шику. До мене ходили тільки дрібні буржуа та чиновники з фінансового управління. Правда, два тижні ходив до мене навіть один аристократ, граф Додо фон Мальхерн, останній з цього роду, він уже давно на тому світі. Але Хлої пощастить. З її Архілохоса будуть люди.
Тим часом Архілохос поїхав на таксі до Міжнародного банку, а тоді до туристичного бюро на набережній Ета. Він увійшов у просторий зал, де стіни були увішані географічними картами й барвистими плакатами: "Завітайте до Швейцарії", "Тебе вабить сонячний Південь", "На літаках Ер Франс — до Ріо", "Зелена Ірландія". Службовці з невиразними чемними обличчями. Тріскотнява друкарських машинок. Неонові лампи. Чужоземці з дивними мовами.
Він хотів би поїхати до Греції, сказав Архілохос. До Корфу, на Пелопоннес, до Афін.
Службовець пояснив, що їхнє бюро, на жаль, не влаштовує туристичних подорожей на вантажних баржах.
Він хотів би поїхати на "Юлії", запевнив Архілохос, і бажав би мати каюту-люкс для себе і дружини.
Службовець погортав довідник з розкладом руху поїздів і повідомив іспанського сутенера (дона Руїса) про час прибуття і час відправлення якогось поїзда. А тоді нарешті сказав, що на "Юлії" немає вільних місць, і обернувся до комерсанта з Каїра.
Архілохос вийшов із туристичного бюро і сів у таксі, що чекало на нього. Трохи поміркувавши, він спитав у шофера, хто у місті найкращий кравець.
Шофер здивувався.
— О'Ніл-Папперер на проспекті Бікіні та Ватті на вулиці Сент-Оноре,— пояснив він.
— А найкращий перукар?
— Жозе на набережній Оффенбаха.
— А в кого найкращі капелюхи?
— У Гошенбауера.
— А найкращі рукавички?
— У де Штутц-Кальберматтена.
— Гаразд,— сказав Архілохос.— їдьмо до всіх тих, кого ви назвали.
Отож вони поїхали до О'Ніл-Папперера на проспекті Бікіні, до Ватті на вулиці Сент-Оноре, до Жозе на набережній Оффенбаха, до де Штутц-Кальберматтена — у крамницю рукавичок і до Гошенбауера — у крамницю капелюхів. Архілохос відчув на собі безліч рук — його крутили, обмірювали, чистили, підрізали, терли, він змінювався просто на очах і сідав у таксі щораз елегантніший, напахчений гарними парфумами; після відвідин крамниці Гошенбауера на голові в нього з'явився сріблясто-сірий капелюх а-ля містер Іден. Наприкінці дня він знову під'їхав до туристичного бюро на набережній Ета.
Тому самому службовцеві, котрий вранці йому відмовив, Архілохос байдужим голосом сказав, що бажає замовити двомісну каюту-люкс на "Юлії", і поклав на стіл перед ним свій сріблясто-сірий капелюх.
Службовець одразу ж почав заповнювати бланк.
— "Юлія" відпливає наступної п'ятниці. Корфу, Пелопоннес, Афіни, Родос і Самос. Будьте ласкаві назвати ваше прізвище.
Та по тому, як Арнольф заплатив за два квитки і пішов, службовець обернувся до іспанського сутенера, що й досі тут крутився — гортав туристичні рекламні проспекти і час від часу перемовлявся з дамами, які (теж старанно вивчаючи проспекти) тицяли грошові купюри в його випещені вузькі руки.
— Скандальна річ, сеньйоре,— презирливо скривившись, сказав службовець іспанською мовою (іспанську він вивчав на вечірніх курсах),—приходить сюди якийсь двірник або сажотрус і вимагав два квитки на "Юлію", а "Юлія" призначена виключно для аристократії, для осіб найвищих верств суспільства (він уклонився дону Руїсові), наступним рейсом поїдуть принц Гессенський, містер і місіс Уїмени та родина Лорен... А коли цьому суб'єктові дуже делікатно відмовляєш, просто із щирої людяності, бо на "Юлії" він може себе тільки зганьбити, то він насмілюється через три години повернутись, убраний як лорд, а багатий, наче промисловий магнат, і я змушений продати йому квитки, бо хіба ж я можу змагатися з капіталом? Такому шахраєві вистачає трьох годин, щоб зробити кар'єру. Певне, пограбував банк чи когось зґвалтував, а може, вбив і привласнив гроші. Чи вдався до політики.
— Це справді обурливо,— відказав на те дон Руїс іспанською мовою (іспанську він теж вивчав на вечірніх курсах).
Уже звечоріло і на вулицях засвітилися ліхтарі, коли Архілохос, проїхавши новим мостом, опинився на бульварі Кюннеке, де стояв будинок єпископа давньо-новопресвітеріанської церкви передостанніх християн. Перед цією невеличкою віллою у вікторіанському стилі, край тротуару, прихилившись до ліхтарного стовпа, сидів брат Бібі в зім'ятому капелюсі, обідраний, увесь у болоті, і читав газету, що знайшов у рівчаку. Від нього тхнуло перегаром.
— Що це на тобі, Арнольфе? — спитав брат Бібі, свиснув крізь зуби, прицмокнув язиком, висякався з допомогою пальців, а тоді старанно склав брудну газету.— Ну й шмотки, люкс-модерн!
— Я тепер генеральний директор,— сказав Арнольф.
— Ти ба!
— Можу взяти бухгалтером у відділ акушерських щипців, коли ти пообіцяєш мені шануватись. І дотримуватися порядку.
— Ні, Арнольфе, в мене така вдача, що я не впораюся з конторською роботою. Краще дай мені грошиків, двадцять шматочків.
— Що знову сталося?
— Готліб гепнувся зі стіни. Зламав руку.
— З якої стіни?
— З Пті-Пейзанової вілли.
Уперше в житті Архілохос розгнівався.
— Нехай Готліб не грабує Пті-Пейзана,— гримнув він на очманілого брата.— І взагалі нехай нікого не грабує. А Пті-Пейзан — мій добродійник. Виходячи з принципів творчого соціалізму, він призначив мене генеральним директором. От ти правиш з мене гроші, а ці самі гроші я одержую врешті від Пті-Пейзана.
— Цього ніколи більше не буде, брате Арнольфе,— з гідністю відказав Бібі.— Хлопець просто собі вправлявся і не розрахував як слід. Готліб збирався залізти до чілійського посла, тим будинком і видряпуватися зручніше. Та помилився номером, адже він ще зовсім безневинне дитя. Ну, де гроші?— і він простяг свою братську руку.
— Ні,— сказав Архілохос,— я не можу сприяти шахрайству. І взагалі мені треба до єпископа.
— Я зачекаю на тебе, брате Арнольфе,— крикнув йому навздогін непохитний Бібі й знову розгорнув газету.— А тим часом поміркую про міжнародне становище.
Єпископ Мозер, огрядний, рум'яний, у розкішній чорній сутані з твердим білим коміром, прийняв Архілохоса у своєму невеличкому робочому кабінеті. Ця висока, геть прокурена кімната, освітлена тільки однією лампою, була заставлена шафами з книжками духовного і світського змісту; крізь високе вікно з важкими портьєрами пробивалося світло вуличного ліхтаря, під яким чекав брат Бібі.
Гість назвав себе. Він, власне, тільки бухгалтерів помічник. Та сьогодні його призначено на посаду генерального директора відділів атомних гармат і акушерських щипців у машинобудівному концерні Пті-Пейзана.
Єпископ Мозер лагідно подивився на Архілохоса.
— Я знаю, друже,— зашамкотів він,— ви слухаєте казання отця Тюркера в каплиці святої Елоїзи, еге ж? Я трохи знаю наших любих давньо-новопресвітеріанських парафіян. Ласкаво прошу! — І єпископ міцно потис руку генеральному директорові.
— Сідайте, будь ласка,— він показав грекові на зручне крісло, а сам сів до письмового столу.
— Дякую,— сказав Архілохос.
— Перш ніж ви відкриєте мені свою душу, я хотів би сам відкрити вам свою,— прошамкотів єпископ.— Може, візьмете сигару?
— Я не курю.
— А може, чарочку вина? Або горілки?
— Я непитущий.
— Тоді дозвольте мені закурити. Ось така сигара сприяє щирій розмові, тоді якось приємніше сповідатися один одному; "Гріши сміливо" — сказав Лютер, а я хотів би додати: "Кури сміливо!" і ще: "Пий сміливо!" Ви не заперечуєте?
Він налив у невеличку чарку горілки з якоїсь старої пляшки, що її ховав за книжками.
— О, прошу,— трохи розгублено відказав грек, засмучений з того, що єпископ не зовсім відповідав тому взірцеві, яким він досі завжди був для Архілохоса.
Єпископ Мозер закурив сигару "Даннеман".
— Розумієте, брате мій,— дозвольте так вас називати,— віддавна моїм найбільшим бажанням було зустрітися з вами і щиро про все побалакати. (Він випустив перше кільце сигарного диму). Та, боже мій, скільки єпископові доводиться всього робити. Треба відвідувати будинки для престарілих, створювати молодіжні табори, а дівчат, що пустилися берега, влаштовувати у богадільні, перевіряти, чи викладають закон божий у недільних школах та як готують підлітків до конфірмації, екзаменувати кандидатів на церковні посади, провадити бесіди з новопресвітеріанами, навіть милити чуба нашим проповідникам. Єпископ має завжди тисячі всяких справ та дрібних справунків і не завжди може дати собі ради. Наш друг Тюркер багато мені про вас розповідав, адже ви не пропустили жодної відправи і виявили напрочуд рідкісне завзяття, віддаючи службі Божій цілісінькі дні.
Ходити до церкви — то потреба його душі, скромно зауважив Архілохос. Єпископ Мозер вихилив іще одну чарку горілки.
— Знаєте, я вже давно з радістю, про це чую. Чи вам відомо, що наш вельмишановний член Всесвітньої церковної ради давньо-новопресвітеріан два місяці тому представ перед небесним отцем, і я вже собі міркую, чи не ви — найкраща людина для цієї почесної посади. Вона аж ніяк не заважатиме вашій іншій посаді — генерального директора, тільки не треба особливо наголошувати на атомних гарматах, Бог із ними... Нам потрібні люди, що міцно стоять обома ногами на землі, де йде жорстока, а часом жахлива боротьба за життя, пане Архілохос.
— Але, пане єпископ...
— То ви згодні?
— Це для мене така несподіванка, така шана...
— Отже, я можу запропонувати вас Всесвітній церковній раді?
— Коли ви такої думки...
— Не буду приховувати, що Всесвітня церковна рада охоче приймає мої пропозиції, а здебільшого, я сказав би, надзвичайно охоче.
