Начхати нам на огіркового короля! - Нестлінгер Крістіне

Він так вірив, що піддані заберуть його назад. Але вони чомусь не забирають. Він у нас уже так забарився. Ті піддані справді нікчемні, правда ж?

Я кинув гойдати Ніка, розвернувся на всі сто вісімдесят і пішов. Взагалі-то я мав іти на плавання, але мені раптом сяйнула одна ідея. Я подумав: "А що як перевірити, чи правду Кумі-Орі каже про своїх підданців? Та й чи живуть вони в нижньому підвалі?"

Мені стало дивно: як це я раніше не додумався?

Я зайшов до будинку. Навшпиньках минув відчинені кухонні двері. На кухні поралася мама. Я не хотів, щоб вона бачила, як я лізу в підвал.

Крадькома відчинив підвал, увімкнув світло й зачинив за собою двері. Спустився сходами вниз. У верхньому підвалі все, як завжди: полиці з дідусевим інструментом, Ніків триколісний велосипед, слоїки з повидлом. Прямую до дверей нижнього підвалу. У цих дверях є невеличке віконечко, приблизно п'ятнадцять на п'ятнадцять сантиметрів. Для кота, колись нам пояснив наш дідусь. Попередній господар, напевно, мав кота, от дірку вирізав, щоб кіт міг лазити туди-сюди.

Однак тепер ця котяча лазівка була замурована якимись чудними грудочками. А ще кілька місяців тому, коли я востаннє спускався сюди, діра була як діра. Я спробував відчинити двері. Вони не піддалися. Докласти сили було ризиковано: Нік чи мама могли б почути. Я знайшов серед дідусевих інструментів напилок із гострим кінцем і просунув між рамою та дверима (мій учитель фізики сказав би: "Застосовано метод важеля").

Закон важеля спрацював — замок з тріском випав із дверей. Але двері не відчинилися. Я щосили потягнув їх на себе — двері трішечки піддалися. Виявилося, що їх приклеїли. Між дверима й рамою я побачив безліч липучих коричневих ниточок. Двері, напевне, приклеїли недавно, бо ниточки "були ще вогкі. І зроблено це зсередини — безперечно.

Я взяв із дідусевої полиці здоровенні садові ножиці і заходився перерізати липучі нитки.

Нарешті двері відчинилися.

У нижньому підвалі електрики не було. Я присвітив ліхтариком —крихітною машинкою для перегонів, що правила водночас і за брелок для в'язки ключів, і почав спускатися донизу. Сходи були вогкі й слизькі, а стіни також геть вогкі. Спускався я довгенько, рахуючи сходинки. Тридцять сім. Тридцять сім високих сходинок. Та врешті я опинився у досить просторому приміщенні. Посвітив ліхтариком по стінах. Стіни були похмурі й зловісні, шкарубкі, у грудочках, тріщинах і патьоках; від проміння мого ліхтарика по них шугали химерні тіні.

Внизу, між долівкою і стінами, я висвітив безліч нір, кожна завширшки сантиметрів із п'ятнадцять. На одній стіні на рівні моїх колін зяяв отвір з півметра завширшки. Його краї були в чудернацьких узорах з маленьких грудочок — земляних, а може, й глиняних. В цих узорах видно було й камінці, й равликові хатки.

Я посвітив в узорчастий отвір. Він був глибокий і також викладений камінцями, черепашками та всілякими корінцями. На дні виднілася вузенька нора. Я не міг її як слід розгледіти, бо так далеко ліхтарикове світло не сягало.

Я ліг на вогку долівку й посвітив в одну з нірок. Щось там зашаруділо, й заворушилось, і наче промайнуло. А може, це здалося мені? І тут я відчув, що й позаду щось зашаруділо. Я підвівся, відійшов на середину підвалу й вигукнув:

— Ау-у! Хто тут, будь ласка, озовіться? Знову почулося шарудіння.

-Ау-у! Ау-у! — викукнув я знову, відчуваючи безглуздість свого становища. Луна пішла підвалом, і моє "ау-у" повторилося ще двічі. Дивуюся, що мені анітрохи не страшно.

У норах зашаруділо, затріщало, звідти полинуло притишене шепотіння.

Я повільно й виразно промовив:

— Я ваш друг! Куміорці, ніякого зла я вам не вчиню!

І відчуваю, що моє становище стало ще безглуздішим. Раптом мені спало на думку: "Я наче місіонер серед дикої пущі!"

І враз мені сяйнуло: кумі-орські піддані, мабуть, не розуміють моєї нормальної мови! Тоді я сказав каліченою мовою:

— Ми ваша друга! Ми ваша нічо паганого не будемо сробити, кумі-орські підваланці!

Шепіт у нірках подужчав, переріс у суцільне мурмотіння. Я вигукнув:

— Вилисайте-бо! Ваша нічо не буде!

Раптом з якоїсь нірки почувся сердитий писклявий голосочок:

— Гей ви, бовдуре! Киньте-но придурюватись! Розмовляйте з нами нормальною мовою!

Дурнішу ситуацію годі було собі навіть уявити! Я затинаючись промурмотів:

— Вибачте мені, але в нас удома один з ваших саме отак чудно розмовляє, і я подумав...

У великий норі зчинився гамір. Невдовзі з неї показалось п'ятеро маленьких чоловічків. Вони були схожі на свого короля-вигнанця, тільки барву мали іншу, не огірково-гарбузову, а картопляно-сіро-коричневу. Я спрямував світло ліхтарика на них. Вони закліпали й позатуляли обличчя руками. Руки їхні відрізнялися від лапенят огірчища. Проти маленької голови вони здавалися таки дуже завеликими, наче лопати, з грубими товстими пальцями.

— Чого тобі від нас треба? — запитав один із цих п'ятьох.

— У нас нагорі ваш король,— відповів я

— По-перше, нам це відомо,— сказав другий, крайній зліва.

— По-друге, він більше не король нам! — підхопив його сусід.

— По-третє, нехай його лихий візьме,— додав той, що стояв посередині.

— По-четверте, в нас сила-силенна роботи. Тож не заважай нам,-поквапив четвертий.

— По-п'яте, ми не любимо, коли нам заважають. І ми не піддослідні, щоб нас спостерігали,— подав голос п'ятий.

Я не знав, що відповісти, та хотілося порозмовляти з ними, тому запитав:

— Чи не міг би я чимось допомогти вам? Ви мені куди симпатичніші, ніж ваш горе-король. Я б з радістю щось для вас зробив!

Нараз у підвалі запала тиша. За хвилину в усіх нірках почулися пе-ремовки. П'ятеро куміорців з великої нори схилили голови докупи й почали шепотітися. Перегодя той, що стояв посередині, вигукнув:

— Прошу всіх заспокоїтися! Цитьте!

У нірках стало тихо. Середній з п'ятьох провадив далі:

— Громадяни Кумі-Орії, чи вірите ви цьому хлопчині?

З усіх нірок повитикалися сіро-коричневі голівки й повернулися до мене. Я постарався надати обличчю якнайпривітнішого виразу, всміхнувся й знов відчув себе місіонером, що потрапив до незайманого лісу. Громадяни Кумі-Орії уважно стежили за мною. Потім про щось тихо загомоніли між собою.

— То повіримо йому? — хором запитали п'ятеро з великої нори.

— Так, так! — пролунало з усіх менших нірок.

Я відчув, як мої груди розпирає гордість: виходить, я справив на куміорців непогане враження.

— Гаразд,— сказав один із п'ятьох,— ми йому віримо.

Всі п'ятеро виплигнули з нори, підійшли до мене й потиснули мені руку. їхні потиски були міцні й рішучі. Повилазили куміорці з малих нірок і обступили мене. Всі вони були сіро-коричневі, нижчі й худіші від королища-огірчища, а їхні руки й ступні ніг значно більші, як у нього.

Я повторив своє запитання: чим би я міг їм допомогти?

Один куміорець сказав, що їм потрібні інструменти. Угорі, на землі, чули вони, є інструменти. Декотрі їм дуже знадобилися б, адже вони всю роботу виконують вручну: і копають, і риють нори, і розчин готують — геть усе. їм аби гвіздків пригорщу та дроту клубочок. Для однієї справи. Вони вирішили будувати школу куміореня-там, ратушу й стадіон. А ще вони мають перекопати всі свої картопляні плантації.

Раніше, за правління огіркового короля, розповів мені інший куміорець, не було в них ні школи, ні ратуші, ні стадіону. Вони одно сиділи й скочували в роті маленькі земляні кульки. З них вони потім збудували гігантський королівський палац. Треба сказати, що слина в куміорців дуже липка, тому кульки надійно тримаються купи в будові. Королівського палацу вони не можуть показати, бо він зведений стояв у мурі, за великою норою. Але один куміорець, показуючи на узори довкола нори, сумно промовив:

— Тільки над цим оздобленням пропрацювали три покоління моєї родини!

Поки правив рід Погрібні, куміоренята не ходили до школи. Адже дорога до неї була відкрита тільки дітям підвалазнів та підва-лизів. А на підземних картопляних плантаціях куміорцям дозволялося вирощувати картоплі стільки, аби з голоду не перемерли. Решту часу вони мусили виготовляти в своїх ротах кульки оздоблення задля королівського палацу.

А ще один куміорець мені розповів, що в них тепер роботи — не переробити, бо ж багато треба надолужити. Всюди не вистачає то того, то іншого. Але вони впораються, запевнили мене всі п'ятеро. Я метнувся до верхнього підвалу й згріб докупи все, що могло знадобитись моїм новим знайомим. А тоді трьома походами переніс усе те донизу куміорцям.

Найбільше їх потішив Ніків набір для піщаних пасочок. Куміорщ" були від нього у захваті. Вони сказали, що при нагоді я спокійно можу відвідати їх ще раз. І вони мені дуже вдячні. Котрийсь навіть запропонував поставити мені пам'ятник. Але решта зчинили галас: "Пам'ятники в нас віднині скасовано!" Я заявив, що пам'ятник мені потрібний так, як їм король, а іграшки ці нічого не варті, бо Нік їх переріс.

Нагору я повернувся весь задрипаний. Мама сказала, що від мене так тхне, хоч носа затуляй. Вона допитувалась, де мене носило. Але я не признався: навіщо зайвий раз її хвилювати.

Зате Мартіні усе по щирості виклав. Ми вирішили збирати де які не є старі набори для піщаних пасочок — у друзів і взагалі, де тільки можливо. Я спитав Мартіну:

— Як хтось спитає, нащо нам ці іграшки, то що ти скажеш? Мартіна засміялася.

— Ми скажемо, що збираємо їх для бідних негритянських дітей! І вони нам повірять, будь певен!

Розділ одинадцятий,

АБО № 11 ПЕРІОДИЗАЦІЇ, ЗАПРОПОНОВАНОЇ ВЧИТЕЛЕМ НІМЕЦЬКОЇ МОВИ

У школі глузують, що в мене клепки розсохлись. Я й не знав, що наші люди аж так сильно люблять негрів. Захаращую наш контейнер для покидьків. Мамі не вдається нічого в нас вивідати. Дідусеві нерви не витримують.

У школі хлопці з мого класу глузують: "У Вольфґанґа клепки розсохлись!" По-перше, я несподівано став розв'язувати рівняння, наче горішки лускати. А по-друге, попросив усіх принести мені свої старі формочки для іграшкових пасочок, лопаточки, совочки й грабельки.

Еріх Губер, який усюди пхає психологію, сказав, що йому все ясно як Божий день. І заявив:

— Вольфґанґів мозок тепер так і кишить рівняннями. Всі до найменшенької клітиночки сірої речовини безперестанку рахують, як навіжені. А тим часом розв'язувати їм не хочеться. Вони залюбки робили б щось інше.