Начхати нам на огіркового короля! - Нестлінгер Крістіне

Начхати нам на огіркового короля!

Вольфґанґ Гоґельман розповідає правду, не відмовляючись від порад учителя німецької мови

Переднє слово

Дідусь сказав: хтось із нас мусить записати цю історію. І дідусь має рацію.

Мартіна вирішила: це зробить вона. І купила паку рожевого паперу, зелену стрічку для друкарської машинки, оце й усе, що вона досі змогла. Вона сказала, що ще не почала, бо дуже важко поділити цю історію на періоди. А правильно поділити історію на періоди —це найголовніше, сказав їй учитель німецької мови.

Та чхав я на всілякі там періоди! Оце поки в мене одна нога в гіпсі і я однаково не зможу ходити на плавання, то зараз же й почну писати сам.

Розділ перший,

АБО № 1 ПЕРІОДИЗАЦІЇ, ЗАПРОПОНОВАНОЇ ВЧИТЕЛЕМ НІМЕЦЬКОЇ МОВИ

Розповім спочатку про нас. Що грюкнуло в кухні. Головний редактор нічого не хоче про це знати. Фотоапарати також не хочуть знати, хоча іх аж п'ять.

А почалося все це значно раніше. Але про це ми довідалися торік на Великдень за сніданком. Раптом щось грюкнуло. "У кухні щось перекинулося", — подумав я. Мама пішла подивитись, а коли повернулася, то вся тремтіла, і ми...

Але спершу я маю розповісти про нас. Ми — це дідусь, мама й тато, Мартіна, Нікі та я.

Дідусеві майже сімдесят, і після недавнього інсульту йому відібрало ногу й перекосило рота. Але й своїм кривим ротом він ще здатний розповідати безліч дивовижних історій. Навіть більше, ніж ті, в кого рот не кривий. Дідусь — татків батько.

Татові приблизно сорок, і він завідувач відділу в агентстві страхування машин, але відділ його дуже малий. Мама каже, що тато на роботі має змогу накричати щонайбільше на трьох працівників. Тому він так багато кричить вдома, каже дідусь.

Мамі також близько сорока. Люди кажуть, що вона виглядає значно молодшою. У неї фарбоване біле волосся і п'ятдесят кілограмів ваги. Загалом вона веселої вдачі. Хоч іноді й сердиться, буває, поскаржиться, що вона в нас на побігеньках і ось-ось піде працювати, тоді кожен собі нехай дає раду сам.

Мартіна ходить до п'ятого класу гімназії. Вона худа й довготелеса, з білявим волоссям. Не фарбованим, справжнім. Та бачить погано, кучері звисають їй просто на очі. Мартіна закохана в Алекса Бергера, свого однокласника. Тато лається, бо його дратують Апексові патли. Мама каже, що на це зважати не треба. Мартіна була і є найкраща учениця в класі, а з першим коханням не паруються! Порівняно з однокласницями вона не якась там неотесана дурепа.

Нікі — наш менший брат. Частіше я кличу його просто Нік. Тепер йому в школі товкмачать, скільки буде двічі по два, хоч він знав це ще три роки тому. Нещодавно він зчинив великий переполох: устав серед уроку математики, сказав "до побачення" й пішов із класу. Якби ж то додому, а то до старого Губерта, нашого столяра. У нього в столярні згрібав на купу стружки. Дуже хоче стати столяром. Учителька зателефонувала мамі й попередила, що Нікі з поведінки двійку одержить.

Я — Вольфганг, мені дванадцять років. Учуся в другому класі гімназії. Мартіна каже, що я виглядаю надто комічно. Проте мені байдужісінько, як я виглядаю. Бо ж виглядати так, як би мені хотілося, однаково не буду. Через те й не ношу пластини, що зробила б правильний прикус, хоча пластина ця коштує п'ять тисяч шилінгів. Мене тепер не цікавить, як у мене зуби ростуть. Досі я ходив у хорошистах. Але ось нам дали нового класного керівника Гаслінґера, а він мене не терпить. Ліпить мені з математики та географії двійку за двійкою. Найбільше я люблю плавати. Я відвідую секцію плавання. Тренер каже, якщо я постараюсь, то через два роки можу стати чемпіоном району з плавання кролем.

Ми купили будинок із садом. Живемо тут уже три роки. Поки тато вилізе з боргів, то зовсім зістаріється, каже мама. Тому нам доводиться заощаджувати на всьому; дідусь на свою пенсію купує нам і взуття, і штани, і сукні для Мартіни. Це так приємно, коли дідусеві абсолютно байдуже, чи футболка в червоно-синьо-білих смужечках, чи на ній вибито Мухаммеда Алі1.1 штанів більших на три розміри —на виріст — він також не купує. Минулого літа він купив для Мартіни бікіні — останній крик моди, мереживне. Тата це дуже розлютило. "Нехай тепер моя дочка голісінька бігає!" — закричав він. А дідусь тільки захихотів і сказав: "Нарешті й моєму синові щось розумне спало на думку!" Тато страшенно розсердився, але промовчав — не хотів при нас заводити з дідусем сварку. Пішов у кухню до мами полаятись, проте мама сказала, що тепер усі дівчата носять такі бікіні.

Гадаю, я вже достатньо нас описав і саме час повернутися до тієї Великодньої неділі. Отже, торік, на Великдень, ми снідали, мама прибігла з кухні і вся тремтить. Вона тремтіла так, що Мартіна страшенно злякалась і впустила крашанку в чашку з кавою.

' Легендарний американський боксер.

Дідусь запитав:

— Що з тобою, невістко? — Дідусь зазвичай називає маму невісткою.

Аж тут знову щось грюкнуло, й тато закричав:

— Нікі, зараз же перестань!

Отак завжди, коли щось стукне чи грюкне, тато кричить: "Нікі, зараз же перестань!" І здебільшого він угадує, та цього разу винуватцем Нікі не був. У кухні щось знову грюкнуло. Нікі пхинькнув, що то не він, Мартіна витягла крашанку з кави, а мама, ще й досі тремтячи, видушила з себе: "У кухні, у кухні...".

Ми гуртом запитали: "Що у кухні?". Проте мама не змогла сказати більш нічого. Тоді дідусь підвівся й пішов до кухні. За ним Мартіна, Нік. І я — також. Я вирішив, що це, напевно, лопнула труба або, може, за газовою плитою завелася миша. Або велетенський павук. Усього цього мама найбільше боїться. Але виявилось, що це не труба, не миша й не павук. Ми всі застигли, дурнувато вилупивши очі. І тато, що прийшов слідом за нами, теж.

На кухонному столі сиділо щось із півметра завбільшки. Якби в тієї істоти не було очей, носа, рота, рук та ніг, її можна було б вважати здоровезним огірчищем або не дуже великим зморщеним гарбузом. На голові в неї була корона. Золота, з червоними коштовними камінцями в кожному зубці. її руки були заховані в біленьких плетених рукавичках, а нігті на ногах блищали червоним лаком.

Коронована гарбузово-огіркова істота вклонилася нам і, схрестивши тонкі ноги^ промовила басовитим голосом:

— Ми свати король Кумі-Орі Другі іс рід Погрібні!

Я не можу достеменно описати, що потім відбувалося: я так перестрашився, що не бачив нікого.

Я навіть не подумав: не може такого бути! Я не подумав: а він таки кумедний! Я не подумав нічого. Нічогісінько. Йо Губер, мій друг, каже в таких випадках: "Мозок перемкнуло!" Щонайбільше можу пригадати, як тато тричі сказав "ні". Перший раз дуже голосно. Вдруге — нормально і втретє — майже нечутно. Тато полюбляє повторювати: "Коли я кажу "ні", то значить ні". Але цього разу його "ні" було зовсім намарне. І-не-гарбуз-і-не-огірок незворушно сидів на столі. Він склав руки на черевці й повторив:

— Ми свати король Кумі-Орі Другі із рід Погрібні!

Дідусь оговтався перший. Він підступив до кумі-орського короля і, зробивши реверанс, сказав:

— Дуже приємно з вами познайомитись. Мене звати Гоґельман. У цьому домі я дідусь!

Кумі-Орі випростав праву руку й тицьнув дідусеві під ніс. Дідусь подивився на плетену рукавичку, однак не збагнув, що Кумі-Орі хоче.

Мама подумала, що в нього болить рука і йому потрібен компрес. Мамі завжди здається, що хтось потребує компреса, чи пігулок, чи, хоча б, гірчичників.

Але Кумі-Орі не вимагав компреса, і рука його була цілком здорова. Він помахав перед дідусевим носом пальчиками в рукавичці й сказав:

— Ми свик кошен цілуває наш рука.

Дідусь сказав, що в жодному разі не цілуватиме королеві руку і зробив би це хіба що дуже симпатичній пані, а Кумі-Орі не пані та й не симпатична.

На зеленій огірковій шкірці Кумі-Орі проступили гарбузово-жовті плями, і він гнівно закричав:

— Ми насивай ваша величність!

Дідусь подивився на огіркового короля так, як зазвичай дивився на відразливих йому людей, і лише тепер огірковий король перестав вимахувати пальчиками. Він поправив свою зубчасту корону й сказав:

— Ми вихнаний повсталий піддані. Ми просить тимчасово притулок! — І додав: — Ми душе хвилювася й смертельно втомився!

Він позіхнув, заплющив круглі, мов ґудзики, червоні очі і клюнув носом, точнісінько як дідусь, коли засинав перед телевізором. І вже сонний прогугнявив:

— Ми сгоден нас накривати й на подушка під наш голова!

Нікі побіг до своєї кімнати й прикотив скрипучого старого лялькового візочка. Мартіна вигребла з нього весь непотріб: затверділий окраєць, три спортивні сумки, пліснявий солоний огірок і шкарпетку Нікі. І — слава Богу — мій учнівський квиток, якого я вже три тижні марно шукав. Сливові кісточки вона залишила у візочку. Я взяв кумі-орського короля під пахви, адже він спав і міг би гепнутися зі столу. Відчув, наче тримаю тісто в целофановому пакеті. Мені стало моторошно. Я поклав Кумі-Орі у візочок, а мама вкрила його кухонним рушником. Корону з коштовними камінцями вона засунула в морозильницю холодильника. Цьому ми нітрішки не здивувались. Ми всі ніби очманіли.

Тільки Нік не очманів. Такого з ним ніколи не буває. Він твердить, що під його ліжком живуть шість левів, слон і десять гномів. А в кого під ліжком живуть гноми, того жоден Кумі-Орі з пантелику не зіб'є.

Нік викотив візочка на веранду, сів біля нього й заспівав огірковому чоловічкові пісеньку: "Спи, мій маленький, спи, тільки свого щастя не проспи!"

Король Кумі-Орі Другий проспав цілий Великдень. Уві сні він розмірено й тихо хропів. Тато зателефонував до редакції газети, яку він завжди читає. Але редактора не було, бо ж Великдень. Був лише вахтер. Він засміявся й порадив татові припасти цю історію до наступного 1 квітня.

Тато вигукнув:

— Це нечуване зухвальство, і ви за нього поплатитесь!

Він кинув слухавку на апарат. І сказав, що телефонуватиме головному редакторові прямо додому. Завжди краще мати справу з начальством, ніж з підлеглими.

Мені довелося принести газету, а Мартіні — подивитись, чи справді "Доукоупіл" пишеться через два "оу". Це в головного редактора таке чудернацьке прізвище.

Тато довго морочився з телефонною книжкою. Там виявилось десять Йозефів Доукоупілів. Біля одного значилось "кравець", другий був "експерт", третій — "перукар", четвертий — "доктор медицини".