Начхати нам на огіркового короля! - Нестлінгер Крістіне

А Гаслінґер невдовзі тяжко захворіє й буде змушений піти на пенсію. Ми вирішили, що казатимемо татові все, що думаємо, і що тато має стати цілком іншим.

Але ми знали, що нам усього цього не здійснити.

Розділ восьмий,

АБО № 8 ПЕРІОДИЗАЦІЇ, ЗАПРОПОНОВАНОЇ ВЧИТЕЛЕМ НІМЕЦЬКОЇ МОВИ

У нашому будинку незатишно, як у неопалюваному помешканні. Під розібраним маятниковим годинником можна знайти все, що завгодно. Тому мама втрачає самовладання, але воно знову повертається до неї.

У наступні дні в нас удома нічого особливого не сталося. Але на душі не полегшало. Щось усіх гнітило. Настрій підупав навіть у Ніка. Він торохтів удвічі менше, ніж звичайно. Та й мама була невесела. Мабуть, тому в неї не вдався обід. До свинячої печені вона подала локшину, а манний пудинг весь грудочками запікся. Дідусь збавляв свій час за читанням газет або в кегельбані. Тато все пропадав у автостраху або ж замикався у себе в кімнаті.

А мама наче схибнулася на прибиранні. Витирала, пилососила, натирала до блиску, мов заведена. Вона була похмура й неспокійна —у неї від носа до підборіддя, повз кутики рота пролягли глибокі зморшки.

Просто якийсь жах! Та найжахливіше те, що в рідному домі я почувався мовби злодієм. Мартіна почувалася не краще. Увійшовши до кімнати, ми мерщій сердито обстежували очима, чи там ніхто бува не причаївся. Коли щось десь трісне — ми здригалися. Одне було в нас на думці: за нами шпигує огірчище!

Коли ми з Мартіною сиділи над моєю математикою і, перепочиваючи, говорили про щось інше, то переходили на шепіт, щоб не почули огірчище або тато. Для нас між ними не було великої різниці.

Очевидно, мама переживала те саме, що й ми. Якось уночі я прокинувся, відчувши голод. Пішов у кухню щось дістати в холодильнику й заморити черв'ячка. Світла не вмикав, бо в холодильнику світла було достатньо. Зі слоїка витяг солоного огірка. Та раптом кухонні двері відчинилися й мама закричала пронизливим голосом:

-Ось ти й попався, шельмо! Зараз я тобі покажу, де раки зимують!

Вона ввімкнула на кухні світло. На ній була нічна сорочка. В її занесеній правій руці загрозливо стриміла килимова вибивачка. Я ніколи не бачив мами в такому зловісному вигляді. Бігуді на голові тремтіли. Я не на жарт злякався й, затинаючись, пробелькотів:

— А можна витягти ще одного огірка?

Мама впустила вибивачку й притулилася спиною до стіни. Стиха промурмотіла:

— Ох, це ти! Мені здалося...

— Що тобі здалося? — запитав я.

А сам тим часом шукав огірка, якого зі страху впустив додолу. Що їй здалося, мама так і не сказала. Огірка я знайшов під кухонним столом.

-Тобі здалося,— сказав я,— що на кухні нишпорить королище-огірчище!

Мама сказала, щоб я не вигадував казна-чого, а йшов спати, бо пропущу найкращий опівнічний сон.

Мартіна також намагалася побалакати з мамою про огірчище й про тата. Але мама уникала відвертої розмови, лише повторювала щоразу: Кумі-Орі її абсолютно не цікавить, а що робить тато — це його справа. Проте вона нікому не дозволить кепкувати при ній з тата. Дітям це не личить. До того ж батьків гірших, ніж наш, хоч гать гати (факт, якого ми, звісно, не стали б заперечувати).

Дідусь, як і мама, уникав відвертої розмови. "Безглуздо забивати собі голову якимсь огірком-вигнанцем",— казав він. Я не стерпів:

— Так нечесно, дідусю! Огірчище й тобі осоружний! Тож примусь тата викинути його геть! Ти ж татків тато, тільки ти йому можеш звеліти!

Але дідусь сказав, що дітей, які досягли певного віку, вже не настановиш і не навчиш. І додав:

— Окрім того, ми трохи запізнилися. Його слід було б викинути першого ж дня! Але син мій панькається з ним, догоджає так, що далі нікуди.

Мені кортіло знати, чому це ми запізнилися й чому тато з ним панькається й догоджає так, що далі нікуди.

Дідусь сказав, що говорити йому про це ще зарано, бо тепер це тільки припущення. І взагалі я повинен дати йому спокій. Він ще має дочитати редакторську статтю в своїй газеті.

На цьому вервечка неприємностей не урвалася. Несподівано десь дівся Мартінин щоденник. А також три Апексові мирові листи. І мої поштові марки як у воду впали. Четверте нагадування мені з бібліотеки також зникло.

Я сказав Мартіні:

— А пам'ятаєш папірець з підробленими татовими підписами. Хто його витяг з мого кошика?

Мартіна сказала:

— А згадай в'язку ключів!

— Гайда! — вигукнув я.

— Мерщій! — підхопила Мартіна.

Була пообідня пора. Дідусь із мамою сиділи у вітальні. Мама плела Мартіні светра. Ми промчали повз них до татової кімнати. Мама звела очі від спиць і сказала голосно й виразно:

— Вам зась до татової кімнати!

— Не зась! Не зась! — огризнулася Мартіна.

Тієї миті вона була навдивовижу рішуча й рвучко відчинила двері татової кімнати.

Кумі-Орі сидів на письмовому столі й шкарпеткою натирав до блиску камінці в своїй короні. Це була татова найкраща шкарпетка.

— Віддай мені щоденника, негіднику! — гримнула Мартіна.

— А мені листа з бібліотеки! — закричав я. Огірчище нервово засіпався.

— Ми нічога не маєш!

— Маєш, маєш, ніхто інший, тільки ти поцупив наші речі! Віддавай негайно!

— Ми нічога не віддай! Ми нічога не віддай! Я вихопив з його лап корону й підняв догори.

— Послухай-но, шановний пане йолопе,— стиха промовив я,— або ти нам повертаєш наші речі, або я зараз же закину твою корону на найвищу дубову гілляку!

— Пацан, сарас віддавай мій корона!

Я похитав головою, прибравши грізного вигляду. Кумі-Орі, скімлячи й тремтячи, зліз зі столу на стілець, а звідти на підлогу. Він злісно пробурмотів:

— Ми до саріс потрібен ваша речі! Ми їх складай висока гора й сгодом покасуй пан Гоґельмон. Він тогді снай вся правда про своя нікшемна сімейка. Ви мені не сробиш ніяка шкода. Я вам сроблю шкода, як настане слусна цас!

— Дзуськи! Дзуськи! — вигукнув я.— У тебе руки короткі, щоб нам шкодити! Мерщій неси сюди наші речі!

Кумі-Орі зашморгав носом. Але до таких людців у мене ніякого співчуття нема. Я вдав, що збираюся шпурнути у вікно корону. І тоді він сказав, де наші речі:

— Ваша все під наша лішко!

Під татовим ліжком стояла коробка. У ній лежав маятниковий годинник, якого тато колись розібрав, а зібрати так і не спромігся. Серед коліщаток і шурупів ми побачили наші речі: щоденник, листи, бібліотечну записку, поштові марки. Я кинув корону під ноги Кумі-Орі. Ми вийшли з кімнати, грюкнувши дверима.

— Ай-ай-ай,— лукаво посміхаючись, мовив дідусь,— чемні дітки дверима не грюкають!

Мама якось чудно подивилася на нас. Вона геть зашарілась і спитала:

— Чи не було там часом папірців?

"Папірців?!" Я не здогадувався, що вона має на увазі.

— Авжеж, папірців.

Мама занервувалася. Мартіна погортала щоденник і справді знайшла там три аркушики.

Перший був рахунок із Будинку мод "Леді". На ньому значилось: "Пальто жіноче, модель "Ріо" — 3200 шилінгів"

А мама ж казала, що купила пальто тільки тому, що воно дешеве — всього за тисячу шилінгів!

Другий аркушик виявився не бібліотечним нагадуванням, а повідомленням з магазину електротоварів. Мамі нагадували, що вона запізнилася з одинадцятим внеском за придбану в кредит посудомийну машину.

Яка несподіванка! А мама розповідала, як їй машину подарувала на день народження старенька тітонька Клара.

Третій аркушик являв собою мамину заяву про вступ до клубу книголюбів "Азбука". А я дуже добре пам'ятаю, як мама хвалилася, що вона в три шиї витурила хитренького клубного агента. Навіщо їй здався якийсь там клуб?!

Ми віддали мамі всі три аркушики. Мама сказала нам "дякую" і мовила до діда:

— Здається, я вже дійшла до ручки! — її напружений голос дрижав. Дідусь злегка поплескав маму по плечі й промурмотів:

— Невісточко, заради всіх святих, тримай у руках свої нерви! Але мама зовсім розкисла. І зайшлася плачем.

-1 все через того кумі-орського короля,— ридала вона.

— Ні,— сказав дідусь — Просто ти сама себе так переконала. Кумі-Орі — справді мерзенний тип, але в нормальній сім'ї, якою вона, власне, й повинна бути, огірковий король так би не розперезався.

— Ми і є нормальна, власне, зразкова сім'я, — заперечила мама. Аж тут не стрималась Мартіна:

— Ні, ні, ніякі ми не зразкові. Наша сім'я — препогана! По телевізору дивимося тільки те, що хоче тато! І їмо тільки те, що хоче тато! І носимо тільки те, що хоче тато! І сміємося тільки тоді, як хоче тато!,

Мартіна, звісно, трохи переборщила, але я був з нею цілком згоден і закричав:

— Мартіна вже доросла, а їй ні в "І-га-га" піти не можна, ні на танці! І про мандрівку з наметом забудь! І про карнавал літньої ночі! І губи не фарбуй! І максі-пальта їй не бачити як своїх вух!

— Авжеж! Авжеж! — підхопила Мартіна. І, показуючи рукою на мене, провадила далі: — А в цього бідолашного хлопчини геть нерви розладнані, ночами зривається з постелі. А все через те, що йому не вистачає шістьох татових підписів. А з рівняннями він дає собі раду, як кіт із мишкою! І як, бува, щось не виходить, то тільки від страху, що тато заборонить йому відвідувати басейн!

Мама повільно опустилась на тахту, просто на спиці для плетіння. Вона витріщилася на нас, розтуливши рота, й водночас витягала з-під себе зігнуті спиці.

— Який намет! Які спиці! — пробелькотіла вона. Мартіна здмухнула з чола гривку.

— Намет тепер діло десяте, бо АІлекс — дурень, але...— вона взяла мене за плече й підштовхнула до мами,— але ось Вольфі — зовсім не десяте діло! Йому потрібні шість татових підписів, а він не наважиться підступитися до тата. Не виключено, що ходитиме у другорічниках. Зі своїми проблемами бідолаха тільки до мене й може поткнутися!

Мартіна міцно притиснула мене до себе. Ми стояли обійнявшись, наче люди, що назавжди прощаються. Аж тепер я збагнув, яка в мене сестра! Але не був певен, чи розумно вчинила Мартіна, вибовкавши все про мене.

Здається, й мама дещо збагнула. Вона длубалася зігнутою спицею в своїй високій білястій зачісці й шепотіла: "Оце так! Оце так!"

Я пильно стежив за нею: вона була зовсім не сердита. Тож я їй і виклав всю історію з Гаслінґером..

Це забрало чимало часу, бо мама мене раз у раз перебивала. Десь отак:

— То Сірий Кардинал, чи як ви його там прозвали, ваш новий математик!? О Боже, о Боже, о Боже! — Вона так хвилювалася, що вже двома спицями штиркала в білу копицю на своїй голові.

Або так:

— Подумати! Шістдесят чотири рівняння! Піднесення до десятого степеня! Знов ділення! Поки знайдеш чисельника! — Вона потерла собі носа й застогнала.

Або ще так:

— Чого це йому треба неодмінно батькових підписів? Ми, слава Богу, живемо в країні рівноправних громадян!

Мама гримнула кулаком по столу.