Обіцянка - Дюрренматт Фрідріх

Він теж мав окуляри без оправи, як сестра й бородані на стінах. Ці окуляри правили тут, мабуть, за якусь неодмінну прикмету, ба навіть за ознаку належності до таємничого ордену, як тонзура в ченців.

Сестра пішла. Лохер підвівся і привітався з Маттеї.

— Ласкаво просимо,— трохи знічено сказав він.— Сідайте, тут вам буде зручніше. У нас не дуже розкішно, ми ж добродійна установа, і з коштами буває сутужно.

Маттеї сів у фотель. Лікар ввімкнув настільну лампу, бо в кімнаті вже посутеніло.

— Дозвольте закурити? — спитав Маттеї. Лохер здивувався.

— Прошу,— сказав він, розглядаючи Маттеї крізь свої тьмаві окуляри.— Але ж ви раніше не курили?

— Ні.

Лікар узяв аркуш паперу й заходився щось карлючи-ти, певне, якісь нотатки. Маттеї чекав.

— Ви народилися одинадцятого листопада 1903 року, чи не так? — спитав він, пишучи собі й далі.

— Саме так.

— Ви ще живете в готелі "Урбан"? І— Ні, тепер у "Рексі".

, ,— А, в "Рексі". На Виноградній вулиці. Отже, любий Маттеї, ви й досі тиняєтеся по готелях?

— Це вас дивує?

Лікар звіїв очі від паперів.

— Чоловіче, ви живете у Цюріху тридцять років. Інші вже мають родину, дітей, дбають про своє майбутнє. Чи у вас взагалі немає особистого життя? Даруйте, що я про це питаю.

— Зрозуміло,— мовив Маттеї, який нараз усе збагнув і питання сестри про речі також.— Майор уже встиг ВгДС повідомити.

Лікар обережно поклав авторучку.

— Що ви хочете цим сказати, шановний?

— Вам доручили обстежити мене,— переконано сказав Маттеї й погасив сигарету.— Бо кантональній поліції я здаюся... несповна розуму.

Обидва замовкли. За вікном стояв суцільний туман і сірим невиразним смерком заповзав до маленької кімнати, повної книжок і паперів; було холодно, тхнуло застояним повітрям і якимись ліками.

Маттеї звівся, підійшов до дверей і розчинив їх. За порогом стояли, склавши руки, двоє чоловіків у білих халатах. Маттеї знов причинив двері.

— Двоє санітарів... На випадок, якщо я чинитиму опір.

Лохера не так легко було збентежити.

— Послухайте, Маттеї,— сказав він.— Я хочу поговорити з вами як лікар.

— Коли ваша ласка,— мовив Маттеї і сів.

йому стало відомо, почав лікар, знову беручи авторучку, буцім останнім часом Маттеї поводиться не так, як усі нормальні люди. Тож їм треба поговорити відверто. У Маттеї суворий фах, через те він суворо ставиться й до людей, що мають з ним до діла, то хай Маттеї пробачить і йому, лікареві, коли він висловиться напрямки, бо фах теж зробив його суворим. І недовірливим. Отже, в поведінці Маттеї дуже й дуже дивує, що він знехтував таку незвичайну нагоду.— Йорданію, несподівано для всіх, ні сіло ні впало. Та ще вроїлося йому в голову знайти вбивцю, якого вже знайдено; далі — це раптове бажання курити і така ж раптова хіть до чарки. Випити самому чотири подвійні порції коньяку після літра "Резерв дю патрон"! Людино добра, такі раптові зміни в характері до біса нагадують симптоми тяжкого захворювання. Заради самого себе Маттеї повинен пройти докладне обстеження, щоб вони одержали повну картину, як клінічну, так і психічну, тому він пропонує Маттеї перебути кілька днів у Ретені.

Лікар замовк, схилився над своїми паперами і знову взявся щось карлючити.

— Чи підвищується у вас іноді температура?

— Ні.

— Чи порушується мова?

— Теж ні.

— А голосів часом не чуєте?

— Дурниці кажете!

— Чи пітнієте?

Маттеї похитав головою. Присмерк та лікарева балаканина дратували його. Він навпомацки пошукав сигарети. Нарешті знайшов їх, і, коли взяв у лікаря запаленого сірника, рука йому затремтіла. Зі злості. Яке безглуздя, він же міг це передбачити й піти до іншого психіатра. Та він любив цього лікаря, саме з почуття симпатії він часом запрошував його на Казармену вулицю як експерта. Маттеї вірив Лохерові, хоч інші лікарі не дуже його шанували, маючи за дивака і мрійника.

— Хвилюєтесь,— мало не радісно зауважив лікар.— Може, гукнути сестру? Коли ви підете до своєї палати...

І не подумаю,— урвав його Маттеї.— Чи є у вас коньяк?

Краще вам випити заспокійливих ліків,— мовив Лохер, підводячись.

— Мені треба не заспокійливих ліків, а коньяку,— гостро відказав комісар.

Мабуть, лікар натис на сховану кнопку сигналізації, бо на дверях став санітар.

— Принесіть з моєї кімнати пляшку коньяку й дві чарки,— загадав лікар, потираючи собі руки, либонь, від холоду.— Тільки притьмом.

Санітар щез.

— Справді ж бо, Маттеї, вам треба негайно лікуватися. А то вас чекає цілковитий психічний і фізичний крах. А ми ж хочемо його уникнути, правда? Отже, трохи полікуємось, і все буде гаразд.

На це Маттеї не відказав нічого. Замовк і лікар. Тільки як хтось зателефонував, Лохер зняв трубку і сказав:

— Я зайнятий.

За вікном уже стало геть темно, так швидко цього вечора споночіло.

— Може, ввімкнути горішнє світло? — спитав лікар, аби щось сказати.

— Ні.

Маттеї знову заспокоївся. Коли санітар приніс коньяк, він налив собі чарку, випив і налив ще одну.

— Лохер,— сказав він,— киньте ви ці фіглі-міглі з "чоловіче добрий", "притьмом" і таке інше. Ви — лікар. Чи траплялись у вашій практиці випадки, коли ви не могли зарадити хворому?

Лікар здивовано глянув на Маттеї. Питання заскочило його зненацька, стурбувало, він не знав, до чого воно.

— Здебільшого я не можу зарадити своїм хворим,— нарешті чесно визнав лікар і ту ж мить збагнув, що не мав права так відповідати пацієнтові, а Маттеї ж був як-не-як пацієнт.

— У вас такий фах, що інакше й дивно було б,— сказав Маттеї; глум у його голосі засмутив лікаря.

— Ви прийшли сюди спитати мене про це?

— І про це теж.

— Та що, на ласку божу, з вами сталося? — збентежено спитав лікар.— Ви ж завше були найрозважливі-Ший серед усіх.

— Я й сам не знаю,— розгублено мовив Маттеї. Ця збита дівчинка...

— Грітлі Мозер?

— Тільки про неї і думаю весь час.

— То це вона не дає вам спокою?

— Чи є у вас діти? — спитав Маттеї.

— Я теж не одружений,— тихо відказав лікар і знову знітився.

— Ага, теж.— Маттеї похмуро замовк.— Послухайте, Лохер,— почав він знову.— Я дивився уважно і не відводив очей, як мій наступник Генці, людина цілком нормальна. На траві лежав знівечений труп, тільки личко зосталося неушкоджене, дитяче личко. Я пильно дивився. В кущах валялася червона сукенка й печиво. Але й це ще не було найжахливіше.

Маттеї знову замовк. Наче злякався. Він належав до тих людей, що ніколи не розповідають про себе, а тепер він змушений був розповідати, бо йому міг допомогти тільки цей невеличкий, схожий на птаха лікар із кумедними окулярами, тож треба було щиро довіритися йому.

— Вас, безперечно, здивувало,— нарешті повів~Мат-теї далі,— що я й досі тиняюся по готелях. Я не хотів жити, як звичайні люди, я прагнув підкорити їх собі, а не страждати разом із ними, прагнув буги вищим за них, давати собі раду й керувати ними, як технік якоюсь машиною. Мені стало сили дивитися на замордовану дівчинку, та коли я опинився перед батьками, то не витримав, мені захотілося втекти від тієї садиби "На мочарах", яку, мабуть, прокляв Бог, і тоді я пообіцяв батькам знайти вбивцю, присягнувся спасінням своєї душі, аби тільки не бачити їхнього горя; пообіцяв, байдужий до того, що не зможу сповнити обіцянки, бо повинен летіти до Йорданії. А потім я знов опинився в полоні звичної байдужості, Лохер. Як це було бридко! Я не боронив крамаря, не втручався в події. Знов я був той байдужий Маттеї-капець,як мене прозвали "на дні". Я сховався за спокій, за зверхність, за закон, за нелюдяність, аж поки побачив на аеродромі дітей.

Лікар відсунув свої нотатки.

— Я повернувся. Далі ви знаєте,— сказав Маттеї-

— А тепер?

— Тепер я прийшов до вас. Бо не вірю в крамареву провину і хочу дотримати своєї обіцянки.

Лікар підвівся, став біля вікна. До кімнати увійшов санітар, за ним другий.

— Ідіть у відділення, ви мені не потрібні,— мовив

лікар. _ и

Маттеї налив собі чарку коньяку и засміявся:

Чудовий "Ремі Мартен".

Лікар і досі стояв біля вікна, втупившись у темряву.

— Чим я можу вам допомогти? Я ж не криміналіст,— збентежено сказав він. І раптом, повернувшись до Маттеї, спитав: — А чому, власне, ви не вірите в крамареву провину?

— Ось гляньте.

Маттеї поклав на стіл перед лікарем аркуш паперу й обережно розгорнув його. То був дитячий малюнок. Унизу праворуч виднівся кострубатий підпис "Грітлі Мозер", а посередині — намальований кольоровими олівцями чоловік, високий, вищий за ялини, що стриміли навколо, наче дивовижні стебла. Він був намальований так, як малюють діти: "Крапка, крапка, кома, риска, а до того ще й кільце, от і маємо лице". Чоловік був у чорному капелюсі і в чорній одежі, а з його правиці — кружала з п'ятьма рисками — падали, наче зірки, шпичасті грудочки на малесеньку дівчинку, ще меншу, ніж ялини. Нагорі, власне, вже на небі, стояла чорна автомашина, а поруч — дивовижний звір з якимись чудернацькими рогами.

— Це малюнок Грітлі Мозер. Я взяв його в школі,— пояснив Маттеї.

— А що це має означати? — спитав лікар, зачудовано розглядаючи малюнок.

— їжакового велетня.

— Як це зрозуміти?

— Грітлі розповідала, що якийсь велетень дарує їй У лісі їжачків. Ось на малюнку і зображено цю зустріч,— пояснив Маттеї, вказуючи на шпичасті кружальця.

— І ви гадаєте...

— Можливо, що Грітлі Мозер у їжаковому велетні зобразила свого вбивцю. Припущення не цілком безпідставне.

— Таке скажете, Маттеї,— роздратовано заперечив лікар.— Цей малюнок — просто витвір дитячої уяви. Не покладайте на нього великі надії.

— Можливо, але ви гляньте, як добре намальовано машину. Я навіть можу сказати, що це давня американська марка, та й велетня зображено дуже виразно.

— Але ж велетнів немає,— нетрепляче зауважив лікар.— Навіщо ви розповідаєте мені казочки?

— Височезний дебелий чоловік легко міг би видатися малій дівчинці велетнем.

Лікар здивовано глянув на Маттеї.

— Ви гадаєте, що вбивця — височезний чоловік?

— Це, звісно, тільки непевний здогад,— ухильно від-повів комісар.— Якщо це так, то вбивця роз'їжджає на чорній американській машині давнього випуску.

Лохер посунув окуляри на чоло, узяв малюнок у руки й уважно роздивився його.

— Чого ви чекаєте від мене? — розгублено спитав він.

— Припустімо, я нічого не дізнаюся про вбивцю, тільки матиму цей малюнок — єдиний слід, яким я повинен піти.