Обіцянка - Дюрренматт Фрідріх

Спершу його свідчення видавалися цілком імовірні. Крамар розповідав, що сьогодні вдень відпочивав на узліссі, роззувшись і поставивши короб на траву. Він ішов до Мегендорфа спродати крам — щітки, шлейки, леза, шнурки та інший дріб'язок, але дорогою довідався

в{д поштаря, що Вегмюллер у відпустці, а його заступає різен. Це збентежило фон Гунтена, отож він і ліг на траві поміркувати. Наші молоді поліцейські аж надто ретельні на службі, він те панство добре знає. Так міркуючи, він куняв у затінку в улоговині. Поблизу пролягала дорога, неподалік у полі працювала селянська родина, там крутився й собака. Обід у "Ведмеді" в Ферені був дуже смачний, а надто бернські закуски й тванське вино; він любить добре попоїсти, та й грошей йому не бракує, хоч коли він блукає тут із своїм крамом неголений, брудний, обідраний, то й не скажеш, що він статечний крамар і з виторгу вже збив неабиякі грошенята. По обіді він вихилив добрячий кухоль пива, і як ліг на узліссі перепочити, то ще й поласував двома плитками шоколаду.

Поволі насувалася буря, здіймався вітер, і це крамаря геть приспало. Та зненацька його збудив якийсь зойк, голосний зойк маленької дівчинки. Ще не прочумавшись, він глянув на поле, і йому здалося, що ті селяни теж якусь мить здивовано прислухалися, а тоді знову взялися до роботи. Собака й далі крутився біля них. "Либонь, якийсь птах крикнув,— сяйнуло крамареві в голові,— совеня абощо, хіба зразу добереш". І ця думка його заспокоїла. Він знову задрімав, аж раптом його вразила мертва тиша в природі. Він прокинувся й побачив темне, похмуре небо. Від згадки про таємничий пташиний зойк йому стало моторошно, мерщій узув він черевики, повісив на спину короб і подався геть. Він поклав не йти в Мегендорф, щоб не мати до діла з Різеном, однаково торгувалося там завжди абияк. Надумавши їхати в місто, він гайнув до залізничної станції лісовою стежкою, щоб скоротити собі дорогу, і тут натрапив на тіло замордованої дівчинки. Щодуху помчав він у Мегендорф до "Оленя" і звідти зателефонував Маттеї, а селянам не прохопився й словом зі страху, що підозра впаде на нього.

Так свідчив крамар. Я звелів відвести його, але не відпускати, хоч і не мав на те права. Прокурор іще не Дав санкції на попереднє ув'язнення, однак ми не мали чсу маніжитися з крамарем. Усе, що він розповів, скидалося на правду, проте потребувало перевірки, адже фон Гунтена вже колись судили. Настрій у мене був кепський, я відчував, що в цьому випадку ми десь ізбочили, Тільки не знав, де саме, але вірив своїй інтуїції.

Я подався назад до своєї "boutique", як я називав маленьку прокурену кімнату за службовим кабінетом, загадав принести мені з ресторану біля Зільського мосту пляшку "Шатонеф-дюпап" і випив кілька чарок. Щиро кажучи, в тій кімнатці завжди панував страшенний розгардіяш заради принципу, бо, на мою думку, в нашій вельми упорядкованій державі кожна людина мусить створювати для себе, хоча б і потай, невеличкі острівці розгардіяшу.

Потім я звелів принести фотознімки. Вони були жахливі. Далі я взявся вивчати карту. Гіршого для нас місця злочину годі було й уявити. Жив убивця у Мегендорфі, чи в якомусь іншому селі, чи, навпаки, в місті, прийшов сюди пішки чи приїхав поїздом,— того теоретично не з'ясуєш. Усі ці варіанти були однаково можливі.

З'явився Маттеї.

— Мені дуже прикро,— сказав я йому,— що в останній день вам довелося взятися до цієї сумної справи.

— Така наша робота.

— Коли дивишся на ці фотознімки, виникає бажання кинути її до чортів собачих,— відказав я, ховаючи знімки назад до конверта.

Я злостивився і не міг цього приховати. Маттеї був мій найкращий комісар — бачте, я й досі вживаю цей неточний, але приємний для мене термін,— і тепер його від'їзд ставав украй небажаний.

Маттеї наче відгадав мої думки.

— Мені здається, найкраще вам передати цю справу Генці,— зауважив він.

Я вагався. Я зразу пристав би на його пропозицію, коли б то не було вбивство на сексуальному грунті. Будь-який інший злочин розкрити куди легше. Досить тільки встановити, з яких мотивів його вчинено,— приміром, через нестачу грошей чи ревнощі,— і широке коло тих, хто викликає підозру, відразу звужується. Та цей метод нічого не дає, коли йдеться про сексуальне вбивство. Припустімо, якийсь чоловік, їдучи в службових справах, побачив десь дорогою дівчинку чи хлопчика, вийшов зі своєї машини — жодних свідків, жодних доказів,— а ввечері він уже сидить у себе вдома, може, в Лозанні, може, в Базелі, де завгодно. А ми — безпорадні, навіть не знаємо, з чого почати слідство.

Я шанував Генці як кмітливого працівника, та, на мій погляд, він ще не мав справжнього досвіду. Але Маттеї не поділяв моєї думки.

— Генці вже три роки працює в мене, я сам учив його і тепер не уявляю собі кращого заступника. Він упорається з завданням не згірше за мене. Та і я ще завтра буду тут. в

Викликавши Генці, я звелів йому разом із вахмістром Тройлером зайнятися вбивством Грітлі Мозер. Генці зрадів— це було його перше самостійне завдання.

— Дякуйте Маттеї,— промурмотів я і спитав, який настрій у наших рядових службовців.

Ми блукали в темряві; не тільки не мали жодних добутків, але й не знали, з чого починати слідство, тож було доконче важливо, щоб підлеглі не помітили нашої непевності.

— Вони переконані, що ми вже впіймали вбивцю,— сказав Генці.

— Крамаря?

— їхня підозра до певної міри слушна. Врешті, фон Гунтен уже колись переступав закони моралі.

— З чотирнадцятирічною,— докинув Маттеї,— а це зовсім інше.

* — Треба крамареві вчинити перехресний допит,— запропонував Генці.

— Ще встигнете,— заперечив я.— Як на мене, крамар не має ніякого стосунку до вбивства. Він просто несимпатичний, тож і викликає підозру. Але це підстава суб'єктивна, і ми, криміналісти, не можемо нею керуватися.

По цьому я відпустив обох, але настрій у мене аж ніяк не поліпшився.

Ми залучили до роботи всіх рядових працівників управління. Тієї самої ночі й наступного дня наші люди побували в усіх гаражах, шукаючи на машинах сліди крові, і обійшли всі пральні. Ми встановили алібі громадян, що їх колись притягали до суду за відповідними параграфами. Наші люди пройшли з собаками й навіть із міношукачем увесь ліс навкруг Мегендорфа. В улоговині, де сталося вбивство, вони обдивилися кожне дерево, кожний кущик, сподіваючися знайти якісь сліди, а насамперед — знаряддя вбивства. Дотримуючись суворої системи, вони обшукали кожний квадратний метр, спускалися в глиб улоговини, обстежили дно ручайка.

Все знайдене поліцейські поскладали докупи, а ліс прочесали аж до села.

Я теж поїхав до Мегендорфа провадити слідство, хоч і не мав це собі за звичай. Маттеї також нервував. Був гарний весняний день — ні спеки, ні вітру, та похмурий настрій не залишав нас. Генці допитував в "Олені" селян і робітників, а ми подалися до школи. Аби вкоротити дорогу, ми пішли через садок. Дерева вже буяли в білому цвіті. Від школи линула пісня: "Візьми мене за руку та й поведи". На спортивному майданчику перед школою нікого не було. Я постукав у двері того класу, звідки лунала пісня, і ми ввійшли.

Співали дівчатка й хлопчики, діти від шести до восьми років, три молодші класи. Вчителька, що диригувала, опустила руки й насторожено подивилася на нас. Діти замовкли.

— Фройляйн Крум?

— Прошу?

— Ви вчили Грітлі Мозер?

— А що вас цікавить?

Фройляйн Крум була жінка років під сорок, худорлява, з сумними очима.

Я відрекомендувався й обернувся до учнів.

— Добридень, діти!

Діти цікаво вп'ялись очима в мене.

— Добридень! — відповіли вони.

— Ми розучуємо хорал на похорон Грітлі,— пояснила вчителька.

В ящику з піском був зроблений макет Робінзонового острова. На стінах висіли дитячі малюнки.

— Що за дитина була Грітлі? — нерішуче спитав я.

— Ми всі її любили,— відповіла вчителька.

— Здібна?

— Надзвичайна вигадниця. Трохи помовчавши, я сказав:

— Мені треба дещо спитати в дітей.

— Прошу/

Я став перед класом. Майже в усіх дівчаток були ще коси й барвисті фартушки.

— Ви, мабуть, уже чули, що скоїлося з Грітлі Мозер. Я з поліції, начальник, ну це як капітан у солдатів, і мій обов'язок знайти чоловіка, що вбив Грітлі. Я хочу поговорити з вами не як з дітьми, а як з дорослими. Чоловік, якого ми шукаємо,— хворий. Тільки хворі люди можуть таке вчинити. Вони намагаються заманути дитину в якусь схованку, в ліс чи в льох, де їх ніхто не побачить, і там її мордують. Це трапляється часто-густо: в нашому кантоні за рік сталося понад двісті таких випадків. Іноді дитину так замучать, що вона вмирає, як померла й Грітлі. Таких чоловіків ми замикаємо, бо залишати їх на волі небезпечно. Ви можете спитати: чому ми не замикаємо їх наперед, аби з іншими дітьми не сталося такого, як із Грітлі? Тому, що цієї хвороби не можна розпізнати, вона захована в людях усередині, ззовні її не видно.

Діти слухали, затамувавши подих.

— Ви повинні мені допомогти,— вів я далі.— Нам треба знайти вбивцю Грітлі Мозер, а то він знову замордує якусь дівчинку.

Тепер я стояв посеред дітей.

— Чи не зауважили ви останнім часом чогось особливого в поведінці Грітлі?

Ні, не зауважили.

— Може, в Грітлі з'явилися останнім часом якісь нові речі?

Діти не відповідали.

— Хто був найліпшою приятелькою Грітлі?

— Я,— прошепотіла якась дівчинка* малесенька, кароока, з темними косами.

— Як тебе звати? — спитав я.

— Урзула Фельман.

— Отже, ти приятелювала з Грітлі?

— Ми сиділи разом.

Дівчинка говорила так тихо, що я мусив нахилитися до неї.

— Ти теж нічого особливого не помічала?!

— Ні.

— І Грітлі нікого не зустрічала?

— Та зустрічала,— мовила дівчинка.

— Кого?

— Не людину.

Відповідь мене вкрай здивувала.

— Тобто як, Урзуло?

— Вона зустрічала велетня,— ледь чутно сказала дівчинка.

— Велетня? Еге.

— Ти хочеш сказати, що вона зустрічала височенного чоловіка?

— Ні, мій тато теж височенний, але ж він не велетень.

— А який завбільшки бут той велетень?

— Наче гора,— відказала дівчинка.— І весь чорний.

— Може, той велетень щось подарував Грітлі?

— Авжеж подарував.

— А що саме?

— їжачків.

— їжачків? Яких їжачків? — спантеличено спитав я.

— Всередині у велетня було повно їжачків,— пояони-ла дівчинка.

— Таке скажеш, Урзуло! Хіба у велетня всередині — їжаки?

— А то був їжаковий велетень.

Дівчинка затялася на своєму.